— Я їздив у справах, — пробурмотів він.

— Якийсь дивний у тебе голос… Насилу впізнав тебе.

— Нежить.

— Не покинув писати?

— Ні.

Нарцис опустив очі: рука, що тримала слухавку, тремтіла. У голові було чистісіньке сум’яття думок. Що це, диво чи помилка? Невже цей чоловік звертається до одної з його передніших особистостей?

— Ти що хочеш? Замовлення зробити?

— Авжеж.

— Як завжди?

— Так.

— Зачекай хвилю. Завантажу файл.

Пролунало цокотіння клавіш.

— А в мене у кабінеті й досі висить твоя картина, — шукаючи файла, теревенив чолов’яга. — Клієнти у захваті від неї. Вони не хочуть вірити, що наша продукція і для цього годиться!

Він зареготався. Нарцис мовчав.

— Замовлення відправити за давньою адресою? Вона не змінилася?

— А в тебе яка записана?

— Вулиця Рокетт, 188. Індекс 75011.

Слава тобі, Господи!

— Так і є, — підтвердив він, хутко нотуючи адресу. — А з приводу замовлення я ще зателефоную. Гляну, що там у мене в коморі.

— Гаразд, Пікасо. Треба якось зустрітися та хильнути по чарчині!

— Та звісно.

Він поклав слухавку, сам себе не тямлячи від того, що відбулося. У кімнаті тхнуло курявою від брудного килимового покриття на долівці, а розбитий ніс так болів, що в очах аж сльози стояли. Та він переміг! Освітлена оліфа привела його до самого себе. Либонь, до того, ким він був ще тоді, як мав обернутися Нарцисом…

Адреса тієї вулиці стосувалася не багатоквартирної коробки, а цілого селища, що складалося з колишніх фабрик, тепер перебудованих на мистецькі студії або на офіси продюсерських компаній і художні майстерні. У кожній споруді було два поверхи і скляні стіни на вертикальних рейках, які гордовито дивилися на довколишню місцевість. Бруковані вулиці, що зміїлися поміж будинками, здавалися кам’яними потічками, які аж лисніли від сонця.

Нарцис не впізнавав місцевості, проте не міг не почувати затишку і супокою, якими вона дихала. То був тихий куточок, цілком пристосований до сімейного і мистецького життя.

— Ноно?

Він не відразу второпав, що гукають до нього. Ноно — це зменшувальне від Арно… Справді, за кільканадцять кроків, на порозі якогось будинку, стояли дві дівчини з цигарками в руках. Вийшли на перекур, либонь.

— Як ся маєш? Давно тебе не видно…

Нарцис кисло всміхнувся, та не став підходити. По-перше, був він у сорочці, без піджака. По-друге, ніс був мов буряк, тож вигляд він мав ще той.

Дівчата захихотіли.

— Навіть поцілувати не хочеш, еге?

— Та нежить у мене.

— А куди ти оце пропав?

— У справах їздив, — трохи голосніше відказав він. — Виставки, знаєте….

— Не дуже гарний у тебе вигляд… Раніше ти такий гарнюній був!

Вони знову захихотіли, пхаючи одна одну ліктями. У їхньому реготі відчувалося приховане збудження, якась звична фамільярність. Він подумав собі, що, може, переспав з котроюсь, якщо не з обома.

— Міг би й подякувати! Ми твоє зілля поливали.

— Ага, я бачив… — буркнув він, щоб не мовчати. — Дякую, звісно.

І завернув до першого провулку, від усієї душі сподіваючись, що чуття підкаже йому правильний шлях. Дівчата нічого на те не сказали, то він таки не помилився. Їхня реакція була для нього несподіванкою. Здається, він і справді Арно. Та коли припустити, що Арно існував ще до Нарциса, то доводилося визнати, що він не бував тут місяців із п’ять.

Він облишив ті думки. Поки що в нього був інший клопіт. Діставшись до вулиці Рокетт, він зупинився біля газетної ятки і погортав часописи, переглядаючи перші сторінки та розділи кримінальної хроніки. Про те, що він дременув із лікарні Отель-Дьє, поки що нічогісінько не писали. Певне, зарано ще було. Хоча про стрілянину на вулиці Монталамбер газети писали.

Та увагу його привернули інші заголовки.

На чільних сторінках сповіщали про трагедію, що розгорнулася за тисячу кілометрів від Парижа. А він мусив би це передбачити!

БІЙНЯ У ПСИХІАТРИЧНІЙ ЛІКАРНІ!

СТРАШЕННИЙ ЗЛОЧИН У ПСИХІАТРИЧНІЙ КЛІНІЦІ БІЛЯ НІЦЦИ!

НАВІЖЕНЕЦЬ ЗАБИВ ПСИХІАТРА І ДВОХ САНІТАРІВ!

«Учора ввечері о дев’ятій годині жандарми з Карроса знайшли в кабінеті директора тіло Жана-П’єра Корто і двох санітарів. За попередніми даними, лікаря довго катували».

— То ви купуєте чи ні?

Нарцис не відповів на запитання продавця. Він хутко пішов од ятки. На ньому прокляття якесь. Він — «Зойк» Едварда Мунка. Невже він міг подумати, що зарізяки просто заглянуть на віллу Корто? Лікаря довго катували… Від тієї думки в нього аж голова пішла обертом. Почуття провини підкотило до горла їдкою печією. Хоч де він з’являється, скрізь сіє смерть і руїну. Він живе втілення бліцкригу.

Та як часто воно буває, під покровом жаху потроху озивався інстинкт самозбереження. У матеріалах жодного слова не було про Нарциса, хоча він пробув на віллі Корто останні два дні. Він перебрав подумки художників, що були там пацієнтами. Можна було не боятися, що їхні свідчення допоможуть поліції натрапити на його слід. Якщо судити з того, що пишуть у газетах, жандарми схиляються до версії про вбивство, скоєне кимось із божевільних, що мешкали на віллі Корто. Ото й шукайте його.

Він простував вулицею, покрадьки читаючи імена та прізвища власників на поштових скриньках. Жодного сліду Арно. Вулиця впиралася у скляний фасад будинку, затулений заростями бамбука, лавра і вовчих ягід. Оце те зелення, що його поливали дівчата? Він пройшов між гіллям і побачив скриньку з табличкою «АРНО ШАПЛЕН».

Зі скриньки стирчали конверти. Він поглянув на них: усі були адресовані Арно Шапленові. Офіційні повідомлення, банківські рахунки, проспекти, різні торговельні пропозиції, повідомлення про рекламні акції… Нічого особистого.

Один за одним він попіднімав горщики з рослинами, шукаючи ключа. Але талан його скінчився. Ох, як талану нема, то є кулак… Сховавшись у бамбуці, він садонув кулаком по шибці, найближчій до скляних дверей. Після третього удару скло розбилося, і друзки попадали до коридора.

Нарцис застромив руку в діру, відімкнув замка й обернув клямку.

Увійшов до хати, спіткнувся об купу газет і листів на долівці й ретельно замкнув двері.

Вікна були зашторені. Його ніхто не бачив. Він обернувся на місці і з задоволенням вдихнув затхлого повітря.

Він був удома.

Величезна кімната на одного власника площею десь із сотню квадратних метрів. Висока засклена стеля на металевих підпорах. Бетонна долівка пофарбована сірим. Праворуч і ліворуч простір обрамовували конструкції з цегли. На лівій половині була кам’яна кухонна раковина, електрична плита, холодильник і посудомийна машина. На правій видніла сила-силенна тюбиків, палітр, сулій із хімікатами, ванночок із засохлою фарбою, рам, сувоїв полотна…

Його увагу привернула одна подробиця. У глибині кімнати, під галереєю, стояв кульман. За вікном були бамбукові чагарі. Нарцис підійшов ближче. До кульмана були причеплені бляклі рекламні ескізи, виконані фломастером або вугільним олівцем. Деякі з них навіть були взяті в рамки і висіли на стіні, над столом.

Певне, Шаплен не тільки картини писав, а був ще й ілюстратором і художнім редактором у рекламній агенції. Утім, у майстерні не було жодного малюнка, жодного ескіза, що свідчив би про те, які картини він писав. З іншого боку, на рекламних ескізах він не помітив ні логотипа, ні фірмової марки. Хтозна, для кого він виконував ті замовлення. Єдине не викликало сумніву: він працював удома, був фрілансером.

Він повернувся на середину кімнати. Зі стелі звисали дизайнерські лампи під алюмінієвими ковпаками. Підлогу оживляли килими з абстрактними візерунками. У кутках стояли полаковані меблі, без жодної оздоби, виконані в суворому стилі. В такій кімнаті не могли жити ні волоцюга Януш, ні божевільний мистець Нарцис. Але на які кошти придбав Шаплен усе це добро? Невже рекламні дизайнери мають такі шалені заробітки? Може, він продавав картини, як ото Нарцис? І як дорого?