Дякую за увагу і всього найкращого.

З повагою,

Алан Грінмор

~ 19 ~

Дев’ята вечора. Я вийшов із листом у руках. У вечірньому повітрі витав липовий аромат. Я пройшов повз Етьєна, який сидів, обпершись об стіну, і натхненно споглядав небо.

— Чудова погода цього вечора.

— Погода як погода, хлопчику.

Я підійшов до краю тротуару й викинув лист у першу-ліпшу канаву. «Ваш лист доставлений адресату».

Я поволі йшов до метро. Краса Монмартру полягала в розташуванні на горі. Від цього складалося відчуття перебування над Парижем, а не в місті — тут, хоч і в центрі, місто не поглинало, не накривало шумом і забрудненням безкрайнього мегаполіса. На Монмартрі здавалося, що небо — ось, поряд, його можна вдихнути. Гора здавалась окремим селищем, від якого вулиця вела прямісінько до центру міста, з якого саме селище видавалося далеким і високим — ближчим до хмар, ніж до паризької метушні.

Я дістався до вже знайомої лави навпроти Дюбрея о 21:40. Ось уже третій вечір я вкладаюся і лежу на ній перед цим замком. Цього разу я передумав лягати. Зате я поклопотався про кепку, яку натягнув так, щоб сховати обличчя: здаля мене вже важко було впізнати.

Я ледве встиг примоститися, як підкотив великий чорний «мерседес» господаря. Він зупинився навпроти воріт, і з нього вискочив Владі. Він оббіг машину й відчинив задні дверцята. Я побачив, як із машини вийшла молода дівчина, а за нею відразу вийшов Дюбрей. Стрижена брюнетка. Гарненька голівка. Міні-спідниця, довжелезні ноги. Дуже жіночна хода — можливо, через високі підбори. Але… вона напідпитку? Вона обіймала Дюбрея за шию, а він її — за талію. З їхнього веселого сміху ставало очевидно, що вони хильнули кілька чарочок…

Вони зайшли на територію, пройшли до будинку, зайшли всередину. У вікнах одразу ж засвітилося. Хвилин із десять нічого не відбувалося. Потім я почув, що відчинили хвіртку, як за всіх попередніх днів. 22:01. Мої очі були прикуті до виходу в очікуванні служок. За п’ятдесят п’ять секунд вони вийшли. За двадцять секунд вони розійшлися так само, як і напередодні, з аналогічним ритуалом обміну словами перед тим, як група розділилася в різних напрямках. Мій пасажир перетнув вулицю. Його автобус підійшов о 22:09, на хвилину раніше за розклад. Тепер черга була за найважливішим: о котрій Дюбрей відпустить Сталіна? Я схрестив пальці: аби це було вчасно, як завжди, рівно о 22:30.

Погляд перебігав від дверей до годинника. Щохвилини і мій страх, і моя надія підсилювались. О 22:18 у холі ввімкнули світло. Мені стиснуло серце. Не зводячи очей, напружено чекав, поки двері відчинять. Нічого. Потім засвітили інший світильник — цього разу в бібліотеці. Я видихнув. 21 хвилина. Дванадцять хвилин тому автобус пішов. Я чекав: нічого не відбувалося. 24. Нічого. 28. Нічого. 22:30. Тепер у мене було лиш одне дивне бажання — щоб Дюбрей скоріш вийшов. Близькість Дня Д[5] залежала наразі від регулярності розкладу відпускання Сталіна. Двері відчинили о 31 хвилині — і я видихнув із полегшенням. Третій день поспіль Дюбрей відпускав собаку о тій самій порі — на хвилину пізніше. Здається, звичка була досить сталою.

Завтра не перевірятиму. Уже п’ятниця, а на вихідних розклад може мінятися. Треба стежити за розкладом робочих днів.

Я дочекався завершення ритуалу, потім підвівся й пішов до метро. Я мовчки йшов, дивлячись собі під ноги, занурений у роздуми, із яких мене різко висмикнув мобільний: есемеска від нього. Він не забув про мене навіть у чудовій компанії. Я на ходу запалив сигарету, як було наказано. Я би краще подихав свіжим вологим повітрям під деревами проспекту. Мене починало дратувати, що мене змушують палити тоді, коли я зовсім не хочу.

Я почав обдумувати свій день. Чим можна пишатися сьогодні? Треба три речі… Пишатися… Ну, для початку я пишався, що мені стало мужності піти з офіса о шостій, тоді як раніше я вважав за обов’язок сидіти разом з усіма до сьомої, навіть якщо роботи не було. Іще… так-так, у метро я поступився місцем вагітній жінці. Ну, і я пишався твердо ухваленим рішенням, що покладу край безперервним запитанням щодо того самого зошита Дюбрея: у понеділок ввечері, за сімдесят дві години, я знатиму його зміст.

~ 20 ~

Ніч минула неспокійно. Чотири рази мене будив наказ викурити сигарету. Найгірше було о п’ятій ранку. Майже уві сні я тремтів від холоду й палив у вікно — щоб запах не йшов до квартири. Сигарета була бридкою. Дюбрей наказував палити разів тридцять на день — і я починав ненавидіти паління. Я вже чекав на кожен звук есемески з жахом, що отримаю черговий бридкий наказ. Я намагався їсти щоразу швидше — з остраху, що він перерве споживання наказом палити. Щойно я чув короткий сигнал про нову есемеску, як мені кортіло блювати від усвідомлення, що треба знову розкривати ту кляту пачку.

Оскільки була субота, я поспав довше, наганяючи згаяний уночі час, — тож поснідав близько одинадцятої. Прийняв душ, зварив собі кави з купленими напередодні віденськими булочками, які поставив розігрітися в мікрохвилівку. Кімнатою поплив запах теплих круасанів, і в мене розігрався апетит.

Мені завжди подобалася субота. Адже це єдиний вихідний, за яким іде ще один — неділя. Але сьогодні був особливий день. Я нервував. Страх ховався десь глибоко, і тільки-но я думав про те, що його спричиняє, він починав ворушитися й гидко лоскотав у животі. Сьогодні я мав намір здійснити план, намічений Дюбреєм щодо мадам Бланшар. Зробити, що слід, — і все, за годину можна буде взагалі про це забути. Але поки потрібно було зібрати всю свою мужність…

Я з тривогою жував круасани, і тільки тепло, що розливалось від гарячої кави, трохи втішало. Я пив каву до останньої краплі, щоб відтягнути фатальний момент.

Босоніж я підійшов до магнітофона, щоб висмикнути навушники, зазвичай постійно під’єднані до нього, але передумав. Не хотілося давати їй справжній привід для скарг. Можна було, звичайно, обійтися й без музики, але мені було потрібно розігрітися, дійти до кондиції. Потрібна була композиція, така, ну… геть божевільна. Подивимося, що можна поставити… Ні, це не годиться. Це теж… Ось воно: колишній басист Sех Рistols виконує «Му Way». Френк Сінатра, підкоригований важким роком. Я надів свої великі навушники, у яких почуваєшся відрізаним від усіх звуків зовнішнього світу. Низький голос Сіда Вішеса звідкись здалеку затягнув перший куплет. Я додав звуку і пустився пританцьовувати, тримаючи провід від навушників у руці, як співаки тримають мікрофон. Раптом несамовито вступили електрогітари. Я почав відбивати ритм босими ногами, щосили тупаючи по підлозі. Голос співака звучав так, наче він випльовував пісню. Забути про сусідку. Ще додати звук. Ще. Відпустити себе. Заплющити очі. Поринути в музику. Музика заповнює моє тіло, усе цілком. Відбивати ритм, вібрувати разом із нею, танцювати. Поринути. Звільнитися від усього. Смикатися та скакати, відчути все до краю…

Це тривало, поза сумнівом, кілька хвилин — аж раптом я усвідомив, що ударні не тримають ритм. Глухі удари йшли звідкись ізбоку, і, незважаючи на якусь подобу трансу, у якому я перебував, я здогадався про їхнє джерело…

Я зняв навушники й опинився в приголомшливій тиші кімнати. У вухах гуло від гуркоту важкого року.

Удари у двері почулися з новою силою. Вона вже не стукала — вона грюкотіла.

— Пане Грінмор!

Момент був найкращий. Як там говорив Дюбрей? Штовхни — і тебе відштовхнуть… Що більше хочеш позбутися когось, то упертіше до тебе чіпляються.

— Пане Грінмор! Відчиніть!

Я застиг у сумніві… А як раптом Дюбрей помилився?

Удари посипалися з подвійною силою. Ну як оце можна бути такою впертою? Я всього лише п’ять або шість разів підстрибнув. Нічого такого страшного вона не могла почути, лише навмисне хоче зіпсувати мені життя! От же ж відьма!

Я страшенно розлютився, і злість підштовхнула мене діяти. Швидко скинувши пуловер і футболку, я залишився в самих джинсах, голий по пояс і босий.

5

День Д — це загальноприйнятий у військовій справі термін, який використовують для позначення дати початку воєнної операції.