Еге ж, як у тебе самого… Розслабся!

— Не вгадав. Спробуй ще.

— Кажи вже, — сказав він. Посмішка помітно сходила.

— Dupont! Із золотим пером! Уявляєте — Dupont!

Я аж витріщив очі, аби показати, як я вражений. Замість посмішки він скривився. З обличчя Аліси я зрозумів, що вона здогадалася про мій невеличкий розіграш.

— Справжній Dupont? — спитала вона, удаючи недовіру.

— Справжнісінький.

— Оце так! Це ж треба…

— Звісно ж, таке не щодня бачиш.

— Це йому надає іміджу переможця. Знайти чудову роботу для нього не буде проблемою.

Я запитував себе, як далеко можна зайти до моменту, поки Тома щось запідозрить.

— Мабуть, усі дівчата коло нього впадають.

— Певно, що так.

О, це вже було занадто… Але Тома уважно слухав нас. Він настільки був певен, що вартість об’єктів власності надає поважності власнику, що не бачив, наскільки безглузді були наші вигуки: усе цілком вписувалося в його картину життя.

Зрештою, він побажав нам гарного вечора й пішов. Ми ледве дочекалися, поки він відійде достатньо далеко, і розреготалися.

Було близько восьмої години, тож я вирішив і собі піти. Я вийшов на вулицю й не втримався — роззирнувся навкруги. Наче ніхто за мною не стежив. Я зайшов до метро й за півхвилини мусив вискочити — Дюбрей наказав іще випалити сигарету. Співпадіння мене бентежило. Я ще раз обдивився. Було пізно, тож перехожих у діловому кварталі було менше. Я не бачив нічого підозрілого.

За три хвилини я знову спустився в метро. Вирішив потренуватися в синхронізації жестів, про яку геть забув. Досі я лише торкався всесвіту іншого, намагаючись мислити як він, переймаючись його турботами й цінностями.

Підійшов потяг, який різонув виском коліс, як, бува, крейда по дошці. Безхатько на лаві щось собі нерозбірливо пробурчав, пахнувши алкоголем.

Вагони проносились перед моїми очима один за одним, потім потяг різко загальмував, трусонувши небагаточисельних байдужих пасажирів, які звикли до таких подорожей. Я зайшов. Обіцянка Дюбрея відкривала можливості розпочинати стосунки з людьми, чиї манери й поведінка дуже різняться від моїх. Я оглянув кількох пасажирів і зупинився на здоровенному африканці в кросівках та чорній шкіряній куртці. Куртка була розстебнута, під нею — сітчаста футболка, крізь яку проглядало могутнє тіло. Я сів навпроти, так само сутулячись, як він. Намагався подивитися йому у вічі, але погляд його блукав десь у тумані. Я намагався відчути те, що відчуває він, щоб краще ввійти в його всесвіт. Це не так просто… та й костюм тисне… Трохи послабив краватку, потім спробував уявити, що я одягнений, як він, навіть із таким самим важким золотим ланцюгом на шиї. Від такої картини мені стало смішно. Він змінив позу — і я одразу ж скопіював її. Треба було тримати зоровий контакт…

Я невідривно дивився на нього. За кілька секунд, він схрестив руки. І я теж. Я питав себе, скільки часу треба, аби утворився зв’язок, щоб він також почав несвідомо копіювати мої рухи. Дуже хотілося із цим поекспериментувати… Він витягнув ноги. Я зачекав мить, але також витягнув ноги. Це було незвично для мене — так розвалюватись у метро, але це, зрештою, було весело. Я ж іще ніколи не пробував стати на місце іншої людини, зовсім відмінної від мене, — триматися, як вона, — і побачити, що вийде. Він поклав руки на коліна — я повторив. Він дивився прямо перед собою, і, хоча просто перед ним сидів я, здавалося, він мене не бачив. Обличчя в нього було непорушне — я намагався повторити такий вираз. Ми сиділи так кілька хвилин, цілком ідентичні. Його погляд геть не читався, але мені здавалося, що між нами вже є певна психологічна близькість. Авжеж, він мав відчувати, що ми з ним на одній хвилі. Він підвівся і сів на лаві прямо — і я вчинив так само. Він нахилився в мій бік, дивлячись цього разу мені просто у вічі, прямо, явно встановлюючи зоровий контакт, тож я вже знав, що він зараз почне говорити. Я виграв: зміг установити зв’язок, спонукати незнайомця відкритися мені — навіть не розмовляючи з ним. Оце так вплив жестів на підсвідомість! Вищість тіла над словом! Це чудово, це — неймовірно. Він похмуро глянув на мене і заговорив із сильним африканським акцентом:

— Ти довго ще нариватимешся, кепкуючи з мене?

~ 15 ~

Цього ранку я прийшов на щотижневу нараду безтурботним — не знав, що невдовзі переживатиму найгидотніші години свого життя, що призведе до змін… найсприятливіших з-поміж можливих. Таке вже життя: рідко вчасно усвідомлюєш, що складнощі несуть приховану функцію вести нас до зростання. І у відьмах розкриваються янголи, аби принести нам чудові дарунки, загорнуті в непривабливу упаковку.

Коли йдеться про падіння, хворобу, побутові негаразди — ніхто ніколи не хоче приймати «дарунок», не думає розгортати його, щоб з’ясувати вміст загорненого: чи навчить він нас сили волі, сміливості? Або ж навпаки, навчить відпускати щось, що зрештою виявиться неважливим? Чи просить мене життя трохи більше дослухатися до своїх бажань та ідей? Ухвалювати рішення, користуватися талантами, якими я наділений? Припинити приймати те, що не відповідає моїм цінностям? Чого я мушу навчитися за цієї ситуації?

Коли настає випробування — ми часто реагуємо люттю, відчаєм, цілком логічно відкидаючи те, що здається несправедливим. Але від люті стаєш глухим, а відчай засліплює. Ми пропускаємо можливість зростання, яка постала перед нами. Від того важкі удари й невдачі множаться. Це не від поганої карми — це життя намагається повторно донести інформацію.

Зал був повним. Лишалося вільне місце біля Аліси — вона, вочевидь, зайняла його для мене. Нас було більше, ніж зазвичай. Раз на місяць збирався весь департамент рекрутингу — не тільки наш відділ. Я кинув Closer на стіл і спокійно сів. Приходити останнім почасти приємно — маєш відчуття, що всі на тебе чекають.

— Поглянь на Тома, — шепнула Аліса мені на вухо.

Я очима знайшов його в залі, подивився на нього…

— А що з ним?

— Поглянь пильніше.

Я трохи прихилився, щоб краще подивитися на нього, але не помітив нічого, крім його звичайної пихатої фізіономії. Аж раптом я побачив — і не повірив очам. Він невимушено поклав на стіл ручку… сяючу новеньку ручку Dupont. Аліса прикрила обличчя рукою, ледве втримуючись, щоб не зареготати.

— Усім доброго дня!

Від гучного голосу я ледь не підстрибнув. На нашу нараду завітав генеральний директор Марк Дункер. А я й не помітив, як він увійшов. У залі запала тиша.

— Я не буду вас сильно відвертати від вашого порядку денного, але хочу, аби ви взяли участь у новому тестуванні, яке я придумав під час перебування в Австрії, де ми нещодавно відкрили вісімнадцятий офіс. Я знаю, що у вас уже є багато інструментів оцінювання, але цей відрізняється від них — і я сьогодні сам його презентую.

Нам стало цікаво: що він ще вигадав?

— Ми всі знаємо, наскільки важче розкрити характер кандидата, ніж його знання. Ви всі володієте професією, на яку наймаєте людей, — ви вмієте ставити чудові запитання, щоб з’ясувати, чи кандидат має потрібні навички, аби пасувати бажаній вакансії. Але не завжди можна розрізнити його реальні особисті якості й ті, що він афішує. Я вже не кажу про недоліки — 90 % ваших кандидатів називають серед недоліків перфекціонізм і надмірну відповідальність, чи не так?.. Серед вигаданих переваг і підібраних недоліків нелегко сформувати справжню картину, як кандидат виявлятиме себе на роботі. Тестування, про яке я кажу, дозволяє виявити вкрай важливу характеристику для більшості відповідальних вакансій, особливо для тих, хто працює з кадрами. Я назву впевненість у собі: дуже складно це виміряти під час співбесіди. Я знаю людей, які пройшли багато співбесід із працевлаштування, видавалися дуже впевненими під час них, а насправді, прийшовши в компанію, «ламались» об першого ж працівника, який їх зачепив. Можна обдурити на співбесіді, але всю команду на роботі не обдуриш.