— А хто ж решта акціонерів?

— Інвестиційний фонд Invenira, керівник — Давид Пупон; американський пенсійний фонд Stravex, на чолі з таким собі Розенблаком — керівником французької філії. Вони вдвох володіють тридцятьма чотирма відсотками акцій. Решта акціонерів, крім, звичайно, самого Дункера, володіють не більше ніж одним відсотком. Не кажучи вже про те, що у великих акціонерів цілком розв’язані руки…

Перехожих ставало дедалі більше: здебільшого це були туристи або просто роззяви в сонячних окулярах, які нікуди не поспішають, на відміну від парижан, які бігли на роботу. На протилежному тротуарі зібралася невелика юрба охочих помилуватися на банери, розвішані на решітці Люксембурзького саду. За столиком поруч із нами якась дівчина уминала гарячі пиріжки, від яких ширився чудовий запах яблук і карамелі.

Я пішов на величезний ризик і виклав співрозмовнику суть свого проекту.

Він через делікатність НЕ посміявся наді мною, обмежившись легкою гримасою.

— Не хочу вас засмучувати, але, думаю, це недосяжно…

— Я і сам сумніваюся…

— Ні, насправді, якщо порахувати, шанс є. Якщо Дункер залишився президентом, це означає, що він завоював голоси обох великих акціонерів.

— Чому? Адже в них тільки тридцять чотири відсотки голосів, не п’ятдесят же…

— Я вам уже сказав чому: дрібні акціонери на загальні збори не ходять. Це їм нічого не дає. Звичайно, є й такі, хто приходить у надії на подальший бенкет, але то рідко. Ясна річ, вони нічого не здатні змінити в кількості голосів. Мушу зауважити, дрібних власників акцій кілька десятків тисяч. Щоб якось уплинути на голосування, їм треба зібратися всім разом… Упевнений, що цього ніколи не станеться, хіба що підприємство опиниться на краю прірви і вони злетяться, злякавшись за свою частку. І хором заплачуть…

У даному разі плакати хотілося мені.

— Якщо Дункера переобрали президентом, — вів далі він, — цілком можливо, що він теж якось підтримав цю парочку. У них тридцять чотири відсотки, що становить вісімдесят відсотків голосів усіх присутніх на асамблеї. Я не можу судити ні про ваші таланти, ні про ваш хист переконувати, але не бачу причин, за якими ці двоє могли б змінити думку на користь молодого консультанта, який сидить на зарплаті…

Я сидів у задумі, збентежений міркуваннями здорового глузду.

По-літньому одягнені туристи безтурботно снували повз нас, повз решітки саду, задивляючись на банери.

— Мені дуже шкода, — закінчив він цілком щиро.

Завжди приємно вислухати співчутливий голос, коли в тебе все кепсько, але я ще не був готовий себе поховати. Треба знайти якийсь вихід, скласти план. Має ж бути вихід!..

— Якби ви були на моєму місці, що б ви зробили? Що було б, на вашу думку, найкращим за таких обставин?

Він відповів не вагаючись:

— Відійти. Ви нічого не зможете зробити. У вашому становищі ви втратите все і нічого не придбаєте.

У моєму становищі… Знав би ти, хлопчику, моє становище…

Я розрахувався за дві пляшки води Perrier, подякував йому за допомогу, і ми розійшлися.

А я вирушив через Люксембурзький сад. Ходити пішки — цей метод завжди допомагав скинути напругу, позбутися тривоги й відновити сили. Я зазнав поразки, але здаватися не збирався. Ця битва була моєю єдиною надією здобути волю, а може, і залишитися серед живих. І я душею і тілом був готовий його прийняти, нехай навіть шанси мої наближалися до нуля. Треба було знайти слабке місце, куди завдати удару…

Я заздрив безтурботним людям, які гуляли в саду. Маленькі бабусі годували хлібом горобців, які сідали їм на руки, ледь торкаючись лапками долонь, хапали крихту і злітали на найближче дерево. Студенти намагались звернути на себе увагу дівчат. А ті, мов не помічаючи, гортали підручники, сидячи на металевих зелених лавках, що тонули в ароматі троянд. Садом ходили поні з задоволеними дітлахами на спинах, а поруч ішли батьки.

Я попрямував до того виходу, що поруч із Сенатом, і покрокував вуличками, які вели до театру «Одеон».

Весь вечір я вештався містом, аби оговтатись, подумати над ситуацією, знайти слабке місце в системі й розробити купу різних сценаріїв. Мене не полишало відчуття, що я ось-ось намацаю, як підступитися до справи. Потрібна думка, як заново розкласти карти, щоб виграти партію, крутилася десь поруч. Чи була то справжня інтуїція, чи ж просто пристрасне бажання знайти вихід?

Увійшовши до будинку, я побачив, що до ручки моїх дверей прив’язаний паперовий пакет. Я поклав його на кухонний стіл. Усередині виявився ще теплий, загорнений у фольгу згорток. Зверху лежав синій конверт із тонкою облямівкою. Я розкрив його. У ньому була записка на такому ж синьому папері. Почерк був рівний, з акуратними натисками — стара школа, так у наші дні вже ніхто не пише.

«Смачного. Пані Бланшар».

Того вечора я поласував чудовими шоколадними тістечками.

~ 39 ~

Незважаючи на те що я всіма силами намагався виконати останнє завдання, слід бути реалістичним і забезпечити собі позиції для відступу. Шанси на успіх наближалися до нуля, і я просто зобов’язаний був передбачити поразку й бути готовим до можливих наслідків. Це було питанням виживання.

Я вирішив глибше покопатися в темному минулому Ігоря Дубровського. Якщо він дійсно спромігся виправдатись, загіпнотизував суддів — у чому я був далеко не впевнений, — мені потрібно розшукати ще якісь деталі, які забезпечили б мені сильну позицію на переговорах. Якщо я викопаю якийсь труп — матиму ще один козир… Мене не покидало внутрішнє переконання, що ключ до моєї волі криється саме в його минулому.

Я знову вліз в інтернет і заходився шукати статті журналіста з Monde, ім’я якого вилетіло в мене з пам’яті. Цей журналіст більше за інших наводив факти, що стосуються вбивства. Я згадав, що він давав такі подробиці про метод Дубровського і такі відомості про нього самого, ніби був із ним особисто знайомий. Із ним треба було обов’язково поговорити.

Статтю я знайшов швидко. Автора звали Жан Калак. Що ж, не зволікатиму: я взявся за телефон.

— Вітаю, я розшукую журналіста, який працював у Monde в сімдесяті роки, не знаю, чи працює він тепер…

— Як його ім’я?

— Жан Калак.

— Як ви сказали?

— Калак. Жан Калак.

— Ніколи не чула. Я вже вісім років тут працюю… Імовірно, ваш знайомий давно звільнився!

— Він не мій знайомий, але мені будь-що треба його розшукати. Це дуже важливо. А є там хто-небудь, хто його знав і зберіг його координати?

— Звідки ж я знаю? Хіба ж я буду бігати по всіх поверхах.

— Але ви, напевно, знаєте, хто був тоді головним редактором. Може, він би мені зарадив…

Сопіння в слухавці.

— Якого року, ви кажете?

— Тисяча дев’ятсот сімдесят шостого.

— Не кладіть слухавку…

У рурці залунала джазова мелодія на саксофоні. Вона грала так довго, що я вже засумнівався, чи не забули про мене.

— Я дам вам його телефон, але жодних гарантій, що він правильний. Я вже давно втратила з ним контакт. Раймон Верже, нуль один, сорок сім, двадцять…

— Зачекайте, я записую… Раймон Верже, нуль один, сорок…

— Сорок сім, двадцять вісім, одинадцять, нуль три.

— Прекрасно! Щиро дякую!

Вона швидко поклала слухавку — мабуть, не маючи бажання почути ще якесь запитання.

Я набрав номер, не вірячи, що він ще дійсний. Почувся гудок. Уф! Хоча б щось… Чотири гудки, п’ять… Нічого. Сім, вісім… Я вже втратив надію, але тут рурку зняли. Спочатку в слухавці було тихо, потім відгукнувся трохи тремтячий жіночий голос. Схрестивши пальці на удачу, я виклав свою справу.

— Хто його запитує?

— Алан Грінмор.

— Він вас знає?

— Поки що ні. Але я б дуже хотів із ним поговорити з приводу одного з його колишніх співробітників.

— Добре. Це його розважить… Тільки чітко вимовляйте слова, якщо хочете, щоб він вас почув.

Тривала мовчанка. Я терпляче чекав. У слухавці пошептались, потім знову замовкли.