Самі запитання… Шквал запитань.

І довго Нарцис був Шапленом? Довго наймав це помешкання? Хто платив за нього тоді, коли його не було тут? Він повернувся до дверей, де валялася пошта. За віконцями в конвертах посортував усі листи. Здебільшого то були ділові послання. Прохання сплатити черговий внесок. Нагадування про те, що платіж прострочено. Повторні рахунки. Повідомлення зі страхової компанії. З банку. Телефонні рахунки. Він подумав, що пошту перегляне потім, а поки що огляне будинок.

Розпочав із кухні. Стіл із пофарбованого дерева. Хромовані стінні шафи. Суперсучасні побутові прилади. Усе в доброму стані, хоч і припало порохом. Здається, Шаплен був небияким чистьохою. А може, в нього була служниця? Якщо так, то чи давав він їй ключі? Він був певен, що ні. Відчинивши холодильника, він виявив там рештки продуктів, які, попри холод, уже вкрилися пліснявою. Як і будь-який «пасажир без багажу», він покинув дім, не знаючи, що не повернеться.

Він відчинив морозильника. В опушених памороззю пакетах знайшлися дімсам[43], зелена квасоля, смажена картопля… Коли він уздрів усі ті заморожені смаколики, в нього аж у череві забурчало. Дістав із пакета дімсам і поклав до мікрохвильової печі. Несамохіть простягнув руку до шафи й дістав сойову підливу і соус «чилі». За кілька хвилин він з’їв вміст усього пакета, вмочаючи пельмені у дві підливи, налиті у дві філіжанки для кави.

Проковтнувши останнього кусника, він відчув, як його нудить, адже він хапав ту їжу наче собака. Та він погамував нудоту. Йому потрібні були сили. Гра тривала. Він поклав тарілку і мисочки до мийниці. Здається, до нього поверталися давні звички самотнього чоловіка.

Оглянувши кухню уважніше, він знайшов залізні східці. Перила були зі сталевих линв, що скидалися на морські леєри, коли тільки він і справді не поцупив їх з якоїсь яхти.

Замилування власника вітрилами підтвердилося й тоді, коли Нарцис виліз на другий поверх. На стінах висіли чорно-білі світлини вітрильників. По краю галереї стояли макети кораблів із палубами з полакованого дерева. Тут було велике ліжко, застелене чорними простирадлами і помаранчевою ковдрою, а напроти нього — великий плазмовий телевізор. По праву руч були дверцята з темного дерева зі світлими прожиллями, там висів одяг і стояли скриньки із взуттям.

Нарцис оглянув гардероба. Лляні сорочки. Джинси. Штани. Костюми дорогих марок. Сила-силенна взуття. Чобітки «Вестон», черевики «Прада», шкіряні черевики «Тодс». Шаплен був неябиякий дженджик, що полюбляв добротний одяг і взуття.

Він заглянув до ванни, розташованої за шибою з шаруватого скла. Стіни там були оббиті темним цинком, тож враження було таке, неначе він потрапив до прохолодної, чистої цистерни. Над подвійною умивальницею замість звичних кранів були каскадні змішувачі. Нарцисові знову спало на думку те саме запитання: на які ж грошенята придбано всю цю розкіш?

Він вирішив взяти холодний душ. За десять хвилин колючі струмені змили з нього кров, жах і тривоги останньої доби. З-під душу він вийшов із дивним відчуттям сили і віднайденої невинності. Понишпорив на полиці в пошуках якогось антисептика, та знайшов тільки парфуми «О д’Оранж Верт» фірми «Гермес». Обробив ними садна і наліпив на носа декілька клаптів пластиру. Потім убрався так, як, на його думку, вбирався вдома Шаплен. Спортивні штани від Кальвіна Кляйна, футболка і мольтонова куртка з вилогою Емпоріо Армані.

Він уже почав потроху звикати до помешкання мистця, аж помітив біля ліжка телефон з автовідповідачем. Умостившись на ліжку, він ознайомився з апаратом. Пам’ять була повнісінька. Отож, у Шаплена були друзі, яких занепокоїла його відсутність. Він натиснув кнопку, щоб слухати записи. Відбитки пальців його не турбували, бо, звісно ж, їх тут було повно, і то віддавна.

Він очікував почути стривожені голоси та нетерплячі запитання. Та натомість пролунало жіноче хихотіння.

— Любасику, ти куди оце подівся? Гніваєшся на мене, еге? Твій номер дала мені Одрі… Зателефонуй!

Той голос і регіт нагадали йому двох сміхотливих дівчат, що курили біля дверей будинку. Нарцис глянув на екран. Телефонували 22 вересня. Наступний, 19 вересня, швидше скидався на котяче мурчання.

— Ти вдома, солодкий мій? — питалися оксамитовим голосочком. — Це Шарліна. Ми ж так і не кінчили…

Таке саме було і третє повідомлення, від 13 вересня.

— Ноно, ми тут з подругою… Хочемо в гості до тебе. Подзвони!

Регіт. Гучний звук поцілунку. Повідомленння йшли одне за одним, нітрохи не міняючи тональності. Жодного дзвінка від чоловіка. І жодного нормального дзвінка, нейтрального, спокійного і вже тим паче стривоженого.

Він роззирнувся. Вітрильники. Фірмові лахи. Жовтогаряча ковдра. Чорні простирадла. Оформлена дизайнером ванна. Він змінив свою думку. Певне, він помилився. То була не мистецька майстерня, а пастка для дівчат. Ноно нітрохи не скидався на зацькованого вовка Нарциса. То був звабник, що полював на жінок. З усього видно було, що йому якось щастило заробляти грубі гроші. І він із задоволенням тринькав їх у товаристві дівчат легкої поведінки. Зрозуміло, болісний пошук своєї переднішої особистості був йому анідесь.

І раптом пролунав поважний, навіть холодний голос.

— Арно, це я. Зустрінемося вдома. Ситуація кепська. Я боюся.

І короткі гудки. Нарцис перевірив дату. 29 серпня, 20-та година 20 хвилин. Знову жінка, та цього разу іншої категорії. Ніяких «Ноно», ніякого загравання. «Арно». І замість грайливості прохання допомоги.

Той запис був остатній. Тобто перший у часі. Від 29 серпня. Корто казав йому: «Ми знайшли тебе наприкінці серпня, біля виїзду 42 з автостради А8. На повороті до Канн — Мужена…»

Він кілька разів послухав того записа. Саме ті слова змусили його востаннє вийти з дому. І не повернутися. Решта дзвінків волала в порожнечу. Ноно помер після зустрічі з тією жінкою. А дорогою до Канн став Нарцисом.

Може, та жінка мешкала в Каннах? Чи вони побачилися в Парижі? І потім він утік на Лазурний берег? Коли саме його спіткав напад амнезії — до чи після зустрічі? Ні, якби він не зустрівся з нею, то вона знову зателефонувала б і тут був би ще один запис. Вони таки побачилися. Але потім розлучилися назавжди.

Якщо тільки він не прийшов запізно…

Він глянув на екран. Номер був прихований. Йому не давало спокою ще одне запитання. Звісно ж, у Парижі він знав багатьох дівчат. Але де він знайомився з ними? Куди ходив на полювання?

Він ще сидів на ліжку, аж зиркнув у куток, де біля заскленої стіни стояв невеличкий сполірований стіл, що скидався на бюрко нотаріуса початку ХХ століття, а на ньому стояв комп’ютер марки «Макінтош». Він раптом збагнув, що це і є знаряддя злочину. Ноно полював у мережі.

Він сів за столом і, поки комп’ютер завантажував операційну програму, сіпнув шворку товстої штори, щоб сонячні блищики не заважали дивитися на екран. І вмить усвідомив, що той порух він повторював уже тисячі разів.

Комп’ютер загурчав і став вимагати пароля. Нарцис рішуче написав: «NONO». Програма відповіла, що в паролі має бути не менше шести символів. Він надрукував: «NONONO». На думку спала давня пісня Лу Ріда: «And I said no, no, no / oh Lady Day…»[44] Аж ось відбулося з’єднання з мережею. Нарцис клацнув на Сафарі і проглянув перелік останніх сторінок.

І вмить опинився в іншому світі. У світі мережі версії 2.0. У світі соціальних мереж. Сторінок для знайомств. Віртуальних лабіринтів. Упродовж останніх тижнів він не вилазив із мережі, знайомився, спілкувався в чатах і обмінювався повідомленнями… Одна за одною мигтіли іконки: Фейсбук, Твітер, Зоомінфо, 123піпл, Метік, Бадоо, Матч.ком.

Ноно полював на здобич і пропонував себе, він був і мисливцем, і заразом дичиною. Видно було, що він цілими ночами сидів у мережі й залежно від характеру співрозмовниць провадив то іронічні, то поважні розмови, заводив то приязні, то грайливі балачки.

43

Дімсам — легка страва з ароматною начинкою в тісті, далекі родичі пельменів. Подають разом із чашкою китайського чаю пуер.

44

«І я сказав: ні, ні, ні, леді Ді…» (англ.) — Прим. пер.