— Пане Грінмор, я знаю, що ви тут!

Я ступив крок до дверей… і зупинився. Серце калатало дедалі сильніше.

Нумо!

Я скинув джинси і кинув їх на підлозі біля дверей. Ні, Дюбрей справді божевільний…

— Відчиніть!

Голос звучав владно і злісно. Кілька кроків відділяли мене від цих бісових дверей. Мені було моторошно.

Зараз!

Затамувавши подих, я скинув труси й відкинув їх подалі. Який жах — опинитися голим за такої ситуації…

— Я знаю, що ви мене чуєте, пане Грінмор!

Нумо, сміливіше!

Я простягнув руку до дверної ручки. Нізащо б раніше не повірив, що здатний на таке. Звісно ж, я з глузду з’їхав.

Останні три удари пролунали, коли я вже натискав на ручку. У мене було таке відчуття, що я запустив власну гільйотину. Я потягнув двері на себе, і струмінь холодного повітря овіяв мені геніталії — ще раз нагадавши, що я стою голяка. Опускаємо гільйотину.

Сказати, треба щось сказати, коли відчинятиму двері. Усе, пізно здаватися.

Я розчахнув двері.

— Пані Бланшар! Який я радий вас бачити!

Мабуть, такого шоку вона в житті не відчувала. Уся в чорному, із сивим, забраним у шиньйон волоссям, вона зігнулася й учепилася за одвірок, бо від побаченого дещо втратила рівновагу. Жінка вся почервоніла і глипала виряченими очима. Тоді розтулила рота, але не могла вичавити ні звуку.

— Ласкаво прошу, заходьте!

Вона стояла з поглядом, прикутим до мого причандалля, і силкувалася щось сказати, та мову їй геть відібрало.

Це було жорстоко — стояти голяка перед старенькою сусідкою. Але її реакція додала натхнення. Я майже радів.

— Заходьте, вип’ємо разом чогось!

— Я… я… Ні… пане… Я…

Вона заклякла, непорушна і бліда, як статуя, белькочучи щось беззмістовне, втупивши очі в моє багатство.

Їй знадобилося кілька хвилин, щоб нарешті хоч трохи оговтатись, вичавити із себе якісь вибачення та втекти.

Ніколи більше вона не скаржилася на шум.

~ 21 ~

Неділя, шоста ранку. Від глибоко сну мене розбудив мобільний. Нема нічого гіршого, ніж прокидатися посеред солодкого сну. Страшенна втома здолала мене — це була третя есемеска за ніч. Хай йому грець, я більше не можу. У мене не було сил підвестися. Я довго лежав, змушуючи себе тримати очі розплющеними, щоб не заснути. Оце жах…

Я доклав надлюдського зусилля, щоб підвестися з ліжка. Усе тіло було важким від сну. Я не міг більше палити о будь-якій годині дня і ночі. Це ж справжні тортури! Я роздратовано повернувся до тумби.

Я ненавидів ту червоно-білу пачку. Воно негарне. Воно смердить.

Простягнувши руку, я взяв пачку і витягнув сигарету. Мені не ставало сил підвестися й підійти до вікна. Тим гірше — буде смердіти. Я витер сигарету носовичком, щоб позбутися гидких залишків холодного тютюну.

Я намацав сірники. Маленька коробка, прикрашена зображенням Ейфелевої вежі. Перший сірник розламався навпіл у занімілих руках. Другий скрипнув — і маленький вогник зажеврів, розносячи характерний запах. Остання мить задоволення перед рутиною. Я підніс сірник до сигарети. Вогник торкнувся її кінчика. Я затягнувся. Край цигарки зажеврів, а рот і горлянку мені враз обдало димом — терпким і міцним. Надто міцним. Я чимдуж видихнув це гидке повітря. Бридке відчуття липкості в роті лишилося. Гидота.

Я ще раз затягнувся. Дим обпік трахею, обдав легені. Я закашляв — і сухий кашель ще підсилив бридкий присмак на язику… Хотілось плакати. Я більше не витримаю. Це неможливо. Цур його, це вже занадто для мене.

Змучений, я озирнувся в пошуках об’єкта провини. Ось він, мобільний телефон, зі злощасною есемескою від Дюбрея… Я знервовано схопив апарат і почав гортати отримані від нього повідомлення. Мені щипало очі — читати було боляче. Зрештою, я знайшов номер відправника. Кілька секунд я коливався, та потім натиснув на кнопку виклику. Серце калатало. Я підніс телефон до вуха й чекав. Тиша. Потім гудки. Два. Три. Він відповів.

— Вітаю.

Голос Дюбрея.

— Це Алан.

— Знаю.

— Я… я більше не можу. Припиніть весь час посилати мені повідомлення. Я… здаюсь.

Мовчання. Він не відповідав.

— Благаю вас. Дайте перепочити. Я не можу стільки палити, чуєте? Я бачити не можу ваші сигарети. Дозвольте мені припинити палити…

Знову мовчання. Він хоч розуміє, у якому я стані?

— Благаю вас…

Він нарешті вимовив дуже спокійно:

— Добре. Якщо ти сам цього хочеш, я дозволяю тобі кинути палити.

Я не встиг навіть подякувати, як він від’єднався.

У мене вирвався стогін полегшення — я був щасливий. Я зітхнув на повні груди. Повітря здавалося мені солодким і легким. І серце моє сповнилося радістю, коли я загасив останню в житті сигарету просто об журнальний столик.

~ 22 ~

Спочатку Дюбрей відмовлявся допомагати мені підготуватися до зустрічі з Марком Дункером.

— Я й гадки не маю, як працює твоя компанія, що я буду тобі радити? — відказав він.

Однак, поступившись моїм наполегливим проханням, усе ж таки дав кілька підказок.

— Що тут для тебе складного? — поцікавився він.

— Дункер — людина зла. Він завжди готовий покритикувати ні за що. Якщо його про щось запитують чи пак буквально пальцем тикають у недоліки — він сам переходить у наступ, аби уникнути відповіді…

— Зрозуміло… А як ви — ти і твої колеги — реагуєте на його закиди?

— Опираємося, доводимо, що це неправда і його напади несправедливі.

— Тобто намагаєтеся виправдовуватися?

— Звісно ж…

— Ну й дурні!

— Не зрозумів…

— Якщо хтось дорікає несправедливо, у жодному разі не можна виправдовуватися — так ви підтверджуєте його слова!

— Може, й так, але що ви пропонуєте натомість?

Він хитро на мене глянув.

— Піддати його тортурам.

— Дуже смішно.

— Я зовсім не жартую.

— Ви забуваєте одну дрібничку…

— Яку?

— Я не хочу втратити роботу.

— А ти чини, як середньовічні інквізитори. Що вони говорили, коли когось катували?

— Не знаю…

— Його було допитано з пристрастю.

— З пристрастю?

— Саме так.

— До чого тут мій шеф?

— Він тебе безпідставно критикує, а ти почни його катувати — ставити запитання.

— А конкретніше?..

— Замість виправдовуватися, понастав йому купу запитань — і нехай виправдовується він! І тисни, не полишай його. Він — а не ти — мусить довести, що його закиди обґрунтовані. Простіше кажучи, поший ти його в дурні…

— Зрозуміло…

— Притисни його до стіни. Запитуй, які підстави в нього так говорити, і не давай йому ховатися за загальними словами. Копай під нього, вимагай точних даних, фактів. І якщо він дійсно несправедливий — йому доведеться пережити неприємні моменти. І знаєш, що ще?

— Що?

— Геніальність такої методики в тому, що тобі зовсім не треба виявляти ніякої агресії. Правильне застосування такого підходу дасть поставити його на коліна м’яко, ввічливо, сповненим поваги голосом. Ти змусиш його шукати підґрунтя для догани — і будеш при цьому… бездоганним.

— Непогано…

— І якщо ти все зробиш правильно, велика ймовірність, що він припинить займати тебе.

Я попросив прийому в Марка Дункера, зателефонувавши секретарю… Це був рідкісний випадок — секретарем у нього працював чоловік, дуже вихований молодий британець на ім’я Ендрю. Коли його взяли до нас на роботу, всі були просто шоковані. Дункер був справжній мачо, і всі чекали, що він вибере якусь німфетку в міні-спідниці та з декольте, яка буде йому в усьому підкорятися і в жодному разі не дасть забути, що він тут — головний альфа-самець.

Але вибір, безперечно, був невипадковим: я підозрював, що Дункер комплексує з приводу свого селянського походження і браку виховання. Секретар-британець, якого він усюди тягав за собою, компенсовував цю нестачу своєю елегантністю й вишуканою ввічливістю. Але вершиною його переваг був відточений стиль і справжній британський акцент. Словом, він, наче її величність королева Британії, поліпшував ситуацію самою лише своєю присутністю, а дрібні недоліки тільки доповнювали картину й додавали чарівності.