Можливо, думав собі Нарцис, Шаплен не просто юзав у мережі, а когось таки шукав. Він записав адреси сайтів і заходився завантажувати їх, проглядаючи чільні сторінки. У такий спосіб він з’ясував, що Ноно відвідував і пристойні форуми для нормального спілкування, і геть розбещені на кшталт: «Клацни, якщо хочеш мене джиґнути». Нарцис відкривав для себе програми, про які навіть не підозрював. Одна пропонувала надіслати на мобільника повідомлення, якщо за п’ятнадцять метрів од твого будинку проходила «дівчина, про яку ви мрієте». Інша обіцяла сповістити номер авто, де за кермом сиділа дівчина, що сподобалася вам.

Він повернувся до повідомлень, які відправив і отримав Ноно. Читати їх було непросто. Там було повнісінько орфографічних помилок і скорочень, які не відразу щастило збагнути: «зсм» замість «засмучена» і «пдр» замість «падаю від реготу»… Збивали з пантелику численні смайлики, понатикані де треба й не треба. Уся та писанина була просякнута збудженням, та насправді за нею стояла примара глибокої самотності, що страшенно засмутила Нарциса. Йому аж перехотілося вже йти цим слідом.

Хоч як воно там було, одне відкриття він уже вчинив. Поміж багатьма сторінками знайшов ту, що понад усе цікавила Ноно. То був сайт Sasha.com, що належав компанії, яка організовувала так звані speed-dating, тобто вечірки для самотніх людей, де кожному надавалася обмежена кількість часу, всього декілька хвилин, щоб зацікавити розмовника. Гасло сторінки було таке: «Сім хвилин змінять усе твоє життя».

На тій сторінці був форум, який давав новачкам нагоду познайомитися і розповісти щось про себе, перш ніж зустрітися в якомусь реальному місці. І справді, в коментарях жваво обговорювалися знайомства офлайн.

Нарцис увійшов на ту сторінку.

Ледь він написав декілька слів, як йому стало зрозуміло, що він повертається до своєї переднішої особистості.

«Це Ноно: —). Я повернувся».

IV

Ноно

— Шатле, прийшли до тебе.

Анаїс нічого не сказала. Вона лежала на ліжку, втупившись у свого в’язничного номера, сама в камері площею дев’ять квадратних метрів. Та самотність була все ж таки розкішшю, хоч вона й не просила її. Ліжко, стіл і стілець тут можна було пересувати. І це теж була розкіш, адже її не помістили в камеру для особливо небезпечних злочинців, де все наглухо пригвинчене до підлоги.

Усі її розваги напередодні зводилися до мандрівки в автомобілі для в’язнів і розмов із соціальним працівником, а потім і з директором ізолятора тимчасового утримання, який розповів їй про порядки у в’язниці. Крім того, їй довелося роздягнутися догола і пройти медичний огляд, під час якого в неї взяли мазок. Недуги в неї не виявили, тільки лікарка записала собі, що в неї шрами на руках.

— Ти чуєш, що я тобі кажу?

Анаїс неохоче злізла додолу — вона лежала на горішніх нарах. Тремтячи від холоду, зиркнула на годинника, якого їй, слава Богу, таки залишили. Ще одне послаблення режиму. Допіру дев’ята ранку. Мізки у неї були наче з бетону, того, що з нього побудовані велетенські споруди в’язниці Флері-Мерожі.

Вона попрямувала за наглядачкою. У коридорі видніли замкнені двері камер. У тьмяному світлі зір блукав по мурах, по долівці, по стелі. У ЖСІ[45] все було сіре, брунатне, позбавлене яскравих барв. І скрізь тхнуло дезінфекційними засобами.

Знову клацнув замок.

Ще одні двері.

О такій порі до неї міг прийти тільки поліцай або адвокат.

Офіційні особи.

Ще один коридор.

І знову замок.

Із-за дверей камер долинало бубоніння телевізорів, затхлий в’язничний дух. Декотрі в’язні вже в майстернях. А дехто вештається собі коридорами, що дозволяється лише в жіночому ізоляторі. Наглядачки в білих халатах котять дитячі візки в ясла. У Франції жінки, що народили у в’язниці, можуть глядіти своїх дітлахів до півтора року.

Електронний замок. Рамка металодетектора. Перевірка в’язничного номера. Анаїс опинилася в коридорі, де були заґратовані та засклені комірки. У кожній стояв стіл і два стільці. Двері з шаруватого скла.

Крізь шибку Анаїс розгледіла свого відвідувача.

Соліна в окулярах на лисому черепі.

— Ох ви ж і нахаба! — сказала вона, увійшовши до комірки. Позаду грюкнули двері.

Соліна відкрив портфеля, що стояв долі.

— Можна вже й на «ти».

— Що тобі треба, мерзотнику?

Поліцай усміхнувся і поклав на стіл зелену теку.

— Видно, як ми любимо одне одного. Сядь.

— Я чекаю на відповідь.

Він ляснув долонею по теці.

— Оце моя відповідь.

Анаїс узяла стільця й умостилася на ньому.

— Це що таке?

— Чоловік, якого ти шукала. Кастрований волоцюга, якого знайшли 3 вересня 2009 року під Єнським мостом.

Те видиво спливло їй увіччю. Нарцисові малюнки. Перехняблене лице. Кремінна сокира. Покалічений труп. Вона не дуже знала Париж, та міст усе ж таки вгадала.

— Нащо воно мені?

Він обернув теку і пхнув до неї.

— Поглянь.

Вона розгорнула її. Детальний звіт у тій справі. Світлини, плани, звіт про розтин, протоколи з місця злочину… Спершу вона переглянула жмут кольорових світлин завбільшки з поштову листівку. Голий чоловік лежав під темним склепінням мосту, поміж ногами в нього щось чорніло. Тіло здавалося неприродно довгим. Біла шкіра сяяла за контрастом із брудною землею. Вона подумала собі, що блідість, може, від того, що з убитого виточили всю кров. Голову його запхали поміж камінням у кутку, тож обличчя не видно було.

— Ви впізнали його? — тихо запитала вона.

— Авжеж. Юґ Ферне, тридцять чотири роки. Добре відомий поліції. У 2008—2009 роках брав участь у демонстраціях «Дітей Дона Кіхота». Горлянка як у глека. Ніколи й за холодну воду не брався, зате полюбляв репетувати про своє право на ледаче життя.

Анаїс не звернула уваги на ту шпильку. Поліцай тільки й чекав, щоб вона сказилася.

— А розслідування?

— Нічого не втнуло. Ні слідів, ні свідків. Удосвіта його знайшла річкова поліція. Ледь встигли забрати тіло, перш ніж з’являться річкові трамваї з туристами.

Рана широким планом. Низ живота просто-таки пошматований. Якимось жахливим знаряддям. Сокирою, яку намалював Нарцис. Те знаряддя вочевидь відіграє´ якусь роль у злочинному ритуалі. Певне, тут криється щось із міфології. Їй згадався другий малюнок. Той, де вбивця жбурляє в Сену відчикрижені геніталії. Сакральний жест, нічого й казати. Звідки ж Нарцис дізнався про такі подробиці? Сам він і вбивця?

— Хто провадить слідство? Кримінальний відділ?

— Смерть волоцюги? Де ж пак! Справу передали третьому відділові судової поліції.

— І що вони виявили?

— Кажу ж тобі, ні хріна. Іде дізнання. Опитування, огляд місцевості, лабораторні дослідження, ну ще задля годиться допитають кількох волоцюг, та й край. Напишуть у висновку, що це якісь порахунки, та й закриють справу.

— А каліцтва не викликали підозри?

— Бурлаки що хоч можуть утнути. Дивуватися нема чого.

— А як із нестачею крові в мерця?

— Рана добряче кровила.

— Ні, я маю на увазі, чи не виточили з нього кілька літрів крові?

— Про це я нічого не чув.

Анаїс гортала папери. У кутку теки вона помітила ім’я слідчого судді: П’єр Воллятре. Їй згадалися ще два вбивства. У Марселі — Ікар, слідчий суддя Паскаль Андре. У Бордо — Мінотавр, суддя Філіпп Ле Ґаль. Це вже не кримінальна справа, а якась юрма суддів.

— А тепер що? Поновите слідство?

— Спершу доведеться умовити прокуратуру. Їм треба розібратися в цій каші. Добре було б довести їм, що це вбивство може належати до ряду Ікар — Мінотавр.

— Тобто знайти міф, за яким воно інсценізоване?

— Еге ж. А то двох ілюстрацій поки що замало, щоб машина знову почала діяти.

Анаїс зрозуміла натяка.

— І тобі потрібно, щоб я знайшла цей міф?

— Та, гадаю, тобі все одно нічого робити… — Він дивився їй у вічі. — Я не відмовлюся від твоєї пропозиції лише через те, що ти потрапила до в’язниці.

45

Жіночому слідчому ізоляторі.