У результаті я опинився на тихій вулиці із сільськими будиночками обабіч. Будинки були дуже маленькі й затишні. Я припаркувався й далі рушив пішки. Номер 19 виявився вузьким і високим цегляним будиночком, пофарбованим у білий колір. Напевно, колись він був чарівним, поки час не попрацював над ним. Штукатурка пішла плямами й подекуди обвалилась, оголивши цегляну кладку: це скидалося на темні плями на шкірі хворого.

Я підійшов до дерев’яних дверей. Садок, якщо так можна назвати вузький простір між будинком і вулицею, був занедбаний, крізь щебінь на доріжках пробивалися бур’яни.

Номер будинку був намальований на маленькій жерстяній табличці, якраз над поштовою скринькою, на якій не значилося ім’я мешканця.

Я зібрав докупи всю свою мужність і коротко подзвонив.

Спочатку будинок здавався незаселеним — усередині панувала мертва тиша. Потім двері прочинилися, і з’явилося бліде старече обличчя. Головним скульптором того обличчя, вочевидь, були час та глибока печаль. Я відразу зрозумів, що не помилився адресою.

— Пане Літтрек?

— Так.

— Добридень. Мене звуть Алан Грінмор, я приїхав до вас, щоб поставити кілька запитань. Заздалегідь прошу вибачити, що сколихну важкі спогади, але мені дуже потрібно поговорити з вами про вашого сина.

Він заперечливо похитав головою, і зморшка вздовж лоба стала ще глибшою.

— Ні, пане, — сказав він слабким голосом. — Я не хочу говорити про це.

— У мене є підстави вважати, що я потрапив у таку саму ситуацію, як свого часу ваш син, і я…

— Запроси його всередину! — долинув звідкись ізсередини жіночий голос.

Старий потупив очі, сумно зітхнув, покірливо зрушив з місця і відійшов від дверей.

Я штовхнув дерев’яну стулку, яка жалібно скрипнула, і увійшов.

Обстановка була простенька і старенька, повітря застояне, але відчувалося, що про будинок дбають.

— Не можу підвестися, щоб привітатися з вами, бо слабую на ноги, — сказала з глибини крісла старенька із зібраним у вузол волоссям.

— О, що ви, я дуже вдячний, що ви мене прийняли, — відгукнувся я, підкоряючись її жесту і сідаючи на оббитий репсом стілець.

Я почув, як заскрипіли дерев’яні східці: це віддалялися вгору по сходах кроки її чоловіка.

— Наразі мені загрожує одна людина, психіатр Ігор Дубровський. Якщо мої відомості точні, ви подавали на нього скаргу, коли…

— Коли мій син наклав на себе руки…

— Цю людину виправдали за відсутності доказів. Чи не могли б ви розповісти мені все, що вам про нього відомо?

— Це було тридцять років тому… — сказала вона задумливо.

— Розкажіть, будь ласка, все, що пам’ятаєте, щоб я міг спробувати… якось себе захистити.

— Ви знаєте… після процесу я бачилася з ним лише один раз…

— Але ж це він вів терапію вашого сина…

— Так, здебільшого він. Він із нами про це говорив того дня, коли ми з чоловіком довірили йому лікування Франсуа. Правду кажучи, я не пам’ятаю, що він тоді говорив…

— Як зрозуміти «здебільшого»?

— Франсуа лікували два лікарі.

— У вашого сина було два психіатри?

— Так. Доктор Дубровський і ще один, у лікарні.

Я замислився.

— Чи не хочете кави? Мій чоловік приготує, — м’яко запропонувала вона.

— Ні, щиро дякую. Скажіть, а що ваш син розповідав про Ігоря Дубровського?

— Ох, пане, нічого він мені не говорив. Знаєте, він був не надто говіркий. Мав звичку все замовчувати. — Вона трохи віддихалась і додала: — Але, безсумнівно, це його дуже пригнічувало.

— Але, якщо вашим сином опікувалися два лікарі, чому ви подали скаргу саме на Дубровського?

— Є речі, які перевищують наше розуміння. Ми ним і не цікавилися, усвідомлюючи, що сина вже не повернеш. Він був нашим єдиним сином… Світ зруйнувався і земля пішла з-під ніг, коли він помер. Решта вже не мала сенсу. Ми подали скаргу не з помсти, а тому, що нас про це попросили. Сперечатися з долею марно.

— Але чому саме на Дубровського, а не на іншого психіатра? І чому не на обох? І… у чому ви могли йому дорікнути?

— Нам пояснили, що це саме він штовхнув Франсуа на самогубство. І це не вигадка, знаєте… Досить уже того, що він нам повідомив. І потім, так тяжко ходити в суд щодня… Нам так хотілося побути на самоті…

— Зачекайте, будь ласка… Хто все це вам говорив?

— Той пан, що нас консультував. Він весь час повторював: «Подумайте про тих молодих людей, яких ви врятуєте».

— Ви хочете сказати — ваш адвокат?

— Ні, він був не адвокат. Він до суду не їздив.

— Тоді хто ж?

— Я зараз точно не пам’ятаю. Адже минуло понад тридцять років… Багато людей тоді приходило до нас у будинок… Пожежники, поліціянти, комісар, страхові агенти… Ми не були з ним знайомі, ні чоловік, ні я…

— А та людина… Ви не можете сказати, яка в нього була професія чи посада?

Вона помовчала, напружуючи пам’ять.

— Ні… але це був якийсь високопоставлений пан.

— А чи не могли б ви його описати?

— Ні… Мені дуже шкода… Я зовсім не пам’ятаю його обличчя. Єдине, що спадає на думку, так це те, що він був схиблений на взутті. Це було незвично і додало нам чимало клопоту, тому й запам’яталося.

Еге ж, важлива інформація — далеко не зайдеш…

— Ну, просто справжній маніяк, — знову заговорила вона, із сумною посмішкою згадуючи сцену з давнього минулого. — Він усе питав, чи не підходив наш собака до його мокасинів. І пам’ятаю ще, що він бризкав слиною… І під час розмови все діставав із кишені хустку й обмахував свої черевики. А йдучи, ретельно витер ноги об килимок. Мушу зізнатися, тоді мене це навіть образило…

~ 42 ~

Вороги ваших ворогів зовсім необов’язково ваші друзі. Людина, з якою я зустрічався того ранку біля біржі, не була мені другом і вже точно ніколи ним не стане.

Однак це була єдина у світі людина, яка могла перешкодити Дункеру спати спокійно. Фішерман. Той самий Фішерман, що регулярно публікував у Echos негативні відгуки про нашу компанію. Жодного разу в нас не побувавши, він наважився написати, що співробітники «Дункер консалтинг» працюють недостатньо продуктивно, викликавши тим самим в офісі цілий шквал розпоряджень, одне гірше за інше, у результаті чого тиск на нас посилився до максимуму. Ми поговорили з ним по телефону, і я вмовив його зустрітися зі мною, напустивши загадкового туману і надражнивши його апетит.

Я прийшов раніше і влаштувався за одним із мармурових столиків у металевій оправі. У цей час клієнтів було небагато, але наближався час обіду, у кав’ярні дедалі жвавішало. Офіціант квапився розставити начиння. Бармен за стійкою розливав пиво для завсідників, перемовляючись із кимось демонстративним шепотом, а за його спиною в кавоварці вже готувалося еспресо, наповнюючи все навкруги ароматом арабіки. Мийник вітрин плавно возив по склу щіткою, залишаючи дивовижні мильні струмочки і тут же, як за помахом чарівної палички, знімаючи їх губкою. А на тротуарі виконували свій нескінченний вальс темні костюми і краватки.

Я описав себе Фішерману, щоб він міг одразу мене впізнати. Але коли я побачив, що входить людина у твідовому костюмі, у сорочці з розстебнутим коміром й у великих темних окулярах у черепаховій оправі, які геть затуляли густі брови, то відразу зрозумів, що це він. Зрозумів набагато раніше, ніж він мене побачив.

Він привітався крізь зуби, без посмішки. Я запропонував йому каву, але він відмовився.

— Як я вже казав, я міг би в певні дні і в певних межах повідомляти вам передбачення змін курсу акцій «Дункер консалтинг» на найближчі дні.

— А що вам дає таку… можливість?

— Час від часу в мене з’являються відомості про деякі події, які публікуються не відразу.

Він подивився на мене з підозрою.

— І звідки у вас ця інформація?

— Я працюю в цій компанії.

Тепер у його очах з’явилося презирство.

— І що ви хочете натомість? — вимовив він з виглядом людини, у якої вже не залишилося жодних ілюзій щодо людської природи.