Він підвівся й відчинив вікно. М’яке, ніжне повітря, наповнене вологою від старих дерев, увірвалося в кімнату, несучи затишні аромати літнього вечора. Стиха щебетали пташки, сховані в листі, та ледве коливалося гілля величного столітнього кедра.

— Я запитую себе, чи… мені бракує самоповаги. Ні, гадаю, із цим усе гаразд. А от те, що мені в собі не подобається… мене легко дестабілізувати, почавши критикувати й дорікати…

— Я теж так вважаю. Наступного разу я тобі дам завдання, щоб розвивати твою самоповагу, упевненість у собі, щоб ти став сильнішим усередині себе.

«Мабуть, краще було б мовчати», — подумав я…

— Повернімося до нашої теми. Я думаю, що можна змінити ставлення й думку начальника, розвиваючи себе. Але це не змінить перебіг подій у компанії…

— Скажімо, треба вміти краще комунікувати. Але, я певен, ти зможеш переконати своє начальство, на яке постійно скаржишся, щоб воно змінило думку стосовно деяких питань. Ти мусиш мати силу, щоб бути здатним впливати і досягти кращих результатів.

— Це ще хтозна…

— Ти так кажеш, бо ще не знаєш, із чого почати, але це не біда. Крім того, знаєш: коли ситуація нам геть не подобається, можна просто поміняти роботу… Якби ти знав, як багато людей незадоволені своєю кар’єрою, скаржаться, але лишаються на роботі. Людська натура боїться змін, нових речей. Їм краще залишатися в стандартному контексті, навіть якщо це дуже неприємно, але це легше, ніж перейти до нової, незнайомої ситуації.

«Та це ж платонівська печера! Платон описував людей, народжених у темній печері, які ніколи її не полишали. Ця печера була для них усім світом. Вона була похмура, але знайома їм, тож вони почувалися впевнено. Вони геть відмовлялися вийти з неї, бо не знали, що чекає на них назовні, тож думали, що там небезпечно. Таким чином, вони не мали змоги виявити, що цей незнайомий простір насправді сповнений сонця, краси, волі…

Багато людей сьогодні живе в платонівській печері, не усвідомлюючи цього. Вони жахаються незнайомого, відмовляються від будь-яких змін в особистому житті. У них є ідеї, проекти, мрії, але вони їх ніколи не реалізують, паралізовані тисячею необґрунтованих страхів. Руки й ноги їм сковані кайданами, ключ від котрих є лише в них самих. Печера та їх душить, але вони її ніколи не полишать.

Особисто я вважаю, що все життя складається з постійних змін, з руху. Немає жодних підстав чіплятись за статус-кво. Самі лиш мерці непорушні. Щоб мати змогу розвиватися в потрібному руслі, корисно не просто сприймати зміни, а навіть ініціювати їх самому».

Дюбрей налив собі бурбону й додав кілька кубиків льоду, які весело дзенькнули, падаючи в склянку. Я глибоко вдихнув. Повітря, яке надходило з вулиці, було дуже п’янким.

— Щодо змін. Є дещо, що я хочу змінити, але не виходить. Це стосується мене самого: хочу кинути палити. Ви можете щось зробити?

— Дивлячись, що саме. Скажи мені… чому ти хочеш кинути?

— З тих самих причин, що й решта: ця гидота повільно вбиває.

— А що тобі заважає кинути?

— Для початку, як не соромно зізнатися, — мені це подобається. Важко обійтися без того, що любиш. Мені цього бракуватиме, особливо в моменти стресу, коли треба розслабитися.

— Тоді уяви собі, що існує чудовий продукт, приємний на смак, який можна споживати й розслаблятися. Ним можна ласувати, коли хочеться. Уяви собі.

— Добре.

— За такої умови тобі легше кинути палити?

— Ммм… ну так…

— Не дуже переконлива відповідь.

— Не знаю.

— Уяви собі: є магічний продукт, який несе задоволення та розслабляє за потреби. Хіба сигарета дає ще щось?

— Гм… ні.

— То що заважає її кинути за такої умови?

Мені було просто уявити чудо-продукт, який дає задоволення. Але щось іще мене утримувало від кидання паління. Але що? Що б це могло бути? Це було відчуття, коли знаєш відповідь, але не знаєш, як її сформулювати. Мені потрібен був час, поки відповідь не склеїться в чітку картину.

— Свобода.

— Свобода?

— Так, свобода. Навіть якщо я хочу припинити споживати тютюн, я відчуваю такий суспільний тиск щодо цього, що іноді мені здається, ніби це не зовсім мій вибір і я втрачу свободу, припинивши палити.

— Утратиш свободу?

— Усі мені дорікають через сигарету. Усі кажуть: «Слід кинути». Якщо я кину — у мене буде відчуття, що я піддався тому тиску, підкорився волі інших.

На мить у нього на обличчі сяйнула посмішка.

— Добре. Надішлю тобі інструкції. Як завжди — треба буде їх чітко дотримуватися.

Я відчув холодок по спині — і обернувся. Катрін відчинила двері, щоб зайти до кімнати. Вона сіла в куточку мовчки, злегка посміхнувшись мені.

Я опустив погляд нижче — і побачив на столі, біля якого вона сиділа, зошит. Великий, сірий, на якому я розібрав своє ім’я, написане вручну: написане швидко, але акуратно. У Дюбрея на мене цілий зошит? Як же кортить його почитати! Що в ньому: список випробувань, яким він мене піддасть, чи нотатки щодо мене й моїх зустрічей?

— Гаразд, — сказав Дюбрей. — Підіб’ємо підсумки, щоб знати, на якому ти етапі взагалі. Ти навчився виражати незгоду, висловлювати бажання й бути твердим у стосунках з іншими.

— Загалом, так.

— Зараз, як ми говорили щойно цілу годину, тобі слід навчитися краще комунікувати. Це вкрай важливо. Ти на цій землі не наодинці. Обов’язково спілкуєшся, взаємодієш з іншими — і не завжди успішно. Тож є речі, яких корисно навчитися, щоб інші тебе цінували, поважали й добре до тебе ставилися.

Щось мені не подобалося в його формулюваннях.

— Не хочу застосовувати якихось методів, аби краще комунікувати. Я хочу лишатися сам, не хочу мати завдань казати або робити щось особливе, щоб мати добрі стосунки.

Він подивився на мене допитливо.

— А чому ти погодився вчитися розмовляти?

— Прошу?

— Ну ти ж говориш французькою та навіть англійською, хіба ні? Навіщо ти погодився вивчати ці мови?

— Це інше…

— Чого? Ти ж не народився одразу білінгвом… Ти вчився розмовляти, вчив правила, а тепер послуговуєшся ними, щоб висловлювати думку. Тобі знайоме відчуття, що ти не є самим собою під час розмови?

— Ні, звичайно ні.

— Ти впевнений? Щоб лишатись природним, можливо, краще розмовляти звуками, щось мугикати, аби тебе зрозуміли?

— Я вивчив мову, коли був дитиною. Це зовсім інша річ.

— Тобто є якийсь граничний вік, до якого все, що вивчив, — частина «тебе», а все, що вивчив пізніше, є штучним, і ми не будемо самі собою, використовуючи це?

— Не знаю, але я не відчуваю це природним — робити речі, які не роблю спонтанно.

— Хочеш, скажу дещо?

— Що саме?

— Це знову вияв опору змінам! Це основна різниця між дитиною та дорослим. Дитина хоче розвиватися — дорослі не хочуть змінюватися.

— Може, й так.

— Я тобі скажу, що відчуваю…

Він трохи нахилився до мене й заговорив тоном довірливої бесіди.

— Коли людина не хоче розвиватися — вона потроху починає вмирати…

Я ковтнув слину. Катрін закашляла. На вулиці скрикнула якась пташка.

— Я зрозумів одну річ, яка мене непокоїть, — вів далі він. — Більшість людей, припиняють виказувати бажання розвиватися приблизно в 20–25 років. Знаєш, чому відповідає цей вік біологічно?

— Ні.

— Це вік, у якому завершується процес формування мозку.

— Тобто не випадково це є вік, коли зникає бажання розвиватися. Це, можливо, природно…

— Але на цьому історія не завершується. Довгий час люди думали, що кількість нейронів невпинно й безповоротно зменшується до кінця нашого життя. Але нещодавно було доведено, що можна стимулювати утворення нових у дорослому віці.

— Ви трохи дали мені наснаги, а то я вже починав почуватися дідом…

— Якщо бути точним, процес відтворення може запускатися за різних факторів, серед яких… навчання. Тобто якщо хтось вирішує навчатися чи розвиватися — він лишатиметься молодим. Тіло й дух дуже пов’язані. Хочеш доказів?

— Хочу.

— Офіційна статистика міністерства охорони здоров’я: на момент, коли люди виходять на пенсію, їхнє життя різко погіршується. Чому, як уважаєш? Коли вони активні, коли вони мусять пристосовуватися, розвиватися хоч трохи, щоб на них не дивилися, як на старих та немічних. Щойно вони виходили на пенсію — для цього вже не вимагалося зусиль. Вони застигали у своїх повсякденних звичках, починалося згасання.