Що ховалося за його посмішкою? Чого, врешті-решт, домагався від мене цей загадковий чоловік? Може, він був гуру якоїсь секти? Старий відставний гуру, набитий грошима послідовників секти, щосили намагався наставити на шлях істинний останню загублену вівцю? Просто так, знічев’я…

— Однак ти ще не розповів мені, як минула твоя бесіда з начальником.

Відтоді відбулося стільки подій, що та розмова стала для мене геть далеким спогадом…

— Непогано.

Мій шлунок за півтора дня приріс до ребер, але Дюбрей не поспішав запрошувати мене до столу.

— І ти спромігся утриматися від того, щоб виправдовуватися на його закиди, ставив йому неприємні запитання?

— Так, і все пройшло відмінно. Але, з іншого боку, я мало чого зміг домогтися. Я намагався вибити додаткові кошти для нашого відділу. Але мені довелося піти ні з чим.

— А ти доклав достатньо зусиль до того, щоб увійти в його світ і зрозуміти хід його думок, перед тим як намагатися його переконати?

— Так, більш-менш. Скажімо так, я дав йому зрозуміти, що мої ідеї відповідають його уявленням про продуктивність і рентабельність. Але я думаю, що наші системи цінностей настільки далекі одна від одної, що мені неможливо ні наблизитися до його уявлень про світ, ані навіть удати, що наблизився… Знаєте, важко приміряти на себе цінності ворога…

Дюбрей випустив кільце диму.

— Ідея полягає не в тому, щоб наближатися до його системі цінностей. Якщо вона не збігається з твоєю — це неможливо. Навіть у тому разі, коли система цінностей мерзенна й огидна, сама особистість здатна бути… відновленою. Важливо не впасти в засудження цих цінностей, сказати собі, що, навіть якщо вони тебе шокують, єдиний шлях змусити особу змінити свої погляди — це не відкидати її разом з її ідеями. Увійти у світ людини означає поставити себе на її місце, влізти в її шкуру та спробувати зсередини повірити в те, у що вірить вона, думати, як вона, відчувати, як вона, і тільки потім повернутися на свої позиції. Тільки так можна зрозуміти людину, не зневажаючи її, відчути, що нею рухає, що змушує впадати в оману.

— Гм… гм…

— Між наближенням і розумінням є різниця. Якщо ти правильно поставив себе на місце свого начальника, щоб зрозуміти хід його думок, не засуджуючи, — ти станеш до нього більш терпимим, і він це відчує… У тебе з’явиться надія, що він зміниться…

— Я не впевнений, що він відчуває, хто якої думки про нього, і що це його взагалі непокоїть! Ну, припустімо, це був саме той випадок, коли мені вдалося достатньою мірою ввійти в його світ і не дати йому зрозуміти, що я засуджую його чи відкидаю… Але хіба це здатне зрушити його з власної позиції? А може, я ризикую тільки зміцнити цю позицію?

— Пам’ятаєш, ми колись говорили про синхронізацію жестів. Я сказав тобі тоді, що в певний момент, якщо ти досить довго і щиро намагаєшся проникнути у світ іншого, той починає несвідомо повторювати за тобою незначні зміни пози.

— Пам’ятаю.

— Я вважаю, це відбувається тому, що виникає щось на кшталт взаємопроникнення, на несвідомому і дуже глибокому рівні, навіть якщо ви не обмовилися жодним словом. Така якість відносин так чи інакше завжди відчувається, і це трапляється настільки рідко, що кожен хоче її зберегти і продовжити.

— Розумію…

— Так ось, відповідаю на твоє попереднє запитання. Якщо тобі вдасться, уникаючи будь-яких суджень, увійти у світ ворога, влізти в його шкуру, зрозуміти хід його думок — себто досягти того рівня людських відносин, який йому ніколи не був доступний, — у нього неодмінно виникне бажання залишитися на цьому рівні. І тоді тобі буде достатньо бути самим собою, просто і природно демонструючи йому свою систему цінностей. І він виявить до неї інтерес. Для цього зовсім не потрібно просити його змінитися чи повчати його. За того типу відносин, який ти йому запропонуєш, у нього обов’язково виникне бажання відкритися тобі, зрозуміти, чим ти відрізняєшся від нього, які твої цінності. І врешті-решт він піде за тобою, дозволить тобі на нього впливати, змінить позицію — а отже, сам почне змінюватися.

— Тобто ви хочете сказати, що, опинившись на його території, я викличу в нього бажання обстежити мою?

— У певному сенсі так. Залишаючись самим собою, ти уособлюєш для нього іншу модель світу, інший погляд на речі, іншу модель поведінки. Йому це буде цікаво, а тебе позбавить нагальної потреби формулювати вимоги й висловлювати докори.

— Пам’ятаю, ми якось із вами говорили про Ганді…

— Так-так: «Ми самі мусимо стати тими змінами, яких хочемо домогтися від світу».

Я замислився. Перспектива, звичайно, прекрасна, чудова, але важкодоступна. Чи стане мені бажання, мужності й терпіння створити той зв’язок, який Дюбрей вважає неодмінною передумовою зміни людської особистості?

— Знаєте, мені дійсно було дуже кепсько в його шкурі; я почувався настільки чужим у його світі мухи в окропі, окропі його турбот… Якщо вже казати як є, я не можу зрозуміти, що штовхає таких людей, як він, з ранку до вечора битися за просування на кілька пунктів на біржі або за кілька десятих у показниках рентабельності підприємства. Що їм із цих пунктів і десятих? Якщо навіть і спуститися на кілька щаблів життєвими сходами, що від цього в кінцевому підсумку зміниться? Як можна мати його рівень інтелекту та кидатися з головою в шалену гонитву за показниками розвитку… чого? Якоїсь компанії. Хіба це не позбавлено сенсу? Існувати заради… роботи, заради офіса? Але ж це смішно! Коли я жив у Штатах, у мене був приятель Браян, який любив повторювати: «Хочеш насмішити Бога — то розкажи Йому про свої плани!»

Катрін пирснула. Я зовсім забув про її присутність. Дюбрей сьорбнув ковток бурбону.

— Може, для твого боса це спосіб забути про драму свого життя?

— Про яку ще драму?

— Бачиш, я переконаний, що на чолі підприємств не випадково стоять здебільшого чоловіки, а не жінки. І ті, хто постає проти дискримінації, якої нібито зазнають жінки, помиляються. До того ж фінансисти, у чиїх руках тепер наша економіка, не звертають уваги на стать тих, кого ставлять на чолі компаній, у яких розміщений їхній капітал. Схоже, вони не переймаються цим. Для них важливий тільки результат. Ні, я думаю, тут інше пояснення.

Катрін відірвала очі від зошита й подивилася на Дюбрея.

— Яке ж?

— У жінок є дар небесний, вони знаходяться під заступництвом богів, і їм не треба боротися за всілякі дурниці…

— Ви хочете сказати…

— Ти що, серйозно думаєш, що той, хто здатний створити душу, створити життя, виносити його, а потім подарувати йому весь світ, стане цікавитися тим, як котуються акції?

Створити душу… Якщо вдуматися, це незвичайно… Поява на світ дітей стала вже такою звичайною справою, що ми забули про грандіозність, велич і магію цього вражаючого дійства. Створити душу…

Дюбрей, за своєю звичкою, похитував стакан, милуючись кубиками льоду.

Такі заяви з його вуст мене трохи заспокоїли, бо ж після читання зошита я почувався в небезпеці. Невже людина, яку так захоплює та дивує життя, здатна те життя забрати?

Катрін втупилася в порожнечу, занурившись у свої думки.

— Ми, чоловіки, — знову заговорив Дюбрей, — у глибинах нашої підсвідомості мучимося тим, що не можемо давати і нести із собою життя. Я переконаний, що професійні амбіції, настільки часті в більшості з нас, є наслідком прагнення компенсувати цю прогалину, заповнити порожнечу.

— Ви справді так думаєте?

— Для цього досить вслухатися в офісі в розмови начальства. І знаєш, навіть словниковий запас цих бесід не випадковий. Він, як дзеркало, відображає душу… Вслухайся, вслухайся, і ти почуєш метафори, пов’язані з вагітністю й пологами. Хіба не говорять про важкий проект, що він «народжувався в муках» або що його «довго виношували»? А якщо проект провалився, його оголошують «недоношеним». Хіба не так? Якщо ж його ніяк не можуть завершити і він вимагає додаткового фінансування, про нього обов’язково скажуть, що його «витягують щипцями». А про програму, яка спочатку подавала надії і нічим не скінчилася? «Гора народила мишу». А якщо намічений план близький до завершення? Він, виявляється, «ось-ось вилупиться». А про ідею, яка втілилася в життя? «Побачила світ»…