— Пані графине, я до ваших послуг!

— Артюсе, друже мій, — сказала пані, — у моєму генеалогічному дереві є лише селяни, робітники, обслуга… Зрештою, дворянство було скасоване 1790 року…

— Але 2003 року Артюс його відновив!

Качка в білому вині мала неперевершений смак. Така страва була здатна утримати на французькій землі будь-якого американця, бодай ультранаціоналістичного консерватора — будь-хто забув би про батьківщину, щойно поклавши до рота шматок такої смакоти.

— Ти знав Тонеро? — спитала Аліса в перерві між шматками.

— Це той, що звільнився майже тоді, коли я прийшов?

— Так. Він був одним із найкращих, сильний гравець, видатний маркетолог. Він знав собі ціну й намагався обговорити підвищення зарплати.

— Наскільки я пам’ятаю, йому відмовили.

— Так. Але він не здався. Він підготував дані, щоб довести їм, що, в разі відмови, його звільнення коштуватиме більше, ніж підвищення. Він порахував вартість винайму людини замість нього, навчання, час, який їй оплатять, хоча ефективність іще буде нульовою і т. д. Насправді було очевидно, що дешевше збільшити зарплату Тонеро, ніж дозволити йому піти. Однак вони його звільнили. Знаєш чому?

— Суто із самолюбства? Аби не змінювати рішення?

— Навіть не це. Вони йому холодно пояснили, що, якщо вони підвищать цифри зарплат, це відразу ж буде видно в прогнозах, і ціни на акції зреагують негативно. А основні витрати на іншу людину підуть по рахунках «Винагороди» та «Навчання», на які біржа не так різко реагує.

— Якісь дурниці.

— Така сама дурня в підрозділі навчання. Раніше тренування стажерів закінчували о 18:00. Зараз уже о 17:00 нема нікого.

— Чому?

— Тобі озвучити причину, як для клієнта, чи причину, продиктовану бізнесом?

— Кажи вже.

— Усе чітко продумано в методиці викладання, пане клієнте. Наші дослідження показали, що, трохи зменшивши час на навчання, ми лишаємо час на інтеграцію та практику стажера…

— А насправді?

— Тренер о 17:05 сідає на телефон продзвонювати нових клієнтів. Розумієш, о 18:00 телефонувати вже пізно…

Я ковтнув вина.

— До речі, щодо недобросовісних практик. Я зовсім випадково дізнався, що один із наших колег викрив кандидата перед його компанією, розповівши, що той збирається звільнятися…

— А ти хіба не в курсі?

— Ти про що?

— Тебе того дня не було. Дункер запросив до себе на щотижневу зустріч. Він натякнув, що це чудова річ — так чинити.

— Жартуєш?

— Зовсім ні.

— Марк Дункер, наш президент, спонукає консультантів… до таких гидких учинків?

— Він явно не говорив так чинити, але дав це зрозуміти.

Я дивився у вікно. Небо сіріло, починав накрапати дощ.

— Та оскільки ми тут виливаємо одне одному душу, мушу сказати, що це дуже гнітюче. Мені треба вірити в те, що я роблю, заради чого встаю зранку. Мені треба відчувати, що моя праця для чогось потрібна, навіть якщо безпосередньо чогось великого не стосується. Щонайменше, мені треба відчувати задоволення від добре виконаної роботи. Але якщо треба робити нісенітниці лише з метою збагатити акціонерів, які геть не цікавляться підприємством, — це ні до чого не приведе. Мені треба, щоб моя робота мала сенс.

— Алане, ти ідеаліст.

— Так, безперечно.

— Чудово, але ти помилився епохою. Ми живемо серед циніків, і, щоб вижити, треба ставати циніком самому.

— Я… не погоджуюся. Я не хочу переймати такий світогляд. Інакше все, що ми робимо, не має сенсу. Я не можу погодитися, що моє життя тягтиметься на роботі лише з метою заробити на поїсти-поспати-порозважатися. Це позбавлено будь якої мети.

— Ну що, качечки мої добрі? — запитав Артюс, заглядаючи в наші тарілки, упевнений в успіху своєї страви.

— Забороняю так фамільярно зі мною розмовляти, — відповіла Аліса, удаючи обурення.

Він пішов собі, сміючись.

— Мені треба робити дещо, що іде на користь іншим, навіть якщо глобально нічого не зміниться, — вів далі я. Я хочу лягати спати ввечері й усвідомлювати, що день минув із користю, що і я заклав свій камінь у стіну.

— Треба тобі сказати одну очевидну річ: знаєш, ти нездатний змінити світ.

Я поклав виделку. Уже й качка в білому вині не йшла мені до рота.

Я дивився, як Артюс посилає поцілунки здаля. Він жив у світі, який сам собі створив.

— Так, я також певен, що ніхто з-поміж нас не може змінити світ. Але принаймні треба не опускати руки, не відмовлятися від того, у що віриш, не зраджувати свої цінності. Інакше майбутнє буде дуже сумним.

— Так-так, я згодна, але це лише красиві слова. Вони нічого не змінять. Ти ризикуєш опинитися чесним на підприємстві, де ти заважатимеш поводитися негідно.

Я дивився на Алісу. Дивно, але відчуття було таке, що, навіть якщо вона й надалі переконувала, що мої зусилля марні, — у глибині душі їй хотілося, щоб я не помилявся. Сама вона вже, мабуть, не сподівалася, але й потребувала нової надії.

Я замислився, блукаючи поглядом по стінах ресторану, аж доки не зупинився очима на одному з висловів, що переповів Артюс. То була цитата Ганді: «Ми самі мусимо стати тими змінами, яких хочемо домогтися від світу».

~ 11 ~

— Що справедливо — так це те, що від інших зміни не надійдуть.

Ів Дюбрей відкинувся назад у глибокому кріслі й поклав ноги на стіл. Мені подобався змішаний запах шкіри та старих книжок. Ці запахи асоціювалися із цим місцем, де я все довго і докладно розказував йому наступного дня. М’яке світло сочилося крізь високі дерева парку, підкреслюючи англійський дух кімнати. Дюбрей покружляв льодом у склянці бурбону, як зазвичай.

— Я переконаний, — вів далі він, — що всі зміни приходять ізсередини тебе — не ззовні. Ані організація, ані уряд, ані новий шеф, ані об’єднання, ані супутниця життя не змінять твого існування. Поглянь на політику: щоразу люди покладаються на когось, хто має змінити їхнє буття, — хіба спрацьовує? Міттеран 1981-го, Ширак 1995-го, Обама 2008-го… Щоразу — розчарування. Зрештою, вони вирішують, що помилилися людиною, зробили неправильний вибір. Насправді ж проблема в іншому. Реально ніхто не змінить твоє життя, крім тебе самого. Тому й треба опанувати себе.

«Зазначу: я вважаю, що вислів Ганді виходив поза індивідуальну думку, особисті очікування від уряду. Думаю, що він перш за все мав на увазі загальний розвиток, який хотів бачити в суспільстві; поза сумнівом, він хотів сказати, що набагато сильніший і може прокласти сам шлях для наслідування та слугувати взірцем для інших, а не просто відмовлятися й критикувати».

— Так, я розумію, ідея цікава, але від того, що я стану взірцем балансу, нічого не зміниться у вимогах компанії до мене, мій шеф не почне мене поважати…

— Почне, певною мірою. Якщо ти страждаєш від того, що твій шеф тебе не поважає, — треба змінитися самому: навчися робити так, щоб тебе поважали. Обдивишся, що можна в собі змінити, щоб додати більше поваги: можливо те, як ти себе позиціонуєш, як розмовляєш, як сповіщаєш про свої результати… Можливо, не слід пропускати недоречні зауваження… У принципі, збочені керівники, які чинять моральне насильство, не нападають на всіх працівників та не обирають жертву випадково.

— Сподіваюся, ви не скажете, що жертва сама винна в тому, що її ображають.

— Ні, я так не кажу. Це, звичайно, не помилка жертви, і не можна навіть казати, що вона несвідомо спричинила це. Ні. Я кажу, що вона поводиться таким чином, який дозволяє це насильство. Начальник відчуває, що, атакувавши цю людину, він успішно зчинить на неї негативний вплив, який не перейде далі.

— Жахливо.

— Так.

— І… як же людина опиняється в такій категорії?

— Складно пояснити. Є багато елементів. Але визначальним є брак самоповаги. Якщо людина на споді душі недостатньо впевнена у своїй цінності, вона стане слабкою ланкою, яку відразу ж відчувають збоченці. Треба натиснути там, де болить.

Мені раптом стало душно.

— Можна трохи провітрити?