— Я не хочу нічого про це знати.

Ми чекаємо на Гемліна ще дві хвилини.

— Чорт забирай, що він там робить? — питаю я, тоді мій телефон клацає, тож там ще один дзвінок.

Мак-Дермотт теж це чує.

— Будеш відповідати?

— Я про це думаю.

Знову клацання. Я стогну і кажу Мак-Дермотту зачекати. Це Жаннетт. У неї сумний і втомлений голос. Я не хочу повертатись на другу лінію, тож питаю, що вона робила вчора.

— Після того, як ми з тобою мали зустрітись? — питає вона.

Я вагаюся.

— Ну, так.

— Зрештою ми пішли в «Паладіум», там було зовсім порожньо. Людей навіть пускали безкоштовно, — вона зітхає. — Ми бачили чотирьох чи п’ятьох.

— Знайомих? — з надією перепитую я.

— Взагалі… в… клубі, — каже вона, виокремлюючи кожне слово.

— Мені так прикро, — зрештою кажу я. — Мені треба було… повернути відеокасети. — І додаю, реагуючи на її мовчання: — Ти ж знаєш, я б радо з тобою зустрівся…

— Не хочу про це чути, — зітхає Жаннетт, перебиваючи мене. — Що робиш сьогодні?

Я мовчу, намагаючись зрозуміти, що ж їй відповісти, і визнаю:

— Йду в бар «Зевс» о дев’ятій. Мак-Дермотт. Гемлін, — і додаю, вже не так сподіваючись: — Може, підеш з нами?

— Я не знаю, — зітхає вона. І питає, без жодного натяку на ніжність: — А ти цього хочеш?

— Тобі обов’язково треба бути такою патетичною? — питаю, у свою чергу, я.

Вона кладе слухавку. Я повертаюся на іншу лінію.

— Бейтмене, Бейтмене, Бейтмене, Бейтмене, — нудить Гемлін.

— Я тут. Затули свою кляту пельку.

— Продовжимо затягувати? — питає Мак-Дермотт. — Не тягніть.

— Я вирішив, що краще піду пограю в гольф, — кажу я. — Давно не грав у гольф.

— До біса гольф, Бейтмене, — каже Гемлін. — Маємо столик у «Кактусі», заброньований на дев’яту…

— І бронювання в «1500», яке треба було скасувати, подивимось… двадцять хвилин тому, Бейтмене, — каже Мак-Дермотт.

— Чорт, Крейґу, то скасуй його зараз, — втомлено відповідаю я.

— Господи, ненавиджу гольф, — здригається Гемлін.

— Сам скасовуй, — каже, сміючись, Мак-Дермотт.

— На яке ім’я бронювання? — питаю я, підвищуючи голос, мені не смішно.

Після паузи Мак-Дермотт м’яко каже:

— Керрузерс.

Ми з Гемліном регочемо.

— Серйозно? — питаю я.

— У бар «Зевс» потрапити не вдалось, — каже Гемлін, — тож буде «Кактус».

— Круто, — пригнічено кажу я. — Напевно.

— Веселіше, — пирхає Гемлін.

Телефон дзвонить знову, і, перш ніж я взагалі встигаю вирішити, знімати слухавку чи ні, Гемлін вирішує за мене.

— Хлопці, якщо ви не хочете в «Кактус»…

— Чекайте, у мене інший дзвінок, — кажу я. — Зачекайте.

Жаннетт у сльозах.

— На що ти не здатний? — схлипуючи, питає вона. — Просто скажи, на що ти не здатний.

— Жаннетт. Крихітко, — м’яко кажу я. — Прошу, послухай. Ми будемо в барі «Зевс» о десятій, гаразд?

— Патріку, будь ласка, — благає вона. — Усе гаразд. Я просто хочу поговорити…

— Побачимось о дев’ятій чи о десятій, коли скажеш, — кажу я. — Тепер мушу йти. Мак-Дермотт із Гемліном на іншій лінії.

— Гаразд, — Жаннетт опановує себе, сопе, відкашлюється. — Там і побачимось. Мені дуже…

Я перемикаю на іншу лінію. Там лишився тільки Мак-Дермотт.

— Де Гемлін?

— Від’єднався, — каже Мак-Дермотт. — Зустріне нас о дев’ятій.

— Чудово, — буркочу я. — Тоді все влаштовано.

— Хто то був?

— Жаннетт, — кажу я.

Невеличке клацання, потім знову.

— Це в тебе чи в мене? — питає Мак-Дермотт.

— В тебе, — кажу я. — Здається.

— Зачекай.

Я чекаю, нетерпляче ходжу по кухні. Мак-Дермотт знову під’єднується.

— Це Ван-Паттен, — каже він. — Я під’єдную його до конференц-дзвінка.

Клацає ще чотири рази.

— Привіт, Бейтмене! — гукає Ван-Паттен. — Друже.

— Містере Мангеттен, — кажу я. — Впізнаю тебе.

— Гей, як правильно носити пасок-шалик? — питає він

— Я вже двічі відповідав на це питання сьогодні, — попереджаю я.

Вони починають обговорювати, чи зможе Ван-Паттен доїхати до «Кактуса» до дев’ятої, а я перестав прислухатися до голосів у бездротовому телефоні й натомість з цікавістю спостерігаю за щуром, якого я купив (мутант з туалету теж досі в мене). Щур сидить у новій скляній клітці на кухонному столі, перегнувши те, що лишилося від з’їденого кислотою тіла через крутий лабіринт, і намагається попити з годівниці, в яку я зранку налив отруєної води «Евіан». Це чи надто жаліслива сцена, чи недостатньо жаліслива, не можу вирішити. Черговий дзвінок відвертає мене від бездумного марення, і я кажу Ван-Паттену та Мак-Дермотту зачекати.

Спочатку я роблю паузу, тоді кажу:

— Ви подзвонили Патріку Бейтмену. Будь ласка, лишіть повідомлення після…

— Заради Бога, Патріку, подорослішай, — стогне Евелін. — Просто припини. Чому ти постійно це робиш? Ти справді думаєш, що це тобі зійде з рук?

— Що саме? — невинно перепитую я. — Самозахист?

— Те, що ти мене катуєш, — дується Евелін.

— Люба, — кажу я.

— Що? — пирхає вона.

— Ти не знаєш, що таке катування. Не знаєш, про що говориш, — кажу я їй. — Ти справді не знаєш, про що говориш.

— Я і не хочу про це говорити, — каже вона. — Годі. Скажи, що ти сьогодні ввечері робиш? — Її голос пом’якшується. — Я думала, може, повечеряємо в «ТДК» десь після дев’ятої?

— Я сьогодні їм у клубі «Гарвард», сам, — кажу я.

— О, не верзи дурниць, — каже Евелін. — Я знаю, що ти вечеряєш у «Кактусі» з Гемліном та Мак-Дермоттом.

— Звідки ти це знаєш? — питаю я, мені байдуже, що вона зловила мене на брехні. — Це все одно не «Кактус», а бар «Зевс».

— Я щойно говорила з Сінді, — каже Евелін.

— Я думав, Сінді збиралась на той рослинний чи дерев’яний… на той вечір з кущами, — кажу я.

— О, ні-ні-ні, — відповідає Евелін. — То наступного тижня. Хочеш сходити?

— Зачекай, — кажу я і повертаюся на лінію до Крейґа та Ван-Паттена.

— Бейтмене? — питає Ван-Паттен. — Що за фігню ти коїш?

— Як, збіса, Сінді дізналась, що ми вечеряємо в «Кактусі»? — питаю я.

— Гемлін їй сказав? — припускає Мак-Дермотт. — Не знаю. А що?

— Бо тепер Евелін знає, — відповідаю я.

— І коли Вольфганг Пак відкриє ресторан у цьому клятому місті? — питає нас Ван-Паттен.

— Ван-Паттен уже почав третю упаковку «Фостерс»[144] чи ще першу п’є? — питаю я Мак-Дермотта.

— Тобто ти хочеш спитати, Патріку, — заводить Мак-Дермотт, — брати нам з собою жінок чи ні? Так?

— Щось дуже швидко стає нічим, — попереджаю я. — Це все, що я хочу сказати.

— Чи запрошувати тобі Евелін? — питає Мак-Дермотт. — Це ти хочеш знати?

— Ні, не треба запрошувати, — наголошую я.

— Ну, я хотів взяти Елізабет, — сором’язливо (вдавано сором’язливо?) говорить Ван-Паттен.

— Ні, — кажу я. — Ніяких жінок.

— А що не так з Елізабет? — питає Ван-Паттен.

— Так? — повторює за ним Мак-Дермотт.

— Вона ідіотка. Ні, вона розумна. Не розберешся. Не запрошуй її, — кажу я.

Після паузи я чую, як Ван-Паттен каже:

— Відчуваю, що зараз почнеться щось дивне.

— Ну, якщо не Елізабет, то, може, Сільвію Джозефс? — пропонує Мак-Дермотт.

— Нє, надто стара, щоб трахати її, — каже Ван-Паттен.

— Господи, — каже Мак-Дермотт. — Їй двадцять три.

— Двадцять вісім, — виправляю я.

— Серйозно? — питає стривожений Мак-Дермотт після паузи.

— Так, — відповідаю я. — Серйозно.

Мак-Дермотту лишається лише сказати:

— О.

— Чорт, зовсім забув, — я ляскаю себе по лобу. — Я ж запросив Жаннетт.

— Ну, цю крихітку я зовсім не проти, кхм, запросити, — хтиво говорить Ван-Паттен.

— Що така гарна юна киця, як Жаннетт, робить з тобою? — питає Мак-Дермотт. — Чому вона досі з тобою мириться, Бейтмене?

— Бо я з нею лагідний. Дуже лагідний, — буркочу я. — Треба їй подзвонити, сказати, щоб не приходила.

— Ти нічого не забув? — питає Мак-Дермотт.

144

Світле пиво.