— Алло, — почувся нарешті тягучий чоловічий голос.

Я послухався поради його дружини і старанно виділяв кожен склад.

— Вітаю, пане Верже. Моє ім’я Алан Грінмор, ваш номер телефону мені дали в журналі Monde. Я наважився вам зателефонувати, оскільки мені конче треба зустрітися з одним із ваших колишніх журналістів. Для мене це дуже важливо, а в журналі вважають, що у вас могли зберегтися його координати.

— Колишній журналіст? З деякими я зустрічаюся досі. Яке його ім’я? Я всіх пам’ятаю. Моя дружина підтвердить.

— Жан Калак.

— Як-як?

— Жан Калак.

Тривала пауза.

— Пане Верже, ви на лінії?

— Це ім’я мені нічого не говорить, — зізнався він.

— Минуло вже тридцять років…

— Ні, ні! Справа не в цьому! Я б згадав… Ні, це, поза сумнівом, був псевдонім.

— Псевдонім?

— Так, журналісти часто послуговуються псевдонімом, підписуючи статті, які, наприклад, не потрапляють у річище їхньої звичайної тематики.

— А… ви не могли б підказати його справжнє ім’я?

— Так, у мене є список усіх моїх журналістів і їхніх псевдонімів. Знаєте, я все це зберігаю… Зателефонуйте за півгодини, я вам скажу.

За півгодини дружина знову його покликала, попросивши мене говорити коротко, щоб не порушувати післяобідній відпочинок.

— У моєму списку Калака немає. Ви впевнені, що його звуть саме так?

— Абсолютно певен.

— Тоді, мабуть, ідеться про когось із знаменитих журналістів. У таких випадках вони виступали анонімно.

— Хтось із знаменитих? Але чому він зацікавився самогубством якогось незнайомця?

— Мені дуже шкода, — з явним розчаруванням сказав Верже, — але не можу нічим зарадити. Залиште ваші координати, раптом щось згадаю…

~ 40 ~

Кажуть, що успіх посміхається сміливим. У моєму випадку він змусив на себе чекати. У мене йшла смуга невезіння. Я прийняв грандіозний виклик, вийшовши поодинці на боротьбу з геніальним і могутнім божевільним. Але зірки явно розташувалися не на мою користь.

Того ранку я з’явився в офісі із запізненням. Перші претенденти, записані на цей день, уже сиділи в приймальні, одягнені в темні костюми, без єдиної зайвої зморшки на штанях або спідницях. Я швидко пройшов через хол, де витали аромати парфумів і лосьйонів після гоління, і піднявся нагору пішки, щоб не опинитися в ліфті разом із начальником служби й не їхати два поверхи в незручному мовчанні.

Ледве я влаштувався у своєму кабінеті, як увійшла Аліса, обережно причинивши за собою двері.

— Глянь-но, — сказала вона, простягаючи мені два аркуші.

Я взяв документи. Один був з адміністративної служби. Я побачив чорний перелік підприємств, що ледве функціонують через фінансову кризу, який складали служби нашого управління. Такі списки друкували щомісяця для керівників підрозділів, а ті пересилали їх нам. Цього місяця ми їх не отримували.

Другий документ давав розклад зустрічей і консультацій для кожного з нас на тиждень. Його ми отримували понеділками. Навіть побіжно глянувши на обидві сторінки, можна було визначити, що багато назв фігурували і там, і там. Чорний перелік був датований першим серпня, а розклад — п’ятим.

— Ти розумієш? — спитала вона вражено. — Ти усвідомлюєш, що це означає? Нас штовхають на те, щоб ми виставляли рахунки клієнтам, які, найімовірніше, нам не заплатять. Це чортзна-що! Керівництво ухвалює рішення, які дедалі більше суперечать здоровому глузду! Я такої роботи не розумію. І не знаю, чи розумієш ти, що це все означає! Якщо клієнт не платить, то й нам відсотків не дістанеться! Нас хочуть змусити працювати задарма, розумієш?

Я більше не слухав її. Думки мої були далеко, їх захопила за собою ідея, яка щойно зародилася в мене в голові й тепер повільно набувала форми, як прояснюється картинка у фотооб’єктиві, коли наведеш фокус.

— А чому ти посміхаєшся? — запитала вона, явно зачеплена тим, що я не поділяю її обурення.

— Алісо, можна я збережу ці аркуші?

— Звичайно, а…

— Дякую, тисячу разів дякую, Алісо. Можливо, ти зараз урятувала мені життя…

— Скажи краще, дала можливість не ішачити намарно…

— Алісо, перепрошую, але мені треба вийти…

Я взяв телефон, зателефонував Ванессі й попросив скасувати всі мої зустрічі. Мені треба було звільнити день. Це означало неабияк «засвітитися», але моє майбутнє службовця тут і так було проблематичним, а тому — хай буде, як буде!

Загальні збори акціонерів було призначено на двадцять восьме серпня, а зустріч із Дубровським — на двадцять дев’яте… Отже, він був добре поінформований і назвав цю дату не випадково. А я собі думав, він ухвалив рішення в запалі нашої останньої зустрічі… Ні, тут усе продумано.

Повернувшись додому, я зателефонував до свого банку та придбав кілька акцій «Дункер консалтинг», що було нагальною умовою для участі в конкурсі на місце президента. Статут був такий, що заявляти кандидатуру заздалегідь необов’язково, достатньо повідомити про це на початку зборів.

Мій задум мав один шанс на тисячу. Я мав постати перед акціонерами й постаратися переконати їх у своїй правоті. Від однієї думки про цю перспективу мене трусило… Я і перед одинадцятьма колегами боявся висловлюватись…

У мене вже заздалегідь пересихало в горлі та трусилися руки. Треба було щось робити… Не міг же я через боягузтво упустити свій шанс… Треба було придумати, як змусити себе спокійно виступити перед публікою.

Я знову понишпорив в інтернеті. Багацько інституцій пропонували курси й семінари. Мені вдалося додзвонитися тільки за одним номером, решта в серпні не працювали. Назва було багатообіцяльною: «Спіч-майстер». Людина, яка взяла слухавку, запропонувала спочатку зустрітися з організатором, а потім уже записуватися на курси. Ми призначили час.

Пізніше я зателефонував Алісі в офіс.

— Я говорив тобі, що Дункер публікує фальшиві запрошення на роботу?

— Так, Алане. І я з цим ніколи не змирюся.

— Слухай, можеш мені допомогти? Ти зможеш відновити список?

— Список фальшивих запрошень?

— Саме так.

Вона помовчала.

— Це забере багато часу. А за який термін він тобі потрібен?

— Точно не знаю. Ну, скажімо, за останні три місяці.

— Для цього доведеться переглянути всі публікації в усіх газетах і зіставити їх із нашими списками.

— Зможеш зробити це для мене? Жах як треба.

— Ти сьогодні якийсь загадковий.

— Прошу тебе, Алісо…

~ 41 ~

Оскільки знайти сліди колишнього журналіста Monde не вдалося, я вирішив пошукати інформацію в першоджерелі. Завдання було делікатним, вимагало емоційної напруги, зате я міг багато чого довідатися.

Відшукати будинок виявилося неважко. Газети того часу досить точно описували місце. У І кварталі не було інших людей з таким прізвищем, і я швидко знайшов адресу в довіднику.

На місце я вирушив на машині. Вітрі-сюр-Сенн лежав у кількох кілометрах на південний схід від Парижа. Знаючи, що за мною можуть стежити, я раз у раз поглядав у дзеркало заднього виду.

Нічого особливого я не помітив, але все одно ризикувати не можна було. Ігор у жодному разі не мав здогадатися, куди я їду. Я виїхав на Південне шосе через Орлеанські ворота, але, проїхавши кілька кілометрів, з’їхав на смугу аварійної зупинки і почав порпатися під капотом, нібито налагоджуючи щось. Маневр небезпечний, зате безпрограшний.

У паризьких передмістях узагалі дуже важко орієнтуватися. На кожному світлофорі я зупинявся і звіряв маршрут із мапою, яка лежала на пасажирському сидінні.

Я в’їхав у Вітрі бульваром Максима Горького, проїхав повз коледж Макаренко, вулицею Юрія Гагаріна і Сталінградським бульваром. Куди я потрапив? Мені здавалося, СРСР розпався двадцять років тому… Я повернув голову праворуч і побачив мерію. Від подиву я мало не в’їхав у машину, яка рухалася попереду. Мерія являла собою Кремль у мініатюрі.

Гаразд, усе це дуже цікаво, але треба було відшукати дорогу. Подивимося, де я перебуваю. Проспект Робесп’єра, вулиця Марата… Ті ще демократи, еге ж… Схоже, я заблукав. Увімкнувши аварійку, я зупинився, щоб звіритися з мапою. Ага, ось: треба проїхати проспектом Повстання, згорнути на Стовпову алею та перетнути міст Розстріляних. Ось що мені треба було…