— І що пишуть? — зітхаю я, крутячи ручки радіо, потім дивлюся, чи нема в лімузині Овенового дипломата, думаючи, де ж може бути шампанське, і раптом відкритий пакунок від «Тіффані», що лежить порожній на підлозі, всепоглинаюче пригнічує мене.

— Пишуть… — Евелін зупиняється і ще раз підносить папірець до очей, перечитуючи провіщення. — Пишуть: «Фуа-гра щойно з гриля в “Ле Сирк” чудове, однак салат з лобстером так собі».

— Мило, — бурмочу я, шукаючи келихи для шампанського, касети, хоч що-небудь.

— Тут справді так написано.

Евелін передає мені папірець, на її обличчі — легка посмішка, яку видно навіть у темряві лімузина.

— Що б це могло означати? — хитро питає вона.

Я беру в неї віщування, читаю, переводжу погляд на Евелін, потім знову на папірець, потім дивлюсь у тоноване вікно, на сніжинки, що кружляють навколо ліхтарів, навколо людей на автобусній зупинці, жебраків, що безцільно вештаються вулицями міста, і вголос кажу до себе:

— Усе могло бути значно гірше. Справді могло.

— О, любий, — каже Евелін, обіймаючи мене, мою голову. — Обід у «Ле Сирк»? Ти найкращий! Ти не Ґрінч, беру свої слова назад. У четвер? Четвер тобі підходить? О ні, я не зможу в четвер. Трав’яні обгортання. Як щодо п’ятниці? А ми справді хочемо в «Ле Сирк»? Може…

Я відштовхую її та стукаю у скло, що відділяє нас від водія, голосно збиваю об нього кісточки, аж доки він не почує.

— Сіде, тобто, Ерле, як там тебе, це не дорога до «Чорнобиля».

— Ні, саме вона, містере Бейтмен.

— Гей!

— Тобто, містере Хальберстам. Авеню Сі, так? — він ввічливо кашляє.

— Здається, — кажу я, дивлячись у вікно. — Я не впізнаю дорогу.

— Авеню Сі? — Евелін відривається від кольє, яке Пол Овен купив для Мередіт. — Яке авеню Сі? Сі, як у… «Картьє»[115], так?

— Все круто, — запевняю я її. — Все абсолютно круто.

— Ти там був? — запитує вона.

— Мільйон разів, — буркочу я.

— «Чорнобиль»? Ні, тільки не «Чорнобиль», — скиглить Евелін. — Любий, це ж Різдво.

— І що це має означати, чорт забирай? — питаю я.

— Водію, а водію… — Евелін перехиляється вперед, балансуючи в мене на колінах. — Водію, ми їдемо у «Веселкову кімнату». У «Веселкову кімнату», водію, будь ласка.

Я зіштовхую її.

— Не зважай на неї. У «Чорнобиль». Якнайшвидше.

Натискаю на кнопку, і скло опускається.

— Ну, Патріку, це ж Різдво, — скиглить вона.

— Ти так говориш, наче це щось означає, — кажу я, дивлячись просто на неї.

— Але ж Різдво, — знову скиглить Евелін.

— Терпіти не можу «Веселкову кімнату», — твердо кажу я.

— Чому ні, Патріку? — скиглить вона. — У них найкращий у місті вальдорфський салат. Тобі сподобався мій? Сподобався мій вальдорфський салат, любий?

— Господи, — шепочу я і затуляю обличчя руками.

— Чесно скажи, сподобався? — питає вона. — Я хвилювалас тільки за це і за каштановий фарш. — Вона зупиняється. — Усе тому, що каштановий фарш був… ну, жирнуватий, розумієш…

— Я не хочу у «Веселкову кімнату», — перериваю я Евелін, не забираючи рук від обличчя, — бо там я не зможу дістати наркотики.

— О… — Евелін несхвально дивиться на мене. — Тц-тц-тц. Наркотики, Патріку? І про які, кхм, наркотики ми говоримо?

— Наркотики, Евелін. Кокаїн. Наркотики. Я хочу сьогодні кокаїну. Ти мене розумієш?

Я сідаю прямо і дивлюся на неї.

— Патріку, — каже Евелін, хитаючи головою, наче щойно втратила віру в мене.

— Я бачу, що ти збентежена, — відзначаю я.

— Я не хочу мати з цим нічого спільного, — каже вона.

— Тобі й не треба мати з цим щось спільне, — кажу я їй. — Може, тебе навіть і не запрошено до чогось спільного.

— Я просто не розумію, чому тобі обов’язково треба зіпсувати мені це свято, — каже Евелін.

— Уяви собі, що це… іній. Різдвяний іній. Дорогий різдвяний іній, — кажу я.

— Ну… — каже вона, трохи просвітлівши. — Піти в генделик може бути цікаво, так?

— Тридцять баксів за вхід з кожного — це не зовсім генделик, Евелін. — Потім я з підозрою питаю: — Чому ти не запросила на вечірку Дональда Трампа?

— Тільки не Дональд Трамп, знову, — стогне Евелін. — Боже, це тому ти поводився, наче блазень? Ця твоя манія мусить скінчитися! — Вона мало не кричить. — Це тому ти поводився як козел!

— Це через вальдорфський салат, Евелін, — кажу я крізь зуби. — Твій вальдорфський салат змусив мене поводитися по-козлячому.

— Господи. Ти ж серйозно! — Вона у відчаї закидає голову назад. — Я так і знала, так і знала.

— Але ж ти його навіть не готувала! — кричу я. — Ти його замовила!

— Господи, — завиває вона. — Повірити не можу.

Лімузин висаджує нас біля клубу «Чорнобиль», де цілий натовп чекає в снігу біля входу. Дратуючи Евелін, я застосовую її як таран, ми пробиваємося крізь натовп, і, на щастя, я помічаю когось, дуже схожого на Джонатана Лезердейла, котрого саме пропускають всередину. Штовхаючи Евелін, яка вчепилась у свій різдвяний подарунок, вперед, я кричу йому:

— Джонатане! Гей, Лезердейле!

Не дивно, що за мною весь натовп починає волати: «Джонатане, гей, Джонатане!» Він помічає мене, розвертається, гукає:

— Привіт, Бакстере!

І підморгує, показуючи великі пальці, але, вочевидь, не до мене, а до когось іншого. Ми з Евелін все одно прикидаємося, що належимо до їхньої компанії. Швейцар опускає мотузку перед нами і питає:

— Це ви приїхали в тому лімузині? — Він дивиться за ріг і киває головою у тому напрямку.

— Так! — жваво погоджуємося ми з Евелін.

— Проходьте, — каже він, пропускаючи нас всередину.

Ми заходимо, я віддаю шістдесят доларів, натомість жодного квитка на випивку не отримую. У клубі панує передбачувана темрява, яку порушують лише яскраві стробоскопи, і навіть з таким освітленням я бачу тільки дим від сухого льоду з машини і одну кралю, котра танцює під «Нові відчуття» «Інексез», які ревуть з колонок так, що тіло пульсує. Я кажу Евелін піти до бару і дістати нам два келихи шампанського. «Так, звісно», — кричить вона у відповідь і несміливо рушає до єдиної тонкої смуги неону, що освітлює місце, де можуть продавати алкоголь. Тим часом я купую грам у хлопця, схожого на Майка Дональдсона, впродовж десяти хвилин дивлюся на танцюючу кралю і розмірковую, чи кинути Евелін тут, чи ні, аж вона повертається з двома напівнаповненими келихами, сумна й розгнівана.

— Це «Корбель», — гукає Евелін. — Давай підемо.

Я хитаю головою і кричу до неї:

— Ходімо до вбиралень.

Вона йде за мною.

Одна з вбиралень у «Чорнобилі» спільна. Там уже стоять дві інші пари, одна з них займає єдину кабінку, інша, як і ми, нетерпляче чекає, доки вона звільниться. На дівчині топ з шовкового джерсі з зав’язкою на шиї, спідниця з шовкового шифону і шовкові туфлі з ремінцем ззаду, все — «Ральф Лорен». Її хлопець — у костюмі дизайну Вільяма Фйораванті, чи Вінсента Ніколозі, чи Скалі — якогось італійця. Обоє тримають келихи, тільки от його келих повний, а її — порожній. Тут доволі тихо, чути тільки приглушене хихотіння та сопіння з кабінки, бо двері самої вбиральні достатньо товсті, щоб повністю заглушити музику, за винятком глибоких басів. Хлопець нетерпляче постукує ногою. Дівчина все зітхає і несподівано спокусливо смикає головою, перекидаючи волосся через плече. Потім вона дивиться на нас із Евелін і шепоче щось своєму хлопцю. Зрештою, коли вона знову щось до нього шепоче, він киває і вони йдуть.

— Дякувати Богу, — шепочу я й погладжую грам у кишені, потім питаю Евелін: — Ти чого така тиха?

— Вальдорфський салат, — мимрить вона, не дивлячись на мене. — Прокляття.

Щось клацає, двері до кабінки відчиняються, і виходить молода пара. Він вбраний у двобортний шерстяний трикотиновий костюм, бавовняну сорочку й шовкову краватку, все від «Живанші»; на дівчині сукня з шовкової тафти, оздоблена пір’ям страуса від «Джеффрі Бін», сережки з позолоченого срібла від «Стівен Двек Модерн» та танцювальні туфлі від «Шанель». Вони потай витирають один одному носи, дивляться на себе у дзеркало, перш ніж піти з вбиральні, і саме тоді, коли ми з Евелін збираємось зайти у вільну кабінку, влітає перша пара і намагається її зайняти.

115

В оригіналі бренд Картьє (фр. Cartier) має в назві літеру С, як і Авеню Сі (англ. Avenue C), що згадується вище.