— Ти мрець, — похмуро посміхаюся до нього я.

— А ти вилупок-яппі, — каже він.

— Ти мрець, Абдулло, — повторюю я, без жартів. — Можеш на це розраховувати.

— Так? А ти вилупок-яппі. І що з цього гірше?

Він заводить машину й їде геть.

Йдучи в напрямку шосе, я зупиняюся, ковтаючи сльози, що стискають горло. «Я просто хочу… — Дивлячись на виднокіл, крізь буркотіння шепочу: — Щоб гра тривала». І поки я стою закляклий біля плакату «Тригрошової опери» на безлюдній автобусній зупинці, з’являється стара жінка, вона безпритульна, просить грошей, накульгує, її обличчя вкрите виразками, схожими на жуків, вона простягає до мене тремтячу червону руку.

— Прошу, йди звідси, — зітхаю я.

Вона каже, що мені треба підстригтися.

«У Гаррі»

Вечір п’ятниці, ми раніше пішли з роботи і нині сидимо «У Гаррі». Компанія складається з Тіма Прайса, Крейґа Мак-Дермотта, мене, Престона Ґудріча, котрий нині зустрічається з шикарною дівчиною, яку, здається, звати Слива — без прізвища, просто Слива, вона чи то акторка, чи то модель, і здається, ми всі вважаємо її крутою. Ми сперечаємось щодо того, де варто забронювати столик — «Східний Фламінго», бар «Устриця», «220», «Контржиття», «У Майкла», «Спаго-Іст», «Ле Сирк». Роберт Фаррелл теж тут, перед ним на столі «Лотус Квотрек», переносний прилад для оцінювання акцій, і він натискає на кнопки, висвітлюючи останні результати. Що на нас за одяг? Мак-Дермотт — у кашеміровому спортивному піджаку, шерстяних штанах та шовковій краватці, «Гермес». Фаррелл вбраний у кашемірову жилетку, шкіряні черевики, шерстяні трикотинові штани, «Ґаррік Андерсон». Я вдягнув шерстяний костюм «Армані», черевики «Аллен-Едмондз», нагрудну хустинку «Брукс Бразерс». Ще на комусь костюм, пошитий «Андерсон енд Шеппард». Хтось, схожий на Тодда Лаудера, і, насправді, може, й він, показує нам великі пальці через усю кімнату і т. д., і т. п.

Як завжди, мене закидують питаннями, як-то: Чи збігаються правила для носіння нагрудної хустки з правилами для білого смокінга? Чи є взагалі різниця між мокасинами та сліпонами? Мій футон розплющився, і на ньому незручно спати — що мені робити? Як можна дізнатися про якість компакт-диска, перш ніж купити його? Які вузли для краватки не такі огрядні, як віндзорський? Як зберегти еластичність светра? Чи є поради для купівлі смушевого пальта? Звісно, я думаю про інші речі, ставлю собі інші питання: Чи я не фітнес-наркоман? Людина чи конформізм? Чи є в мене шанси на побачення з Сінді Кроуфорд? Якщо ти — Терези за гороскопом, це щось означає? І якщо означає, чи можна це довести? Сьогодні я був одержимий ідеєю надіслати кров Сари, націджену з її піхви, факсом до її офісу на Мангеттені, відділу злиття. Зранку я не був на тренуванні, бо зробив намисто з хребців якоїсь дівки й вирішив лишитися вдома, тож вдягнув його і мастурбував у ванні з гарчанням і стогонами, наче дикий звір. Потім я подивився кіно про п’ятьох лесбійок та десять вібраторів. Улюблена група — «Токінґ Гедз». Напій — «Джей енд Бі» чи «Абсолют» з льодом. Телешоу — «Вечірнє шоу з Девідом Леттерманом». Безалкогольний напій — дієтична пепсі. Вода — «Евіан». Вид спорту — бейсбол.

Розмова котиться сама собою, нема ані справжньої структури, ані чіткої логіки, ані почуттів. Звісно, це не стосується її власної, прихованої логіки. Просто слова, як у кіно, що погано озвучили, і вони накладаються одне на одне. Мені важко приділяти їм увагу, бо мій банкомат почав говорити до мене, інколи він лишає на екрані дивні повідомлення зеленими літерами, на кшталт: «Влаштуй жахливу сцену в «Сотбіз»», чи «Вбий президента», чи «Згодуй мені бездомного кота», а до того мене налякала лавка в парку, яка шість кварталів бігла за мною вечором минулого понеділка і теж говорила до мене. Розлад особистості — я спокійно його приймаю. Однак єдине питання, яке я зміг додати до розмови, — стривожене: «Я нікуди не піду, якщо у нас не заброньований столик, тож ми його десь бронюємо чи ні?» Я помічаю, що всі ми п’ємо сухе пиво. Цікаво, я один це помічаю? На мені ще окуляри без діоптрій у фальшивій черепаховій оправі.

На екранах «У Гаррі» демонструється «Шоу Патті Вінтерс» — тепер його показують удень, ближче до Геральдо Рівери, Філа Донаг’ю та Опри Вінфрі. Сьогодні тема — Чи економічний успіх рівнозначний щастю? Нині «У Гаррі» на це відповідають однозначним ревінням: «Точно!», за яким ідуть крики і дружнє підбадьорювання один одного. Зараз на екрані — уривки з інаугурації президента Буша, що відбулася раніше цього року, потім промова колишнього президента Рейґана, яку Патті ледве чутно коментує. Скоро починаються нудні суперечки щодо того, бреше він чи ні, хоча ми й не чуємо слів, не можемо їх розчути. Першим (і, в принципі, єдиним) починає скаржитись Прайс, котрого, здається, турбує щось інше, однак він використовує цю можливість, щоб вилити своє невдоволення, і, недоречно вражений, питає:

— Як він може так брехати? Як він може пхати нас у це лайно?

— Господи, — стогну я. — Яке лайно? То де у нас заброньований столик? Тобто я не те щоб дуже голодний, але я хочу мати десь столик. Як щодо «220»? — Ще дещо спадає на думку: — Мак-Дермотте, яка в цього закладу оцінка в «Заґаті»?

— Нізащо, — скаржиться Фаррелл, перш ніж Крейґ встигає відповісти. — Кокс, який я дістав там минулого разу, був настільки розбавлений проносним, що мені довелось випорожнитись у «М. К.».

— Так, так, життя паршиве, а потім ти помираєш.

— Вечір тоді був зіпсований.

— Ти там не з Кирією тоді був? — питає Ґудріч. — Може, це його й зіпсувало?

— Вона піймала мене на другій лінії, що я міг зробити? — знизує плечима Фаррелл. — Я вибачаюсь.

— Піймала на другій лінії, — штовхає мене Мак-Дермотт, він сумнівається.

— Замовкни, Мак-Дермотте, — каже Фаррелл, клацаючи Крейґовими підтяжками. — З жебрачкою переспи.

— Ти дещо забув, Фаррелле, — згадує Престон. — Мак-Дермотт сам жебрак.

— Як Кортні? — хтиво питає Крейґа Фаррелл.

— Просто скажи «ні», — сміється хтось.

Прайс відриває погляд від телевізора, дивиться на Крейґа і намагається приховати злість, показуючи на екран телевізора і питаючи мене:

— Аж не віриться. Він здається таким… нормальним. Наче він… ні до чого. Такий… безпечний.

— Чувак, чувак, — каже хтось. — Облиш, облиш.

— Він і є безпечний, ти, ботане. Був зовсім безпечним. Як і ти, зовсім безпечний. Але він справді зробив усю цю дурню, а ти не зміг нас навіть у «150» провести, що ще я можу сказати? — знизує плечима Мак-Дермотт.

— Я не розумію, як хтось, байдуже хто, може так виглядати і бути залученим до такого лайна, — каже Прайс, ігноруючи Крейґа, відводячи очі від Фаррелла. Він витягає сигару і сумно роздивляється її. Мені досі здається, що на чолі Прайса є пляма.

— Бо за ним була Ненсі? — припускає Фаррелл, дивлячись у свій «Квотрек». — Бо це все Ненсі зробила?

— Як тобі може бути настільки, чорт забирай, плювати на це? — з Прайсом, вочевидь, сталося щось моторошне, бо голос у нього звучить справді стурбовано.

Ширяться чутки, що він був на реабілітації.

— Дехто просто народжується крутим, що тут скажеш, — посміхається Фаррелл і знизує плечима.

Я сміюся з цієї відповіді, бо Фаррелл настільки відверто не крутий, а Прайс дивиться на мене, дорікаючи, і каже:

— А ти, Бейтмене, що тебе аж так потішило?

Я теж знизую плечима.

— Я просто веселун, — і додаю, згадавши, цитуючи брата: — Це рок-н-рол.

— Будь тим, ким можеш бути, — додає хтось.

— От же ж, — ніяк не вгамується Прайс і заводить, намагаючись раціонально оцінити ситуацію: — Дивіться, він вдає з себе сумирного старого чувака, але його душа… — Він замовкає. Мені стає цікаво, що ж буде далі. — Але його душа… — Прайс не може закінчити речення, додати ті останні потрібні слова: «не має значення».

Я відчуваю і розчарування, і полегшення водночас.

— Душа? Так, душа? — перепитує знуджений Крейґ. — Віриш ти чи ні, але ми справді тебе слухаємо. Продовжуй.