У таксі на мені двобортне пальто з шерсті та кашеміру марки «Студіо 000.1» від «Ферре», шерстяний костюм з картатими штанами від «Де Ріґьор» з «Шунеман», шовкова краватка «Живанші Джентльмен», шкарпетки «Інтервовен», взуття від «Армані», я читаю «Волл-стрит джорнел», не знімаючи темних вайфарерів, у вокмені грає запис Бікса Бейдербека. Я відкладаю «Джорнел», беру «Пост», тоді «Пейдж сикс». Коли ми зупиняємося на світлофорі на перехресті Сьомої та Тридцять четвертої, у сусідньому таксі, здається, сидить Кевін Ґледвін у костюмі від «Ральф Лорен». Я опускаю окуляри. Кевін відривається від нового випуску журналу «Гроші» й помічає, що я з цікавістю дивлюся на нього, перш ніж таксі рушає далі. Раптово моє таксі виривається з затору і звертає на Двадцять сьому, прямуючи по Вест-Сайдському шосе до Волл-стрит. Я відкладаю газету, зосереджуюся на музиці й погоді — нині не за сезоном холодно. І помічаю, як дивиться на мене таксист у дзеркало заднього огляду. Підозрілий, жадібний вираз обличчя змінює його риси — забиті пори, вросле волосся. Я зітхаю і не зважаю на нього — я цього очікував. «Підніми капот машини і дізнаєшся щось про тих, хто її створив» — це одна з фраз, що нині мучать мене.

Але водій стукає по плексигласовій перегородці, робить мені знаки. Я знімаю навушники і помічаю, що він заблокував усі двері — замки опускаються одним рухом, і чую клацання саме тоді, коли прикручую звук. Машина мчить по шосе швидше, ніж мала б, у крайній правій смузі.

— Так? — роздратовано питаю я. — Що?

— Гей, а я вас знаю? — питає він із сильним акцентом, який важко розібрати — може, він з Нью-Джерсі, а може, з Середземномор’я.

— Ні, — я починаю вдягати навушники.

— У вас знайоме обличчя, — каже таксист. — Як вас звати?

— Ні, не знайоме. І у вас не знайоме, — кажу я. Подумавши, додаю: — Кріс Гаґен.

— Та ну, — він усміхається, наче щось йде не так. — Я знаю, хто ви.

— Я знімаюся в кіно. Я актор, — говорю я йому. — Модель.

— Ні, не це, — похмуро каже він.

— Що ж… — Я нахиляюся вперед, читаю його ім’я. — …Абдулло, ти член клубу «М. К.»?

Таксист не відповідає. Я розгортаю «Пост» на фотографії мера в костюмі ананаса, знову загортаю і перемотую запис на вокмені. Я починаю рахувати про себе (один, два, три, чотири), не зводячи погляду з лічильника. Чому я не взяв із собою зранку пістолет? Бо не подумав, що він може знадобитись. Єдина моя зброя зараз — ніж, яким я скористався вчора.

— Ні, — каже водій знову. — Я десь бачив ваше обличчя.

Зрештою я роздратовано перепитую, намагаючись виглядати спокійним:

— Справді? Серйозно? От цікаво. Стежте за дорогою, Абдулло.

Довга страшна пауза, впродовж якої він дивиться на мене у дзеркало заднього огляду, і його зловісна посмішка тане. Обличчя порожнє. Він каже:

— Я знаю. Я знаю, хто ти, — і киває, стиснувши губи.

Радіо, яке передавало новини, він вимкнув. Повз нас проносяться будівлі, сіро-червона пляма, таксі обганяє інші таксі, небо змінює колір із синього на пурпуровий, потім — на чорний і знову на синій. На черговому світлофорі (ми мчимо просто на червоний) з іншого боку шосе ми минаємо нову крамницю «Д’Аґостіно», на розі, де раніше був «Марс», і це зворушує мене мало не до сліз, бо це щось знайоме, і мене охоплює страшенна ностальгія за цим супермаркетом, хоч я ніколи б туди не пішов. Я мало не перебиваю водія і не наказую йому зупинитися, випустити мене, залишити собі решту з десятки — ні, з двадцятки… але я не можу поворухнутися, бо він жене надто швидко, і тут втручається дещо неймовірне, сміхотворне, я чую, як він каже щось на зразок:

— Ти хлопець, який убив Соллі.

На його обличчі заціпенів рішучий вираз. Як завжди, все відбувається дуже швидко, хоча за відчуттями це випробування моєї витривалості.

Я опускаю окуляри і кажу таксисту їхати повільніше, перш ніж спитати:

— Можна дізнатися, хто така Саллі?

— Чоловіче, твоє обличчя на плакатах про розшук, — незворушно каже він.

— Здається, я хочу вийти тут, — хриплю я.

— То це ти, так? — він дивиться на мене, наче на гадюку.

Повз нас несеться інше таксі — порожнє, світло горить, швидкість вісімдесят миль[173], мінімум. Я нічого не кажу, тільки головою хитаю.

— Я запишу… — Я сковтую, тремчу, дістаю свій шкіряний записник та ручку «Монблан» із дипломата «Ботеґа Венета». — Запишу номер вашої ліцензії…

— Ти вбив Соллі, — каже він, достоту впізнавши мене, і, обриваючи будь-які можливі заперечення, гарчить: — Сучий-ти-син.

Біля доків він звертає з шосе і жене авто до краю безлюдної стоянки. І ось тепер, цієї миті, коли він минає напіврозвалену ржаву огорожу двічі й прямує до води, мені спадає на думку, що все, що треба зробити, — це вдягнути навушники, щоб більше не чути водія, але мої руки скрутило в кулаки, які я не можу розтиснути, мене паралізувало, я заручник у таксі, яке мчить до пункту призначення, відомого лише таксисту, який вочевидь обезумів, і він — знає. Вікна частково опущені, і я відчуваю, як прохолодне ранкове повітря висушує мус на шкірі голови. Я почуваюся голим, зненацька крихітним. У роті металевий присмак, що посилюється. Я уявляю зимову дорогу. Але одна думка мене втішає: я багатий, на відміну від мільйонів людей.

— Ви, мабуть, з кимось мене переплутали, — говорю я.

Таксист зупиняє машину, розвертається до заднього сидіння. У нього в руці пістолет, марку я не впізнаю. Я витріщаюся на нього, збентежений вираз мого обличчя змінює щось інше.

— Годинник. «Ролекс», — просто каже він.

Я слухаю, мовчки, зіщулившись на сидінні. Він повторює:

— Годинник.

— Це якийсь розіграш? — питаю я.

— Вимітайся, — випльовує водій. — Вилізай з машини.

Я дивлюся крізь лобове скло, повз голову водія, на чайок, що низько літають над темною, бурхливою водою, відчиняю двері й виходжу з таксі, обережно, без різких рухів. День холодний. Мій віддих парує, вітер підхоплює пару й кружляє її.

— Годинник, гівнюче, — каже таксист, визираючи з вікна, пістолет цілиться мені в голову.

— Слухай, я не знаю, що, на твою думку, ти робиш, чи чого намагаєшся досягнути, чи на що, як ти думаєш, ти здатний. У мене ніколи не брали відбитків, у мене є алібі…

— Замовкни, — гарчить Абдулла, перебиваючи мене. — Просто заткни свою довбану пельку.

— Я невинний! — вкрай впевнено кричу я.

— Годинник. — Він зводить курок.

Я розстібаю свій «Ролекс», знімаю з зап’ястя, передаю йому.

— Гаманець, — показує дулом таксист. — Лише готівку.

Я безпорадно дістаю один зі своїх нових гаманців зі шкіри газелі й швидко змерзлими пальцями дістаю для нього готівку, там лише три сотні доларів, бо в мене не було часу зайти до банкомата перед сніданком. Гадаю, Соллі — той таксист, якого я вбив під час погоні минулої осені, хоч він і був вірменином. Певно, я міг вбити ще одного таксиста, може, я просто не пригадую цього випадку.

— Що ти будеш робити? — питаю я. — Хіба там нема якоїсь винагороди?

— Ні, винагороди нема, — буркоче водій, однією рукою гортає купюри, у другій — пістолет, що досі дивиться на мене.

— Звідки ти знаєш, що я не поскаржусь і в тебе не відберуть ліцензію? — питаю я, наставляючи на нього знайдений у кишені ніж, який виглядає так, наче його вмочили в миску, наповнену кров’ю й волоссям.

— Бо ти винен, — каже він. — Забери це від мене, — і показує пістолетом на брудний ніж.

— Звідки тобі знати, — сердито буркочу я.

— Окуляри, — Абдулла знову махає на мене пістолетом.

— Звідки ти знаєш, що я винний? — аж не віриться, що я так терпляче про це питаю.

— Дивись, що робиш, вилупку, — каже він. — Окуляри.

— Вони ж дорогі, — протестую я, потім зітхаю, усвідомивши свою помилку. — Тобто дешеві. Дуже дешеві. Просто… хіба грошей недостатньо?

— Окуляри. Віддай негайно, — гарчить таксист.

Я знімаю свої вайфарери і віддаю йому. Може, я і справді вбив того Соллі, хоч я і впевнений, що таксисти, яких я вбив останнім часом, були не американцями. Певно, я його вбив. Певно плакати «він у розшуку» справді висять… де таксі — що за місце, де збираються всі таксі? Як воно зветься? Водій приміряє окуляри, дивиться на себе в дзеркало заднього огляду. Тоді знімає їх, складає й кладе в кишеню куртки.

173

128 км/год.