— Що? — я зовсім задумався.

— Евелін, типу, досі на другій лінії?

— Чорт! — вигукую я. — Чекайте.

— Чому мене це взагалі обходить? — зітхаючи, питає себе Мак-Дермотт.

— Приводь Евелін, — гукає Ван-Паттен. — Вона теж ціпочка нівроку! Скажи, щоб була в барі «Зевс» о пів на десяту!

— Гаразд, гаразд, — кричу я, перш ніж перемикаюся.

— Мені це не подобається, Патріку, — каже Евелін.

— Зустрінемось у барі «Зевс» о пів на десяту? — пропоную я.

— Можна взяти з собою Сташа та Ванден? — з удаваною скромністю питає вона.

— А в неї є татуювання? — з такою ж удаваною скромністю питаю я.

— Ні, — зітхає Евелін. — Тату нема.

— Тоді геть, геть.

— Ну, Патріку, — скиглить вона.

— Слухай, тобі взагалі пощастило, що тебе запросили, так що… — я замовкаю.

Тиша. Мені зовсім не соромно.

— Ну ж бо, давай просто там зустрінемось, — кажу я. — Вибач.

— Гаразд, — покірно каже Евелін. — О пів на десяту?

Я переходжу на іншу лінію, перебиваючи розмову Ван-Паттена та Мак-Дермотта про те, чи годиться носити синій костюм у такому ж стилі, як темно-синій блейзер.

— Алло? — перебиваю їх я. — Замовкніть. Усі уважно мене слухають?

— Так, так, так, — зітхає знуджений Ван-Паттен.

— Я телефоную Сінді, щоб вона відмовила Евелін вечеряти з нами, — заявляю я.

— Якого біса ти взагалі запрошував Евелін? — питає хтось із них.

— Ми жартували, ідіоте, — додає інший.

— Емм, гарне питання, — затинаючись кажу я. — Ч-чекайте.

Я набираю номер Сінді, знайшовши його у своєму записнику. Вона відповідає після того, як номер визначився.

— Привіт, Патріку, — каже вона.

— Сінді, — кажу я. — Зроби мені послугу…

— Гемлін сьогодні з вами не вечеряє, — каже Сінді. — Він намагався вам дзвонити, але у вас були зайняті всі лінії. У вас що, немає функції очікування?

— Звісно є, — кажу я. — Ти що, думаєш, що ми зовсім дикуни?

— Гемлін з вами не піде, — повторює вона рівним голосом.

— А що він робитиме натомість? — питаю я. — Буде чистити черевики?

— Він вечерятиме зі мною, містере Бейтмен.

— А що з твоїм, ем, вечором з кущами? — питаю я.

— Гемлін усе переплутав, — відповідає Сінді.

— Кицю, — починаю я.

— Що? — питає вона.

— Кицю, ти зустрічаєшся з мудилом, — лагідно кажу я.

— Дякую, Патріку. Це дуже мило.

— Кицю, — попереджаю я. — Ти зустрічаєшся з найбільшим на весь Нью-Йорк вилупком.

— Ти так кажеш, наче я не знаю, — позіхає Сінді.

— Кицю, ти зустрічаєшся з неадекватним, зовсім неадекватним вилупком.

— Ти знав, що у Гемліна — шість телевізорів та сім відеомагнітофонів?

— Він хоч колись займається на гребному тренажері, який я йому подарував? — мені справді цікаво.

— Стоїть без діла, — каже Сінді. — Зовсім без діла.

— Кицю, він вилупок.

— Припини називати мене кицею, — роздратовано каже вона.

— Послухай, Сінді, якби в тебе був вибір, почитати «WWD» чи… — я змовкаю, бо не певен, що саме взагалі збирався сказати. — Слухай, сьогодні є щось цікаве? Щось не надто… бурхливе?

— Чого ти хочеш, Патріку? — зітхає Сінді.

— Я хочу миру, любові, дружби, розуміння, — холодно кажу я.

— Чого-ти-хочеш? — перепитує вона.

— Чому б вам обом не піти з нами?

— У нас інші плани.

— Гемлін уже забронював той клятий столик! — ображено кричу я.

— То й скористайтесь ним.

— Так, може, ти підеш з нами? — хтиво питаю я. — Кинь того вилупка десь у «Хуаніти».

— Здається, цю вечерю я пропущу, — каже Сінді. — Вибачся за мене перед «хлопцями».

— Але ж ми йдемо в «Кактус», тобто бар «Зевс», — кажу я, дещо збентежений. — Ні, в «Кактус».

— Ви що, серйозно туди зібралися? — питає вона.

— А що?

— Серед нормальних людей більше не заведено там вечеряти, — каже Сінді.

— Але ж Гемлін забронював там довбаний столик! — вигукую я.

— То він ще й там його забронював? — здивовано питає вона.

— І давно! — кричу я.

— Слухай, — каже Сінді. — Мені час перевдягатись.

— Мене це все зовсім не тішить, — кажу я.

— Не переживай так, — каже вона й кладе слухавку.

Я повертаюсь на іншу лінію.

— Бейтмене, я знаю, що це звучить нереально, — каже Мак-Дермотт, — але вакуум насправді розширюється.

— Я не по мексиканській кухні, — виголошує Ван-Паттен.

— Чекайте, ми ж не в мексиканський заклад йдемо, так? — кажу я. — Чи я щось плутаю? Ми не в бар «Зевс»?

— Ні, телепню, — випльовує Мак-Дермотт. — Ми не змогли туди пробитись. «Кактус», «Кактус» о дев’ятій.

— Але ж я не хочу мексиканської кухні, — каже Ван-Паттен.

— Але ж ти, Ван-Паттене, бронював столик! — волає Мак-Дермотт.

— Я теж не хочу, — раптом кажу я. — Чому саме мексиканська?

— Вона не те щоб зовсім мексиканська, — розлючено говорить Мак-Дермотт. — Це називається нова мексикана, тапас чи щось інше з кордону. Такого типу. Чекайте, у мене ще один дзвінок.

Він клацає й лишає на лінії нас із Ван-Паттеном.

— Бейтмене, — зітхає Ван-Паттен. — Щось моя ейфорія гасне.

— Це ти про що? — я намагаюся згадати, де саме я сказав Жаннетт та Евелін з нами зустрітись.

— Давай забронюємо столик деінде, — пропонує він.

Я думаю про це, потім підозріло питаю:

— І де саме?

— «1969», — спокушає мене Ван-Паттен. — Га? «1969»?

— Я б хотів туди сходити, — визнаю я.

— То що будемо робити? — питає він.

Я думаю.

— Бронюй столик. Швидко.

— Гаразд. На трьох? П’ятьох? Скільки нас?

— П’ятеро чи шестеро, здається.

— Гаразд. Чекай.

Він від’єднується, і повертається Мак-Дермотт.

— Де Ван-Паттен? — питає він.

— Він… відійшов попісяти, — кажу я.

— Чому ти не хочеш у «Кактус»?

— Бо мене охопила екзистенційна паніка, — брешу я.

— Ти думаєш, що це гідна причина, — каже Мак- Дермотт. — А от я так не думаю.

— Алло? — долучається до нас Ван-Паттен. — Бейтмене?

— Ну? — питаю я. — Мак-Дермотт теж тут.

— Ні. Ніяк, Хозе.

— Чорт.

— Що відбувається? — питає Мак-Дермотт.

— Ну що, народе, ми хочемо маргарити? — питає Ван-Паттен. — Чи не хочемо?

— Я б від маргарити не відмовився, — відповідає Мак-Дермотт.

— Бейтмене? — питає Ван Паттен.

— Я б випив пару пляшок пива, краще не- мексиканського, — кажу я.

— О, чорт, — каже Мак-Дермотт. — Інший дзвінок. Зачекайте.

І він від’єднується. Якщо я не помиляюсь, зараз восьма тридцять.

Минула година. Ми досі сперечаємося. Ми скасували бронювання в «Кактусі», і, можливо, хтось замовив там столик знову. Я заплутався і скасував неіснуюче бронювання в барі «Зевс». Жаннетт уже вийшла з дому, до неї не додзвонитись, я навіть гадки не маю, до якого ресторану вона пішла, і не пам’ятаю, куди сказав приходити Евелін. Ван-Паттен, який уже випив дві склянки «Абсолюту», питає про детектива Кімболла, про що ми говорили, а я пам’ятаю тільки щось про те, як люди падають у тріщини.

— Ти з ним говорив? — питаю я.

— Так, так.

— І що, він сказав, сталося з Овеном?

— Він зник. Просто зник. Пуф, — каже він. Я чую, як він відчиняє холодильник. — Ніяких аварій. Нічого. У влади нема nada[145].

— Так, — кажу я. — Мене це вкрай збентежило.

— Ну, Овен був… не знаю, — каже Ван-Паттен.

Я чую, як він відкорковує пиво.

— Що ще ти йому сказав, Ван-Паттене? — питаю я.

— Як звичайно, — зітхає він. — Що він носив жовті й бордові краватки. Що обідав у «21». Що насправді був не арбітражером, як Тімбл думав, а займався злиттям. Звичайні речі. — Я майже чую, як він знизує плечима.

— Що ще? — питаю я.

— Давай подивимося. Що він не носив підтяжки. Людина з паском. Що він кинув кокаїн, любив пиво. Ти в курсі, Бейтмене.

— Він був ідіотом, — кажу я. — А тепер він у Лондоні.

— Господи, — буркоче Ван-Паттен. — Загальна ерудиція нині достоту занепадає.

145

Нічого (ісп.).