— У вас є два вільних місця, Артюсе? Я не резервувала…

— Мій астролог сказав мені, що до мене прийде важлива для мене людина, тому я забронював цей столик, саме для вас.

— Пан дуже добрий.

Він елегантно простягнув нам меню. Аліса відразу ж поклала своє, не дивлячись.

— Ти не дивитимешся? — спитав її я.

— Марно.

Я запитально подивився на неї, але вона обмежилась загадковою усмішкою.

Меню було досить різноманітним, усе мені видавалось апетитним. Складно обрати серед такого розмаїття. Я ще навіть не перечитав усе, коли наш господар уже підійшов за замовленням.

— Пані Алісо?

— Цілком покладаюся на вас, Артюсе.

— Ах, я так люблю, коли жінки на мене покладаються. Безперечно, ви — мій клієнт. А що мій прекрасний принц, щось обрав? — сказав він, злегка нахиляючись до мене.

— Ну… мабуть… я візьму прованський салат із помідорів, деревію та базиліку, а також…

— Ні-ні-ні, — пробурмотів він собі під ніс.

— Прошу?

— Ні, ні, це не для принца. Давайте я для вас оберу. Хвилиночку… я вам приготую… салат із рокфором.

Мені не зовсім подобалась його поведінка.

— Із яким іще рокфором?

Артюс зобразив, ніби щелепа йому відвисла під подиву. Він постояв із роззявленим ротом кілька хвилин.

— Це як? Принц жартує, чи не так?

— Він американець, — сказала Аліса. — Він живе у Франції всього кілька місяців.

— Але в нього немає акценту! — сказав він здивовано. — І він надто ввічливий та не такий здоровило, як янкі. Хіба вас ростили не на попкорні та бігмаках?

— Його мати була француженкою, але все життя він прожив у США.

— Ясно. Тоді доведеться взятися за його освіту. Я дуже на вас розраховую, Алісо. Йому треба все показати. Я займусь кулінарним просвітництвом, — сказав він повільно й чітко. — І ми почнемо з рокфору. Ви знаєте, у Франції існує понад п’ятсот видів сирів…

— Ну, в Америці також є трохи сирів.

— Та ні — ми говоримо про різні речі! — сказав він з удаваним відчаєм. — У вас там не сир — у вас пластик під целофаном, тягуча ароматизована солона гума… Ти ба! Вас треба всього навчити. Що ж, почнімо з рокфору… Рокфор — король сирів і сир королів…

— Добре, купимо салат із рокфором, — перервав я його. — Продано! Наступною ланкою замовимо…

— Е ні, тут нема ланцюгів та ланок — тут не каторга!

— Добре. Слідом піде…

— Та й слідом ми ні за ким не ходимо. Хіба за тими, хто не розрахувався.

Я почав наново, ретельно добираючи слова:

— Після цього я їстиму телятину з яблуками на пару по-бургундськи.

— Ні, — рішуче заперечив він. — Для вас це зовсім не годиться. Вам не можна забивати смак телятиною. Ні, ні, ні. Вам треба… я принесу вам качку в білому вині з гливами.

Я був дещо розгубленим.

— Ну, хоч десерт я маю право сам вибрати?

— У вас є всі можливі права, мій принце.

— Я візьму «Тарт татен».

— Чудово! Так і запишемо, — сказав він, читаючи по складах, — шоколадний мус. Дякую за вибір. Артюс обожнює, коли вам смачно!

Він щез на кухні.

Я зареготав.

— Що це за маячня?

— Меню — то фейк. У них насправді лише один набір, одне й те саме для всіх. Але все смачне, продукти свіжі. Леон добирає смачні страви, — сказала вона, показуючи на височенного африканця у віконці кухні.

— Я помираю з голоду.

— Тут швидко готують. У цьому перевага єдиного меню… Споживачі звикли. Хіба одного разу зайшов турист-німець. Вистави Артюса йому прийшлись не до вподоби. Він закотив скандал і пішов геть, лаючись…

Артюс вийшов доволі швидко з двома салатами.

— Прошу, салат із рокфором!

Я вже взявся був за виделку, коли…

— Алісо, — прошепотів я.

Мені стало вкрай гидко від того, що я побачив на тарілці.

— Що там?

— Алісо, у мене сир прострочений, — тихо сказав я. — Він у плісняві. Ну й бридота.

Вона подивилася на мене секунди зо три… а потім зареготала.

— Так це нормально!

— Нормально, коли сир тухлий?

— Його за це і їдять!

— Ти хочеш, щоб я їв тухлий сир?..

Мені вже здалося, що це ще одне завдання від Дюбрея.

— Він не тухлий, а пліснявий, і…

— Це одне й те саме — що тухлий, що пліснявий.

— Ні! Це корисна пліснява. Присягаюся, її можна їсти без остраху. Без тої плісняви сир не має сенсу!

— Ти знущаєшся з мене.

— Ні, чесне слово! Дивись.

Вона нанизала виделкою кілька шматочків того «дещо»… і з’їла. Прожувала й проковтнула з посмішкою.

— Ну й бридота!

— Та лишень спробуй!

— Нізащо.

Я взявся їсти листя салату, акуратно обираючи шматочки, які не торкалися гнилятини.

Коли Артюс повернувся за тарілками, він удав, що ледве не плаче.

— Треба буде сховати це від Леона. Він ридатиме, коли побачить, як ви зневажили його салат. Не знаю, як його й утішити…

Він щез на кухні з нашими тарілками. Аліса поклала лікті на стіл і нахилилася до мене.

— Знаєш, ти мене здивував під час зустрічі. Я й не уявляла, що ти зможеш сперечатися з Ларше. То ризиковано…

— Не знаю. У всякому разі, я був відвертим: я впевнений, що не в інтересах компанії зневажати кандидатів, які можуть влаштуватися на вакансію, доступну саме зараз.

Вона кілька секунд дивилася на мене. Я раніше не помічав, яка вона красива. Світло-русяве волосся, зібране на потилиці, відтуляло дуже тонку, дуже жіночну шию. М’який, але відвертий погляд розумних блакитних очей. У ній було багато грації.

— От тільки я дедалі більше пересвідчуюся в тому, що Ларше, Дункер та решта членів правління дуже просто ухвалюють рішення, які не слугують інтересам підприємства…

— Чому ж так?

— Вони ухвалюють рішення, керуючись фінансовим ринком, тобто біржею.

— Не розумію, що це міняє: це також інтерес наших акціонерів — аби компанія добре функціонувала.

— Ні, це залежить від…

— Від чого?

— Від мотивації акціонерів. Знаєш, у нас серед акціонерів є всі, хто хочеш: незначні міноритарії, банки, інвестиційні фонди…

— І що?

— Гадаєш, більшість із них зацікавлена в стабільному й гармонійному розвитку компанії? Для них важлива одна річ, точніше, дві: щоб курс акцій зростав і щоб дивіденди виплачували щорічно.

— Тут немає нічого дивного… Це принцип капіталізму: ті, хто беруть на себе фінансові ризики, інвестуючи в компанію, потім отримують дивіденди, якщо все спрацює. Це є їхня винагорода за ризик, завдяки якому підприємство може розвиватися. А акції, знаєш, ростуть, якщо компанія успішно розвивається, бо тоді ризик знижується — і буде багато тих, хто бажає долучитися. Стосовно дивідендів — то їх беруть із прибутку і розподіляють між акціонерами. Аби були дивіденди, треба, щоб компанія працювала стабільно.

— У теорії — так. А на практиці система геть збочена. Тепер акціонери рідко коли переймаються довгостроковим розвитком компанії. Насправді, здебільшого вони й не знають, що відбувається. Вони або хочуть перепродавати акції, коли ті достатньо здорожчають, або тримати достатньо акцій, щоб впливати на ухвалення рішень у компанії, і, повір мені, зовсім не для послідовного розвитку, а для збільшення виплати дивідендів протягом кількох років, поки вони лишаються тримачами акцій, навіть якщо через це брак коштів на розвиток призведе до катастрофи.

— То ти думаєш, що Дункер і його поплічники грають у цю гру, грають на користь акціонерів і на шкоду компанії?

— Так.

— Але ж Дункер створив цей корабель. Це його компанія. Не уявляю, чому він пристає на те, що руйнує його дітище.

— Це вже не його корабель. Він вивів його на біржу і відтоді тримає всього 8 % капіталу. Це фактично продана компанія.

— Але ж він лишається головуючим. Принаймні це йому подобається…

Аліса скривилася.

— Він не сентиментальний, як ти сам знаєш. Ні, я думаю, що його метод управління узгоджений між ним і двома найбільшими акціонерами, які вклалися в капітал компанії в момент виходу на біржу.

Артюс приніс качку, від якої розходився чудовий аромат, і пішов обслуговувати інших постійних відвідувачів.