— Хочеш сказати, що, доки він на споді душі не вірить, що може щось отримати від менеджерів, він нічого не отримає, навіть якщо старанно використовуватиме найкращі у світі методи спілкування?..

— Точно.

— Зрозуміло.

— Але навіть не це найважливіше. Коли людина впевнена, що може впливати на рішення інших, вона завжди зможе це робити; навіть коли методи не найкращі, людина впорається… А якщо не вірить у себе — зупиниться на першій же перешкоді, яку сприйме як доказ марності спроби.

Він підніс сигарету до рота.

— То ти його попросив спонукати шефа сказати конкретне слово просто з метою дати йому можливість виявити в собі здатність впливати на іншх?

— Ти все правильно зрозуміла. Хочу, щоб він повірив, що здатний переконувати.

— Цікаво.

Катрін раптом підвела голову: їй щось спало на думку.

— Слово ж не було дібране випадково, чи не так? Ти сам дібрав слово «маріонетка», щоб Алан підсвідомо спроектував себе на роль того, хто смикає за вервечки?

Замість відповіді Дюбрей затягнувся сигарою.

— Це вже занадто, Ігорю…

Він мовчки продовжував насолоджуватися сигарою.

~ 12 ~

Марк Дункер, генеральний директор «Дункер консалтинг», був великим, міцним чолов’ягою. Метр дев’яносто та сто шість кілограмів — важковаговик у сфері рекрутингу у Франції.

Він походив із провінції, з Божоле. Жителі села не любили сім’ю Дункерів, яка від батька до сина передавала торгівлю худобою. Їхнє заня´ття було для людей чимось на кшталт вимушеного зла. Сім’я була найбагатшою навкруги, тому всі вважали, що ті гроші зароблені за рахунок чужої праці — мовляв, Дункери не страждали, як інші, у ті нужденні роки, коли ціна на м’ясо була низькою.

У школі Марк тримався осторонь від дітей. Він усвідомлював, що був сином найбагатших людей на селі, і почувався особливим. Та він не шкодував через своє становище, а навпаки — за найменшого зауваження в його бік він провокував скандал.

Його мати й собі від того страждала. Її чоловік радів, що йому заздрять; їй же було досить того негативу, що на неї лився. Усе її соціальне життя полягало в тому, що, проходячи вулицею, вона стикалася з ворожими поглядами жінок та злісними зітханнями. Після багаторічного накопичення образи та гіркоти вона, зрештою, зламалася — сім’я переламала традицію поколінь і переїхала до міста, подалі від худоби й балачок. Дункери оселилися в Ліоні, тож нашому пану доводилось долати багато кілометрів, аби навідатися до села. Марк сприйняв це переселення як поразку — і зневажав батька за те, що той поїхав.

Задоволення матері тривало недовго: вона розчарувалася, щойно відчула, що її сусіди — офісні працівники — мали її сім’ю за селюків. Марку за краще було відчувати заздрість, ніж зневагу, — тож від ізоляції нового типу він дуже страждав. У ньому закріпилася жага до реваншу.

Він закінчив школу, у двадцять років здобув диплом спеціаліста з комерції. Працював десять років у сфері продажу сільськогосподарських товарів, досить талановито застосовуючи свій генетичний хист комерсанта. Три чи чотири рази він поміняв компанію, завжди суттєво збільшуючи зарплатню: щоразу він використовував той самий сценарій, обманюючи консультанта з рекрутингу, приписуючи собі посади та обов’язки, яких офіційно в нього не було, але якими він сам себе наділяв.

Він досить швидко зрозумів, що консультанти геть не розуміються на своїй роботі та їх легко обдурити. Почувши одного дня від працедавця суму гонорару, сплаченого рекрутинговому агентству за його винайм, Марк не повірив своїм вухам. Цифра йому здалася астрономічною як для роботи, котра ввижалася йому близькою до справи батька. Легше було переконати компанію щодо наявності ділових якостей кандидата на посаду, аніж переконати фермера щодо фізичних якостей корови — адже ті якості фермер перевірить сам.

За півроку Марк відкрив свою компанію. Пройшовши короткий курс методик роботи з персоналом, він орендував однокімнатний офіс у центрі Ліона, повісив табличку «Марк Дункер, консультант із рекрутингу». Під час вибору кандидата найбільше він покладався на свій нюх, а не на методики. Він дійсно рідко коли помилявся, інстинкт працював: він відчував людей, компанії, відчував кандидатів, розумівся на тому, які кандидати пасували на ту чи іншу посаду.

Найважче було залучити перших клієнтів — не маючи реальних рекомендацій, важко було мати надійний вигляд. Коли йому на це натякали — він різко ставав агресивним. Дуже швидко він пішов на побрехеньки: вигадував престижних клієнтів; крім того, називав невеликі підприємства, яким він відмовив у контракті, тому що ті буцімто не вартували його послуг. Такий підхід виправдав себе: пішли перші контракти, за ними інші — успіх притягував успіх.

Його нова професія чудово пасувала йому. Здавалося, що всі ці маленькі пихаті містяни, які раніше ніколи не заглядали до оселі його сім’ї, тепер залежали від нього під час пошуків роботи. Гадав, що його бояться й поважають, бо люди «їли з його рук». Він жадав контролювати ринок рекрутингу всього міста, просто щоб усе залежало від нього.

Щоправда, нового статусу було недостатньо, аби вилікувати поранене еґо. Щось його штовхало невпинно йти вперед, розвивати власну справу, здобувати більше влади, заробляти авторитет у своїй сфері. Він звик важко працювати, тож подвоїв зусилля для розвитку компанії.

І року не минуло, як найняв уже трьох консультантів. Це принесло велике задоволення. Але і його було недостатньо — він рухався далі. Ще за півроку він переїхав і відкрив офіс у Парижі, у самому Парижі, у столиці. На цьому етапі він перейменувався на «Дункер консалтинг». Наступні роки він відкривав щонайменше один офіс на три місяці — по регіонах.

Дункер вимірював свій успіх кількістю працівників — одержимий бажанням «збільшувати поголів’я», якщо висловлюватись метафорами селянського середовища, які він часто використовував, несвідомо викриваючи своє походження, яке зазвичай старанно приховував. Наче його власна, особиста вартість невідривно пов’язана з людьми під його керівництвом, його влада вимірювалася чисельністю його персоналу. Він ніколи не пропускав можливості ефектно про це згадати, особливо під час представлення незнайомцям.

Швидкий успіх компанії спонукав його розширитися за кордоном. Відкривши перший офіс у центрі Брюсселя, він почувався завойовником.

Ще після двох років наполегливої праці та цілковитої самопожертви (пафос входив до лексикону компанії) він вирішив вивести компанію на біржу.

~ 13 ~

Того дня я прийшов до офіса із Closer у руках — як приходив щодня минулого тижня. Спершу всі колеги дивилися скоса; наразі всім було геть байдуже. Скутість моя зменшилась, однак я й надалі почувався дещо незручно. Щоб стати «вільним» згідно з визначенням Дюбрея, мені треба було ще трохи часу.

Удома я продовжував жити, докладаючи не так багато зусиль, як раніше: тобто я й надалі підтримував нормальний рівень шуму, що призводило до майже щоденних візитів пані Бланшар. Я вже не уникав їх так, як колись, але кожен такий візит дуже пригнічував. Мені здавалося, неможливо примусити її припинити мене принижувати. Після численних випробувань терпіння, я почав демонстративно й жорстко виявляти, що вона завдає мені клопоту, лише трохи прочиняючи двері перед її обличчям. Вона совалася в отвір, немов готова пробити собі прохід, супила брови, дивилась поглядом інквізитора й грізним голосом читала нотації щодо порядку.

Я вже підійшов до офіса та з двома колегами з іншого департаменту чекав ліфт, коли отримав повідомлення. Я глянув на екран: Дюбрей. Я відкрив повідомлення: «Терміново запали сигарету».

Чого це він? Запалити сигарету?

Відчинились двері ліфта. Колеги зайшли.

— На мене не чекайте, — сказав їм я.

Чому Дюбрей попросив запалити сигарету, тоді як я мав на меті кинути палити, а не продовжувати? Він же не втрачав здоровий глузд…