Минуло кілька секунд. Я на нього не дивився, але відчував, що він не зводить з мене очей і обличчя його, як і раніше, червоне. До мене долинав звук його дихання.

Він сів.

Мовчання тяглося довго. У кімнаті все завмерло, навіть повітря, здавалося, згустилося.

І тут я вирішив викласти свої карти.

— Не так давно я вчинив спробу самогубства. Цей чоловік випадково опинився поруч… ну, принаймні, я так думаю. Він урятував мені життя, але натомість узяв з мене обіцянку підкорятися всьому, що він накаже… Заради мого ж блага…

Він слухав мовчки.

— Щось на кшталт договору, — знову почав я. — І я погодився. Добровільно.

У кабінеті було жарко і задушливо. Мені бракувало повітря.

— І ви дійсно виконували… усе, що він скаже?

— Можна сказати, так.

— А ви усвідомлюєте, що, накажи він вам щось протизаконне, відповідати доведеться вам?

— Він ніколи нічого такого не наказував. І він не велів мені сідати в поїзд без квитка. Тут справа в іншому…

— І все-таки не можу зрозуміти, чому ви підкорялися його вимогам. Зрештою, ви могли розірвати угоду. Та будь-який на вашому місці так і зробив би…

— Я часто думав про це. Не знаю… Я вважав, що мушу дотримувати даного слова.

— Ну-ну, часи трьох мушкетерів давно минули! Вірність слову — це прекрасно, але і свій інтерес у грі треба берегти!

— До останнього випадку все, що він вимагав, було важко виконати, але багато мені дало: я відчув, що розвиваюся…

— Не бачу, що це могло вам дати, крім неприємностей.

— Знаєте, я був дуже самотній, коли його зустрів… А потім… адже завжди приємно, коли ви комусь небайдужі, коли вами хтось опікується…

— Послухайте… Адже він змусив вас дати слово, коли ви були слабкі, у жахливому стані. Тепер ви в нього в руках, і, якщо він накаже, ви віддасте Богові душу — так, чи що? Такими методами орудують секти!

— Ні, це якраз мене не лякає. І зауважте, секти насамперед цікавляться вашими грошима. Він нічого такого не вимагає. Ну, судячи з того, що він уже похилого віку і досить заможний, навряд чи йому щось від мене потрібно…

— Тобто він усе це робить заради ваших прекрасних очей? Ну-ну!

— У тому й річ. Мені незрозумілий його мотив. Нещодавно я виявив, що він стежив за мною задовго до… зустрічі на Ейфелевій вежі.

— І він не випадково з’явився саме в день вашої…

— Спроби самогубства. Виходить, що не випадково. Але я готовий заприсягтися, що раніше ніколи його не бачив. І не знаю, навіщо він стежив за мною до цього дня. Я не можу цього пояснити, і це… мене пригнічує.

Стара неонова лампа блимала і потріскувала: ось-ось згасне. Інспектор дивився на мене з тривогою. На початку допиту він відштовхнув мене, а тепер навіть виказав деяку симпатію. Я відчув, що йому небайдужа моя доля.

— Ви можете мені чимось зарадити? — запитав я.

— Абсолютно нічим. Якщо немає злочину, то і слідство не можна розпочати.

— У нього є зошит, і там записи про мене. Ці записи доводять, що він за мною стежив.

— Якщо зошит у нього, у мене немає до нього доступу. Для цього потрібна санкція на обшук, але жоден суддя її не дасть, тому що немає факту злочину. І потім, нікому не заборонено за кимось стежити. Усі хлопці, наприклад, за кимось стежать.

— Знаєте, найскладніше в цій історії те, що я перебуваю в сумнівах і якась частина мене навіть відчуває провину… тому що я вам усе розповів.

— Не втямлю, про що ви…

— У мене немає стовідсоткової впевненості, що в нього погані наміри. Я, звичайно, злякався, коли виявив, що він і раніше за мною стежив. Але, якщо не брати це до уваги, мені немає в чому йому дорікнути. Якщо міркувати об’єктивно, він не завдав мені ніякої шкоди…

— Слухайте, адже не виключено, що це просто старий дивак, який казна-що про себе уявляє та тішить себе роллю рятівника і наставника. Найпростіше, напевно, сказати йому, що у вас немає настрою продовжувати гру. Ви розриваєте договір і говорите: «Дякую за все, прощавайте». І вся розмова.

— Неможливо.

— Що заважає?

— Я вам не сказав, але… у нашому договорі ставка на життя…

— Як це — ставка на життя?

— Я прийняв умову, що в разі непокори я розлучаюся з життям.

Він подивився на мене ошелешено.

— Це що, жарт?

— Ні.

— Ну гаразд, ви пристали на умову — і це все, що ви мені хочете повідомити?

— Треба згадати, у якому контексті…

— Так ви такий же дивак, як і він! Тоді й не просіть мене вам допомагати!

— Я не міг знати, що…

— У будь-якому разі ви дали лише усну обіцянку. Доказів немає, і я нічого не можу вдіяти.

— Але ви ж не можете залишити мене в небезпеці, адже ви тепер у курсі справи!

— Ви що, вважаєте, що платники податків наймуть вам агента для супроводу вдень і вночі, поки цей тип дійсно не нападе на вас? У нас і на реальні злочини коштів бракує.

Він сказав це з докором, але, незважаючи на явне роздратування, у його тоні чулося, що ситуація його схвилювала.

Я глянув на стінний годинник.

— Ну добре, тоді принаймні випустіть мене, я мушу бути в нього о дев’ятнадцятій нуль-нуль.

Він задумливо на мене подивився, раптом різко схопився зі стурбованим виглядом.

— Послухайте… а чим ви доведете, що все це… не дурниця і ви не вигадали цю історію, щоб вас відпустили додому?

Він насупив брови, і обличчя його знову залилося рум’янцем.

— Якщо ви мені не вірите, проведіть мене до нього.

Такої відповіді Птіжан явно не очікував. Він застиг на місці, а очі перебігали з мене на годинник.

— Де це?

Я порився в кишені й витягнув візитну картку Дюбрея, прикрашену, з брістольського картону, вичиненого під старовинну тканину. Він схопив її і швидко пробіг очима.

— Шістнадцятий округ?

Він зачекав, потім підійшов до дверей на іншому кінці кабінету і тихенько постукав.

— Розбирайтеся самі, як хочете, Птіжан! — гаркнув через двері чийсь голос.

Інспектор з хвилину розмірковував. Вочевидь, розривався між протилежними почуттями. Потім відчинив металеву шафу й дістав ключі від машини.

— Поїхали!

Годиною пізніше інспектор Птіжан обережно поклав ключі назад у шафку. Його начальник, зачинившись у своєму кабінеті, так нічого й не помітив.

Не можна було втрачати ні хвилини. Справа, на яку він чекав довгі місяці, сама йшла йому до рук, причому саме так, як він і мріяв. Інтуїція кричала про це, він був у цьому переконаний: справа варта роботи. Хлопець не брехав. Він дійсно увійшов до палацу зазначеного Дюбрея. Ну і будинок! Він ніколи таких не бачив. Ані в районі Ліонського вокзалу, ані в інших кварталах, де йому доводилося бувати, просто немає нічого подібного. Хто ж міг купити такий будинок? Тут явно не обійшлося без брудних грошей, сказав він собі.

Треба негайно провести розслідування, не ставлячи шефа до відома про свої підозри. Інакше той одразу загальмує справу або забере її та не дасть йому можливості виявити нарешті справжній талант слідчого.

А Ліонський вокзал поки дасть собі раду без нього.

~ 31 ~

Палац виділявся на тлі ще світлого неба: темна споруда, сповнена таємниць і загадок.

Мене провели до бібліотеки. Проходячи через хол, я не міг утриматися й не заглянути до вітальні, де тоді біля фортепіано лежала оголена красуня. У напівтемній кімнаті, без музи й музиканта за клавіатурою, фортепіано мало вигляд сиротливий і занедбаний. Не було кому його оживити.

Дюбрей курив, зручно розташувавшись у глибокому шкіряному кріслі в бібліотеці. Я був упевнений, що після села Лакост він не приставив за мною стеження. Це було б непосильним завданням. Отже, він не знав, що я довірився поліції.

Навпроти нього сиділа Катрін. Вона привіталася зі мною. На низькому столику перед ними я побачив свій гаманець і решту речей.

— Ось бачиш, гроші нічого не означають, без них прекрасно можна обходитися! — промовив він, тримаючи в зубах здоровенну сигару montecristo.