Того ранку я навмисно з’явився із запізненням, щоб дати Дункеру зрозуміти, що не настільки вже я йому і відданий. Мене зустрів Ендрю.

— Мушу повідомити, — сказав він зі своїм різким акцентом, — що пан Дункер ще не готовий вас прийняти.

Нормально… Він відповів на моє запізнення ще більшим запізненням. У Франції час — інструмент влади.

Ендрю запропонував мені сісти на диван, оббитий червоною шкірою, що різко виділявся на тлі білосніжної стіни. Величезна кімната нагадувала залу очікування, де нудилися відвідувачі. З іншого боку стояв стіл британця, теж оббитий червоною шкірою, під колір дивана. На столі панував ідеальний порядок, кожен папірець на своєму місці.

— Чи не бажаєте кави?

Запитання мене заскочило зненацька — настільки воно не відповідало вигляду британця, який немов щойно вийшов із Букінгемського палацу. Такий радше мав би запропонувати чай у чашці з китайського фарфору.

— Ні, дякую… Хоча, мабуть, так, я випив би кави…

Ендрю мовчки кивнув і попрямував у куток кімнати, де стояв новісінький кавовий автомат із нержавкої сталі. Автомат зафиркав, і з нього цівкою полилася кава. Одна крапля мала необережність забруднити блискучий метал. Ендрю відразу ж схопив серветку — зі спритністю ящірки, яка хапає комара на льоту, — і прибрав зрадницьку краплю. Метал знову відтворив свій первісний вигляд.

Він обережно поставив на низький столик переді мною червону чашку, швидше претензійну, ніж красиву.

— Прошу, — сказав він і відійшов.

— Дякую.

Ендрю повернувся до свого столу і заглибився в читання якогось документа. Він сидів дуже прямо, високо тримаючи голову, так, що тільки очі дивилися вниз, на аркуш паперу, і через повіки видавалися заплющеними. Час від часу він робив якісь нотатки на берегах документа ручкою із чорною пастою, потім поклав аркуш строго на місце, перпендикулярно до краю стола.

Минуло кілька довгих хвилин, коли раптом двері, що відділяли нас від кабінету Дункера, різко розчинилися, немов вибиті плечем грабіжника, і президент ввалився в кімнату, за інерцією пролетівши досередини.

— Хто писав цей звіт? — гаркнув він.

— Аліса, пане президенте, — відповів Ендрю, не змигнувши оком.

Вторгнення шефа не викликало ніякого виразу на його байдужому обличчі. Справжнісінький Джеймс Бонд, у якого жодна волосинка не виб’ється із зачіски, хоч усе навколо злетить у повітря.

— Але це, врешті-решт, неприпустимо! Вона припустилася купи помилок, які всі разом переважать її дупу! Скажіть їй, щоб вона перечитувала звіти, перш ніж надсилати їх мені!

Він жбурнув документ секретарю, і аркуші розсипалися по столу. Ендрю моментально їх склав, і стіл знову мав бездоганний вигляд.

Я ковтнув слину.

Дункер повернувся до мене і несподівано спокійно, з посмішкою, простягнув руку.

— Доброго дня, Алане.

І я увійшов за ним у святая святих. Посеред просторого кабінету височів величезний трикутний письмовий стіл, одним із кутів спрямований на відвідувача. Він сів за стіл і показав мені на крісло навпроти, дуже вишуканого дизайну, але до того ж незручне…

Вікно було відчинене, проте звуки з вулиці долинали приглушено, ніби їм не дозволялося долітати до останнього поверху офісної будівлі. Над дахами виднівся кінчик обеліска на майдані Згоди, а на віддалі маячила вершина Тріумфальної арки. З вікна долітав легкий вітерець. Повітряний струмінь був прохолодний, але начисто позбавлений запахів. Якийсь мертвий вітер.

— Прекрасний краєвид, правда? — сказав він, зауваживши, що я дивлюся у вікно.

— Так, гарно. Але шкода, що на вулиці Опера немає дерев, — відгукнувся я, щоб розтопити кригу. — Сюди доносився б запах зелені…

— Це єдина вулиця в Парижі, де немає дерев. І знаєте чому?

— Ні.

— Коли Осман проектував її на замовлення Наполеона Третього, він піддався на вмовляння архітектора, який зводив будинок Опери. Той хотів, щоб ніщо не порушувало перспективу від Палацу Тюїльрі й не затуляло його творіння. Простір мав бути відкритим.

До кабінету влетіла муха й закрутилася навколо нас.

— Ви хотіли мене бачити, — сказав Дункер.

— Так. Дякую, що не відмовилися прийняти.

— Слухаю вас. Чим можу служити?

— Я хотів би поділитися деякими міркуваннями, які могли б істотно поліпшити роботу офіса.

Він ледь помітно звів брови.

— Поліпшити?

Я розробив стратегію переконання шефа, і полягала вона в тому, щоб проникнути в його світ і вбудуватися в нього за допомогою понять «ефективність» і «рентабельність». Ці слова без упину сипалися з його вуст. Ними були продиктовані всі його рішення. Я мав спробувати довести йому, що мої міркування відповідають його інтересам.

— Так, істотно поліпшити, на благо всіх нас і в ім’я підвищення рентабельності компанії.

— Рідко, коли двоє бажають одного й того ж самого, — зауважив він, напустивши на себе зацікавлено-глузливий вигляд.

Він почав із позиції сили.

— Ну, хіба що скромний службовець захоче працювати краще…

Муха приземлилася на його стіл, і він змахнув її рукою.

— Якщо вам серед нас не подобається, Алане…

— Я цього не говорив.

— Не дратуйтеся так.

— Я не дратуюся, — відповів я, намагаючись здаватися якомога спокійнішим, хоча мені й хотілося викинути його у вікно.

А якщо він спробує навмисно витлумачити мої пропозиції криво й хибно, щоб збити мене з пантелику?

Не поспішай із відповіддю. Катуй його запитаннями. Запитаннями.

— Утім, — знову почав я, — який зв’язок між моєю думкою, що службовець може хотіти працювати краще, і вашої гіпотезою, що мені тут погано?

Три секунди мовчання.

— Мені здається, це очевидно. Хіба ні?

— Ні. Що ви маєте на увазі? — запитав я, щосили намагаючись підтримувати люб’язний тон.

— Річ у тім, що зовнішні причини не пояснюють поганих результатів.

— Але мої…

Не виправдовуйся. Став запитання. Спокійно…

— А в кого погані результати? — знову почав я.

На його обличчі з’явилося роздратування. Муха сіла на авторучку. Він знову її зігнав і змінив тему розмови.

— Ну, добре, які ж ваші міркування з приводу того, що саме можна поліпшити?

Що ж, здається, я здобув першу перемогу.

— Перш за все, мені здається, треба взяти ще одну асистентку — на допомогу Ванессі. Вона дуже перевантажена і, відповідно, перебуває в стані постійного стресу. Друга асистентка могла б також друкувати замість нас наші звіти. Я підрахував, що консультанти витрачають близько двадцяти відсотків свого часу на заповнення звітів про співбесіди. З огляду на нашу середню зарплату, це для підприємства нерентабельно. Якби у нас була друга асистентка, вона б стенографувала під час співбесіди все, що потрібно для звіту, а потім передруковувала. А час, що звільнився, ми, консультанти, використовували б для тієї роботи, яку можемо виконати тільки ми.

— Ні, кожен консультант зобов’язаний друкувати звіти сам, таке правило.

— Саме це правило я і ставлю під сумнів…

— За хорошої організації це багато часу не забирає.

— Але логічніше було б доручити цю роботу тому, у кого зарплата нижче. А консультантам краще б поратися коло вигідніших для фірми справ.

— Саме якщо прийняти ще одну помічницю, рентабельність різко впаде.

— Навпаки, я…

Припини сперечатися. Став запитання.

— Через що ж це трапиться?

— Доведеться збільшити зарплату персоналу для обслуговування.

— Але коли в консультантів звільниться час, який вони витрачають на заповнення паперів, у них відразу підвищаться показники. Зрештою фірма виграє.

— Не думаю, що показники від цього сильно підвищаться.

— Чому ви так уважаєте?

— Усім відомо: що менше навантажуєш працівника, то менше він виконує.

Став запитання. Чемно і м’яко…

— Усім відомо? А хто ці всі?

Кілька секунд він шукав потрібні слова, і очі його забігали туди-сюди.

— У всякому разі, я це знаю.

— А звідки ви це знаєте?