— То що? — питаю я, вирівнюючи краватку. — Нехай.

— То що? — зітхає Мак-Дермотт. — Гемлін не хоче у «1500».

— Чому? — я відкручую кран.

— Він був там вчора.

— Ну… що ти, Мак-Дермотте, намагаєшся мені сказати?

— Що ми підемо деінде, — каже він.

— Куди? — обережно питаю я.

— Гемлін пропонує «Алекс їде в табір», — каже Мак-Дермотт.

— Чекай, я прополощу рот.

Прополоскавши рот і роздивившись у дзеркалі лінію росту волосся, я випльовую «Плакс».

— Ветую. Нізащо. Я там був минулого тижня.

— Знаю. Я теж, — каже Мак-Дермотт. — До того ж місце дешеве. То куди натомість підемо?

— А в Гемліна нема запасного варіанта? — роздратовано гарчу я.

— Емм… ні.

— Зателефонуй йому, хай придумає, — кажу я, виходячи з ванної кімнати. — Я, здається, десь загубив свій «Заґат».

— Ти почекаєш чи передзвонити тобі? — питає Мак-Дермотт.

— Передзвони, йолопе.

Ми кладемо слухавки.

Минають хвилини. Знову дзвонить телефон. Я навіть не дивлюся на екран. Це знову Мак-Дермотт.

— Ну? — питаю я.

— У Гемліна нема варіантів, плюс він хоче запросити Луїса Керрузерса, і тоді в мене питання — це означає, що Кортні теж буде? — питає Мак-Дермотт.

— Луїс не може піти, — кажу я.

— Чому?

— Просто не може. Чого це він хоче привести Луїса?

Пауза.

— Чекай, — каже Мак-Дермотт. — Він на другій лінії, я спитаю.

— Кого? — напад паніки. — Луїса?

— Гемліна.

Поки я чекаю, йду на кухню, до холодильника, дістаю пляшку «Пер’є». Шукаючи склянку, чую клацання.

— Слухай, — кажу, коли Мак-Дермотт повертається на лінію. — Я не хочу бачити ані Луїса, ані Кортні, тож спробуй їх відмовити. Застосуй свій шарм. Будь чарівним.

— Гемліну треба буде пообідати з клієнтом із Техаса. І…

Я обриваю його.

— Стоп, Луїс тут ні до чого. Нехай Гемлін сам вигулює цього педика.

— Гемлін хоче, щоб Керрузерс прийшов, бо Гемлін має розібратися зі справою «Панасоніка», але ж Керрузерс значно більше про це знає, тому він і хоче, щоб Керрузерс теж пішов, — пояснює Мак-Дермотт.

Я намагаюся все це усвідомити.

— Якщо Луїс прийде, я його вб’ю. Богом клянусь, я вб’ю його, вб’ю, чорт забирай.

— Господи, Бейтмене, — белькоче стривожений Мак-Дермотт. — Та ти просто гуманіст. Мудрець.

— Ні. Просто… — Я збентежений і роздратований. — Просто… практичний.

— Я просто спитав, якщо Луїс прийде, чи означає це, що Кортні прийде теж? — знов цікавиться він.

— Скажи Гемліну, щоб запросив… В біса, не знаю, — я роблю паузу. — Нехай Гемлін вечеряє з техасцем наодинці… — Я знову роблю паузу, бо дещо усвідомив. — Чекай, тобто Гемлін… нас запрошує? Тобто заплатить за вечерю, відколи це бізнесова справа?

— Знаєш, іноді мені здається, що ти дуже розумний, Бейтмене, — каже Мак-Дермотт. — А от в інші моменти…

— Чорт, що це я верзу? — вголос роздратовано питаю я. — Ми з тобою можемо разом піти на грьобану ділову вечерю. Господи. Я нікуди не йду. Годі. Я не піду.

— Навіть якщо Луїса не буде? — питає він.

— Ні. Годі.

— Чому? — скиглить він. — У нас уже є столик у «1500».

— Мені… треба… подивитися «Шоу Косбі».

— Та запиши ти його, мудило, заради Бога!

— Стоп, — я дещо усвідомив. — Як думаєш, у Гемліна… — незручна пауза, — …можуть бути наркотики… може, для техасця?

— А що думає Бейтмен? — питає Мак-Дермотт, клятий вилупок.

— Гм-м-м, я про це думаю. Я про це думаю.

Після паузи Мак-Дермотт монотонно говорить:

— Тік-так, тік-так. Так не годиться. Звісно ж, у Гемліна з собою буде.

— Бери Гемліна… переводь на конференц-дзвінок, — буркочу я, дивлячись на «Ролекс». — Але швидше, може, пощастить умовити його на «1500».

— Гаразд, — відповідає Мак-Дермотт. — Почекай.

У слухавці чотири рази клацає, і я чую голос Гемліна:

— Бейтмене, чи годяться шкарпетки з ромбами до ділового костюма?

Він намагається пожартувати, але мені не смішно. Я подумки зітхаю і нетерпляче відповідаю, заплющивши очі:

— Не зовсім, Гемліне. Вони надто спортивні. Не пасують діловому образу. Їх можна носити з повсякденними костюмами, наприклад твідовими. Що ще, Гемліне?

— Бейтмене? — і потім: — Дякую.

— Луїсу з нами не можна, — кажу йому я. — А тобі ми раді.

— Без питань, — каже він. — Техасця все одно не буде.

— Чому? — питаю я.

— Селюк пішов дивитися на пам’ятки і на «Сі Бі Джи Біз», чув, що це нова хвиля. У нас різні стилі життя, — пояснює Гемлін. — Тож техасець у мене буде в понеділок. Я швидко і, мушу сказати, доволі моторно перетасував свій гарячковий графік. Хворий батько. Лісова пожежа. Це причини.

— А як це відміняє Луїса? — підозріло питаю я.

— Луїс сьогодні вечеряє з техасцем, бро, і це позбавляє мене проблем. Я ж зустрінусь із ним у «Сміт і Воленський» у понеділок, — Гемлін, вочевидь, задоволений собою. — Так що все просто шикарно.

— Чекай, — обережно каже Мак-Дермотт. — Тобто Кортні не буде?

— Ми вже пропустили чи зараз пропустимо наше бронювання столика в «1500», — кажу я. — До того ж, Гемліне, ти там був учора, так?

— Так, — каже він. — У них доволі пристойне карпачо. Кропивник нічого. Шербети непогані. Але давайте підемо деінде, а потім, ну, підемо шукати гожих дівок. Джентльмени?

— Звучить цікаво, — кажу я, вражений тим, що Гемліну хоч раз у житті спало на думку щось правильне. — Але що про це скаже Сінді?

— Сінді має йти на якусь благодійну штуку в «Плазі», щось…

— Це «Трамп Плаза», — кажу я байдуже, нарешті відкоркувавши пляшку «Пер’є».

— Так, «Трамп Плаза», — каже Гемлін. — Там щось про дерева біля бібліотек. Гроші на дерева чи якісь кущі… — Він не певен. — Рослини? Не моя тема.

— То куди йдемо? — питає Мак-Дермотт.

— Хто скасує бронювання в «1500»? — питаю я.

— Ти, — каже Мак-Дермотт.

— Мак-Дермотте, — стогну я. — Давай краще ти.

— Стоп, — каже Гемлін. — Давайте спочатку вирішимо, куди підемо.

— Згода, — погоджується Мак-Дермотт, наш парламентарій.

— Я категорично проти всього, що не у Верхньому Вест-Сайді чи Верхньому Іст-Сайді, — кажу я.

— «Беллініз»? — пропонує Гемлін.

— Ні, там не можна палити сигари, — говоримо ми з Мак-Дермоттом одночасно.

— Тоді викреслюємо, — каже Гемлін. — «Ґанданґо»?

— Можливо, можливо, — буркочу я, обмірковуючи його пропозицію. — Там їсть Трамп.

— Бар «Зевс»? — питає хтось із них.

— Треба замовити столик, — відповідає інший.

— Чекайте, — кажу я. — Я думаю.

— Бейтмене… — попереджає Гемлін.

— Я обмірковую ідею, — відповідаю я.

— Бейтмене…

— Чекайте. Дайте трохи подумати.

— Я надто роздратований, щоб зараз цим займатися, — каже Мак-Дермотт.

— То чому б нам не забути про цю маячню і не відлупцювати пару япошок, — пропонує Гемлін. — А потім підемо шукати фігуристих дівок.

— До речі, непогана ідея, — знизую я плечима. — Вдале поєднання.

— А що ти, Бейтмене, хочеш робити? — питає Мак-Дермотт.

Я думаю, я за тисячі миль звідти.

— Я хочу…

— Так? — нетерпляче перепитують обидва.

— Я хочу… розтрощити жіноче обличчя великою важкою цеглиною.

— А крім цього? — ще нетерплячіше стогне Гемлін.

— Усе, гаразд, — кажу я, виринаючи зі свого забуття. — Бар «Зевс».

— Ти впевнений? Так? Бар «Зевс»? — підсумовує Гемлін, сповнений надій.

— Хлопці, мені все важче взагалі з цим розбиратися, — каже Мак-Дермотт. — Бар «Зевс». Остаточне рішення.

— Чекай, — каже Гемлін. — Я зателефоную, забронюю столик.

Щось клацає, ми з Мак-Дермоттом лишаємось чекати на лінії. Доволі довго панує тиша, перш ніж хтось із нас щось скаже.

— Знаєш, — нарешті говорю я, — Певно, там зараз неможливо знайти столик.

— Може, варто піти до «М. К.». Техасцю, певно, сподобалося б у «М. К.», — каже Крейґ.

— Мак-Дермотте, техасця не буде, — зазначаю я.

— Мені все одно не можна в «М. К.», — каже він, не слухаючи мене і не пояснюючи чому.