— Бейтмене, — каже Прайс уже м’якше. — Ну ж бо. Ти як вважаєш?

Я дивлюся на нього, посміхаюся мовчки. Звідкись (з телевізора?) лунає національний гімн. Чому? Не знаю. Може, перед рекламою. Завтра в «Шоу Патті Вінтерс» тема — Швейцар «У Нелл»: Де вони тепер? Я зітхаю, знизую плечима, байдуже.

— Це доволі непогана відповідь, — каже Прайс і додає: — Ти справжній псих.

— Це найцінніша інформація, яку я отримав, відколи… — Я дивлюся на новий золотий «Ролекс», куплений на виплати зі страхування. — Відколи Мак-Дермотт запропонував усім випити сухого пива. Господи, я хочу скотчу.

Мак-Дермотт підводить очі, карикатурно посміхається і муркоче:

— «Бад». 0,75. Яка кр-р-раса.

— Дуже цивілізовано, — киває Ґудріч.

Суперстильний англієць Найджел Моррісон зупиняється біля нашого столика, в лацкані піджака від «Пол Сміт» у нього квітка. Але він не може лишитися з нами, бо йому треба зустріти інших британських друзів, Єна та Люсі, у «Дельмоніко». Щойно він іде, я чую, як хтось шкіриться:

— Найджел — паштет із дикого звіра.

Ще хтось:

— Ви знали, що печерні люди їли більше клітковини, аніж ми зараз?

— Хто опікується рахунками Фішера?

— Забий. Що з Шепардом? Рахунками Шепарда?

— Це Девід Монро? От він смалить.

— Нічого собі.

— Заради Бога.

— …на все готовий…

— А мені що з цього?

— П’єса Шепарда чи рахунки Шепарда?

— Багаті люди з дешевим стерео.

— Ні, дівчата, які вміють пити.

— …просто нікчема…

— Вогонь потрібен? Сірники нічого.

— А мені що з цього?

— Так, так, так, так, так…

Здається, це я кажу:

— Мені треба повернути відеокасети.

Хтось уже дістав стільниковий телефон «Мінолта» і викликає машину, а потім, хоч я і не прислухаюся, бо спостерігаю за тим, як хтось надзвичайно схожий на Маркуса Хальберстама платить за рахунком, хтось питає, просто, ні до чого: «Чому?» І хоча я дуже пишаюсь своїм холодним серцем і тим, що вмію тримати себе в руках і робити те, що мушу робити, я ловлю це «Чому?», усвідомлюю його і автоматично, ні сіло ні впало, відповідаю, просто так, я розтуляю рот, і з нього виходять слова, підбиваючи підсумки для ідіотів:

— Ну, хоч я і знаю, що мав би це зробити замість того, щоб не робити, але ж заради Бога, мені вже двадцять сім, і це саме те, як життя виглядає в барі чи клубі в Нью-Йорку, а може, і всюди наприкінці століття, і те, як люди, розумієте, як я поводжусь, і це те, що для мене означає бути Патріком, здається так, тож…

І далі йде зітхання, потім легке знизування плечима і ще одне зітхання, а над одними дверима, які «У Гаррі» приховані за червоними оксамитовими завісами, висить табличка, і на цій табличці однаковим із завісами кольором написані слова: «ЦЕ НЕ ВИХІД».