Я вийшов надвір, запалив сигарету і роздивлявся перехожих. Раптом я помітив чоловіка, схожого на Владі, який стояв серед людної вулиці. Я нахилився, щоб краще розгледіти його серед людської течії, — і чоловік одразу ж відвернувся.

— Владі! Владі!

Людина щезла з мого поля зору.

Від того мені було трохи незручно… Я був майже впевнений, що то був він. Владі за мною стежив? Але навіщо? Дюбрей, часом, не попросив його перевірити, чи дотримуюсь я його вимог? Оце ще дурниці… Але що ж він там робив, урешті-решт? Чи не час було мені починати серйозно хвилюватися за себе? Треба знайти причину такого інтересу…

Я повернувся до холу. Мене нудило.

На своєму поверсі, у коридорі, я пройшов повз кабінет Люка Фостері, мого начальника відділу. Він був уже на роботі — отже, скоротив ранкову пробіжку. Двері були відчинені — незвичний факт: зазвичай він зачинявся, усамітнювався від більшості членів команди. Дуже значні зміни, як для нього. У нього була велика потреба влаштовуватися так, аби годинами уникати спілкування.

Відчинені двері давали можливість, яку не треба було пропускати… У мене ж було завдання. Ну ж бо, сміливіше. Витягнути з нього слово, обране випадково, було складно: важко було знайти ще більш мовчазну людину, ніж він.

Я зайшов і привітався. Він не відривав очей від документів і сидів ані руш, аж поки я не підійшов до його стола впритул. Ми потиснули руки — він не зробив навіть натяку на усмішку, уста його геть не поворухнулися.

Я спробував почати розмову, згадуючи той самий секрет Дюбрея. Як же воно важко — обійняти всесвіт того, хто не подобається.

— Акції сьогодні по 128. Зросли на 0,2 % за сеанс, близько 1 % за тиждень.

— Так.

Він, вочевидь, був захоплений позитивним зростанням. Треба було підтримати це захоплення, говорити з ентузіазмом, показати зацікавленість цією темою. Якщо Фостері відчує, що я переймаюся тим, чим і він, — він відкриється мені.

— Що дивує, так це те, що вони підвищились на 14 % від початку року, хоча наші піврічні результати зросли на 23 %. Якось не дуже логічно.

— Ні.

— Явно недооцінені.

— Так.

— Зрештою, вони не показують реальної вартості підприємства.

— Ні.

Не йде… Ну що ж, будь-що треба продовжувати. Не можна мовчати.

— Шкода, що так. Краще б вони стежили за нашими результатами — адже вони непогані.

Він навіть не взявся мені щось відповідати, лишень подивився на мене так, ніби не розумів, навіщо розтуляти рота, аби говорити такі дурниці.

Я відчув щось схоже на сором. Лише трохи. Зрештою, він уважав мене палким читачем того журналу про зірок, тому жодного ризику його ще більше розчарувати, — продовжимо…

— Проте курс добрий. Має ще покращуватись.

Фостері звів брови. Я вів далі з подвоєним ентузіазмом.

— Був би я трейдером, я би ставив усе на них.

Вигляд у нього був пригнічений, сповнений… страждання, — він ховався у своєму мовчанні. Що ж, змінимо тактику. Почнемо ставити запитання.

— А як ви поясните невідповідність наших результатів до курсу біржі?

Кілька секунд мовчанки, під час яких він лишався абсолютно непорушним. Поза сумнівом, збирав усі свої сили, готуючись щось сказати ідіоту з провінції.

— Є кілька елементів. По-перше, фінансовий ринок менше думає про результати минулого — імовірніше, про перспективи майбутнього.

— Але ж вони чудові, Ларше повторює нам це щопонеділка!

— Крім того, на біржу впливають психологічні фактори.

Останню фразу він процідив зневажливо.

— Психологічні фактори.

Він зітхнув. Йому, вочевидь, роль ментора не давала жодного задоволення.

— Страхи, чутки… І Фішерман.

— Фішерман?

— Журналіст-економіст із журналу Echos, який не вірить у наш розвиток і повторює про це у своїх довжелезних статтях. Звичайно, це впливає на інвесторів, тому що за його думкою стежать. Питання — навіщо.

— А якщо за ним є хтось, хто смикає за вервечки? Якщо цей Фішерман є… як то кажуть?

— Не розумію, кому це вигідно.

Та що ж це — чого б тобі просто не відповідати на запитання?!

— Але Фішерман не має особистого інтересу в тому, щоб зростання наших акцій уповільнювалось?

— Звідки мені знати?

— Якщо не має, отже, є люди, яким треба нас принижувати в його журналі. Фішерман — просто їхня…

Я удавав, що шукаю слово, яке забув, ворушачи руками в повітрі.

— Я не прихильник теорії змови.

— Ех, я оце не можу згадати слово. Як оце називають того, хто дозволяє собою маніпулювати?

— Алане, мені треба працювати.

— Але ж ні, дайте відповідь на це запитання! Я ж день змарную, шукаючи слово.

— Зосередьтеся на своїй роботі — і все буде чудово.

— Та ось на кінчику язика крутиться…

— Ну то сплюньте його — але не в моєму кабінеті.

Він чи не вперше спробував виявити почуття гумору — але мені було геть не смішно. Так-так, швиденько треба було його змотивувати мені відповісти.

— Дайте оце слово — і я відразу щезну.

— Лялька.

— Та ні, то не те… Інше.

— Не дратуйте мене.

— Ну дайте синонім.

— Річ. Він — чиясь річ. Підходить?

— Ні, це теж не те.

— Але ж доведеться вам цим удовольнитися.

— Дайте ще синонім.

— Мені треба працювати.

— Ну, будь ласка…

— До побачення.

Тон його був безапеляційним, і він знов занурився в папери, не дивлячись на мене.

Я вийшов, трохи розгублений. Ну що ж, я намагався. Це вже щось. Помилкою, мабуть, був мій ентузіазм. Щоб «обійняти його всесвіт», треба було не просто говорити на тему, яка його цікавить, але треба було взяти його стиль спілкування — серйозний, раціональний, чіткий, малослівний. Ще краще, якби я від того отримував задоволення. Але ж чи зміг би я спонукати його говорити більше? Не впевнений. У будь-якому разі я був близький до успіху.

Щойно я сів у себе в кабінеті, як до мене прийшла Аліса, щоб обговорити перемовини з одним з її клієнтів. Ми говорили хвилин десять. Аж тут я почув кроки Фостері в коридорі. Вперше він пройшов повз мої двері. Ступив крок назад і повернув голову з непорушним обличчям.

— Маріонетка!

І продовжив іти.

Аліса повернулася до мене, шокована, що начальник щойно обізвав мене ось так.

Я почувався щасливим.

~ 14 ~

Із Ґреґуаром Ларше завдання було ще важчим. Якщо Фостері не любив розмов, позбавлених для нього інтелектуального інтересу, Ларше не зносив тих, хто відвертався від мети, — кожна мить часу мала слугувати битві за його успіх.

Думаючи про це, я відкрив для себе одну річ: як маніпулятор, він час від часу припускав обмін люб’язностями, якщо відчував, що це підвищить мотивацію працівника. Мотивований підлеглий — продуктивний підлеглий, а отже, слугує його інтересам.

Тому було не складно з ним заговорити про його сім’ю. Відтак ми перейшли до теми про дозвілля, прогулянки з дітьми — і маріонетки з’явилися в найбільш невимушеній розмові у світі.

Що ж, маніпулювати маніпулятором несе задоволення.

Я отримав п’ять СМС від Дюбрея протягом дня — щоразу виходив палити на тротуар, не розуміючи справжньої причини.

Мій день закінчився в кабінеті Аліси, де та знову розмовляла про своє занепокоєння поганим функціонуванням компанії. Тома зайшов до нас, щоб попрощатися, вимахуючи перед нами своїм новеньким BlackBerry останньої моделі. Раптом у мене виникло одне непереборне бажання…

— Я сьогодні вів співбесіду з дуже крутим кандидатом. Неймовірний профі, — сказав я.

— Справді?

Щоразу, коли хтось казав про когось добре в його присутності, посмішка на його обличчі завмирала, наче цінність іншої людини несла загрозу його власній поважності.

— Колишній фінансовий директор. А який має вигляд! Блискучий look!

Аліса дивилася на мене трохи здивовано.

— Він дістав ручку, щоб записувати. Така гарна! Здогадайся, який бренд…

— Montblanc? — спитав він.