Від подиву я втратив дар мови. Я ніколи ні про що подібне не думав і не проводив таких паралелей. Для мене скажена гонитва за владою завжди була результатом змішання агресії та суперництва, характерного саме для чоловіків…

Було цікаво почути такі твердження з вуст Дюбрея, у натурі якого виразно відчувався смак до влади. А чи тверезо він себе оцінював?

Це що ж, виходить, женоненависництво багатьох чоловіків теж пояснюється прихованим комплексом неповноцінності?

— Якщо повернутися до моєї розмови з начальством — не знаю, чи ревнує він свою дружину і чи зашкалює його рівень тестостерону, — але більше мені нічого не вдалося від нього домогтися.

Дюбрей роздратовано скривився. Може, образився, що я не виконав усіх його завдань у деталях, може, був незадоволений собою, тому що не зміг мені ясно все розтлумачити.

Він кинув сигару у велику мідну попільничку.

— Наразі в тебе є всі потрібні ресурси, щоб самому керувати своїм життям, а не за вказівкою ззовні.

Він рішуче допив бурбон, зі стуком поставив келих на низенький столик і підвівся.

Катрін, опустивши очі, дивилася в зошит.

— І ось що ти повинен будеш зробити, — сказав він з макіавеллівською посмішкою, міряючи кроками простір перед книжковою шафою. — Це твоє нове завдання.

— Слухаю.

Повітря було напоєне запахом сигари.

— Ти переконаний, що твій шеф на хибному шляху і що його рішення є згубними для компанії?

— По-моєму, це очевидно.

— Ти вважаєш, що управляти потрібно по-іншому, впливаючи не тільки на фінансові важелі?

— Абсолютно правильно.

— Тоді тобі треба посісти його місце.

— Дуже смішно.

Він подивився мені в очі.

— Я не жартую, Алане.

— Не може бути, зрозуміло, жартуєте!

Він насупився.

— Запевняю тебе, що ні.

Я зніяковів. Він що… серйозно?

Він зауважив, як я знітився, і кілька секунд пильно дивився на мене.

— А що, власне, тобі заважає? — запитав він солоденьким голосом.

Усе це було так безглуздо, що я геть розгубився. Яку відповідь можна дати родичу, котрий запитує, що вам заважає стати міністром або кінозіркою міжнародного рівня?

— Але… це ж очевидно… Будемо реалістами, адже в кожного своя межа, згідно з якою він і діє…

— Існує лише той ліміт, який ти сам собі поставиш.

Я відчув, як у мені наростає гнів. Але я його дуже добре знав, щоб розуміти: він не відступиться від ідеї фікс. Цей дядько борсався від цілковитої ясності розуму та здатності до тонкого аналізу аж до явного відхилення від норми і повного божевілля.

— Ви усвідомлюєте, що він навіть не мій начальник? Що він начальник начальника мого начальника і нас розділяють три рівні службової ієрархії?!

Катрін звела очі й тепер пильно вивчала Дюбрея.

— Той, хто має намір штурмувати гору, не повинен лякатися її висоти.

— А ви самі хоч раз займалися бізнесом? Щаблі кар’єрних сходів так не перескакують — на те є свої правила!

— Той, хто підлаштовується під правила, просто не хоче думати самостійно! Якщо ти міркуєш у межах певних рамок, ти не знайдеш нових рішень — тільки ті, що давно відомі. Вкрай потрібно вийти за ці межі!

— Усе це красиві слова. А ось ви самі як би чинили на моєму місці?

Він присів на підлокітник крісла й подивився на мене з посмішкою.

— Виплутуйся сам, Алане. Черпай із власних джерел.

Я підвівся з твердим наміром піти звідси. Бракувало ще обідати в компанії божевільного.

— У мене немає для цього коштів.

Повільно, дуже низьким голосом він сказав:

— А ти таки спробуй. Це твоє останнє завдання. Виконаєш — і я поверну тобі свободу.

Свободу… Мою свободу… Я звів на нього очі. Він усміхався спокійною, сповненою рішучості усмішкою.

— Ви не можете ставити умовою моєї свободи нездійсненне завдання. Я не можу пристати на цю умову.

— Але… у тебе немає вибору, мій дорогий Алане. Чи мушу я нагадувати тобі про наш договір?

— Як я можу виконати договір, якщо ви самі робите його нездійсненним?

Він уп’явся в мене владним, вимогливим і безжальним поглядом.

— Я наказую тобі стати президентом «Дункер консалтинг».

Ці слова гулко відлунили в просторі кімнати.

Я безстрашно витримав його погляд.

— Даю тобі три тижні, — сказав він.

— Це неможливо.

— Це наказ. Хай би що сталося, ти знайдеш мене двадцять дев’ятого серпня. Я буду чекати на тебе о 20:00 у «Жуля Верна».

Мені стислося серце. У «Жуля Верна»… Це ресторан на верхівці Ейфелевої вежі… Останні слова він вимовив дуже повільно, знизивши голос і дивлячись мені просто в очі. Загроза була ясна і жахлива. У мене затремтіли ноги. Усі надії звалилися. Я, безсумнівно, перебував у руках божевільного.

Ми довго стояли один проти одного, лицем до лиця, потім я повернувся на підборах і пішов до виходу. Дорогою я зловив на собі погляд Катрін. Схоже, вона була приголомшена не менше від мого.

~ 32 ~

— Іва Дюбрея не існує.

— Прошу?

— Говорить інспектор Птіжан. Ви розчули правильно: Іва Дюбрея не існує.

— Я лише дві години тому в нього був.

— Його справжнє ім’я Ігор Дубровський.

Почувши це ім’я, я, сам не знаю чому, відчув легку нудоту.

— Росіянин. Знатного походження, не замішаний в жодних темних справах. Його батьки виїхали з Росії під час революції. Їм пощастило вивезти із собою цінності. Грошей, вочевидь, у них було вдосталь. Їхній син навчався у Франції та в Штатах. Став психіатром.

— Психіатром?

— Так, лікарем-психіатром. Але практикував дуже мало.

— Чому?

— У мене поки мало інформації, сьогодні неділя, і добути відомості важко… Схоже, його виключили з медичної спільноти. Мені сказали, що це відбувається вкрай рідко, хіба через тяжку провину лікаря.

— Тяжку провину…

Я замислився.

— Я б на вашому місці був обережнішим.

На цих словах я почув у слухавці ще якісь звуки, уривки слів.

«Із ким це ви говорите, Птіжан? Хто це?»

Приглушений шум. Мабуть, Птіжан прикрив рурку рукою.

«Щойно дзвонили із Центру — сказали, що ви запитали картотеку. У чому річ, Птіжан? Що за чортівня? Я не хочу, щоб мене затягали, Птіжан, ясно? Крім того…»

Слухавку повісили, і в ній зазвучали нескінченні короткі гудки. Я відразу відчув себе самотнім, сам на сам із тривогою, яка росла в мені.

Квартира раптом здалася мені порожньою і дуже тихою. Я поклав слухавку і підійшов до вікна. Через безліч вогнів зовсім не можна було розрізнити зірки на небі.

Я був приголомшений. Уже сам факт, що Дюбрей приховав від мене своє справжнє ім’я, вибивав мене з колії. Людина, якій я довірився, виявилася не тою, за кого себе видавала.

Тяжка провина… Наскільки ж важким міг бути його вчинок?

Нервове та психічне напруження, накопичене після того, як мене викрали добу тому, налягло на мене, і я відчув себе спустошеним та геть без сил.

Я вимкнув світло і заліз під ковдру. Але сон не йшов, хоча я дуже втомився.

Я без кінця згадував умови нечуваного, абсурдного договору з Дюбреєм, і мені ставало дедалі страшніше.

Гарантією буде твоє життя…

Цей тип здатний перейти до дії, тепер я в цьому був переконаний.

Я прокинувся серед ночі, весь у поту. Уві сні мені сяйнуло: у той час, коли підсвідомість стає господарем становища, найлегше витягти з бездонного колодязя пам’яті те, що там загубилося серед величезного числа пізнаного, серед досвіду і купи забутої інформації.

Прізвище психіатра, який написав статтю про самогубців і показав шлях до затишного місця на Ейфелевій вежі, де самогубство набувало грандіозних рис, було Дубровський.

~ 33 ~

Весь наступний день я провів у якомусь дивному стані. За прихованим страхом, який тепер всюди мене супроводжував, я знову відчував самотність. Я був страшно самотній, один у всьому світі. І знести це було найважче.