— Ну давай… — починаю скиглити я. — Хай це буде моїм подарунком на Різдво.

— О ні, я вже була у «Брукс Бразерс», і… — заводить Евелін.

— Припини. Давай, я саме цього хочу, — кажу я і, в останній відчайдушній спробі її переконати, грайливо всміхаюсь, легенько цілуючи її губи. — Місіс Бейтмен?

— О, Патріку, — зітхає вона, танучи. — Але як же прибирання?

— Усе зроблять карлики, — запевняю я.

— Але комусь треба за ними наглядати, любий.

— То обери одного з ельфів. Нехай він буде ельфом-наглядачем, — кажу я. — Тільки ходімо. Зараз.

Я тягну її до задніх дверей будинку, її туфлі зі скреготом їдуть по мармуровій плитці «Масколі».

А потім ми виходимо з дому, біжимо провулком позаду нього. На розі я зупиняюсь і обережно дивлюся, чи ніхто зі знайомих не виходить з будинку або не заходить до нього. Ми біжимо до лімузина, який, здається, взяв Овен, але я не хочу, щоб Евелін щось запідозрила, тож підходжу до найближчого з них, відчиняю дверцята і заштовхую її всередину.

— Патріку, — задоволено верещить Евелін. — Це так непристойно! Ще й ліму…

Я зачиняю дверцята, обходжу машину і стукаю у віконце водія. Він опускає його.

— Привіт, — кажу я, простягаючи руку. — Пат Бейтмен.

Водій просто витріщається на мене, затиснувши в зубах непідпалену сигару, спочатку на мою простягнуту руку, потім на моє обличчя, потім на мою маківку.

— Пат Бейтмен, — повторюю я. — Що… що там таке?

Він усе дивиться на мене. Я обережно торкаюсь волосся, чи не зіпсувалася зачіска, і, на мій превеликий подив, намацую дві пари паперових ріжок. На моїй довбаній голові четверо рогів.

— Господи Ісусе, — буркочу я, зриваю їх звідти, зминаю в руці й з жахом дивлюсь на цей жмуток паперу.

Потім кидаю їх на землю і повертаюсь до водія.

— Так. Пат Бейтмен, — кажу я, приводячи волосся до ладу.

— Ем, так? Сід, — знизує він плечима.

— Слухай, Сіде. Містер Овен сказав, що ми можемо взяти цю машину, тож… — я зупиняюсь, моє дихання парує в морозному повітрі.

— Що за містер Овен? — питає Сід.

— Пол Овен. Ти в курсі, — кажу я. — Твій клієнт.

— Ні. Це лімузин містера Баркера, — каже він. — А ріжки симпатичні.

— Чорт, — кажу я і оббігаю лімузин, щоб дістати з нього Евелін, поки не сталось нічого поганого, але вже пізно.

Тієї ж миті, як я відчиняю дверцята, Евелін висовує звідти голову і верещить:

— Патріку, любий, мені так подобається! Шампанське… — у неї в одній руці пляшка «Кристалу», а в другій золотава коробка. — …і трюфелі теж!

Я хапаю її за руку, і висмикую звідти, і, затинаючись, тихо пояснюю:

— Не той лімузин, трюфелі забирай.

І ми йдемо до наступного. Я відчиняю дверцята, саджу Евелін, потім йду вперед і стукаю у віконце водія. Він його опускає. Виглядає він точнісінько як попередній водій.

— Привіт, Пат Бейтмен, — кажу я, простягаючи йому руку.

— Справді? Привіт. Дональд Трамп. Моя дружина Івана — на задньому сидінні, — саркастично каже він, потискаючи мені руку.

— Ти обережніше, — попереджаю я. — Слухай, містер Овен сказав, що ми можемо взяти його авто. Я… о, чорт. Хотів сказати, я — Маркус.

— Ви щойно сказали, що вас звати Пат.

— Ні, я помилився, — суворо кажу я, дивлячись на нього. — Я помилився щодо того, що мене звати Пат. Моє ім’я Маркус. Маркус Хальберстам.

— Тепер ви впевнені? — запитує він.

— Слухай, містер Овен сказав, що я можу взяти його авто на ніч, так що… — я зупиняюся. — Ти зрозумів, давай на те і пристанемо.

— Гадаю, мені слід спочатку поговорити з містером Овеном, — каже водій.

Він грається зі мною, йому весело.

— Ні, чекай! — кажу я, потім заспокоююсь. — Слухай, я… краще не треба.

Я починаю посміюватись про себе.

— Містер Овен у дуже, дуже поганому настрої.

— Я не можу цього зробити, — каже водій, не дивлячись на мене. — Це нелегально. Нізащо. І не мрійте.

— Ну ж бо, друже, — кажу я.

— Це повністю порушує правила компанії, — каже він.

— У сраку правила компанії, — гавкаю я на нього.

— У сраку правила компанії? — перепитує водій з посмішкою.

— Містер Овен сказав, що можна, — кажу я. — Може, ти недочув.

— Ні. Не можу, — хитає головою він.

Я зупиняюсь, випрямляюсь, проводжу рукою по обличчю, глибоко вдихаю, потім нахиляюся назад.

— Послухай… — і ще раз вдихаю. — У них там карлики, — вказую я на будинок. — Карлики, які збираються співати «O Tannenbaum»…

Я дивлюсь на нього благально, чекаючи співчуття і водночас виглядаючи достатньо перелякано.

— Ти знаєш, як це страшно? Ельфи… — я сковтую, — …співають хором? — Я роблю паузу, потім швидко кажу: — Подумай про це.

— Слухайте, містере…

— Маркус, — нагадую йому я.

— Маркусе. Байдуже. Я не порушуватиму правила. Нічого не можу зробити. Це правила компанії, і я їх не порушу.

Ми обидва мовчимо. Я зітхаю, роздивляюся довкола, думаючи, може, затягнути Евелін до третього лімузина чи назад до Баркерівського (він справжнє мудило), але ні, чорт забирай, я хочу авто Овена.

Тим часом водій зітхає собі під ніс:

— Якщо карлики хочуть співати, хай співають.

— Чорт, — випльовую я, дістаючи свій гаманець зі шкіри газелі, і даю водієві дві купюри по п’ятдесят. — Тут сотня.

— Дві сотні, — каже він.

— Яке паскудне місто, — буркочу я, віддаючи йому гроші.

— Куди будете їхати? — питає водій і, зітхаючи, заводить лімузин.

— Клуб «Чорнобиль», — кажу я, поспішаючи до задніх дверей.

— Так, сер, — горланить він.

Я сідаю, зачиняючи двері саме тієї миті, коли лімузин стартує від дому Евелін до Ріверсайд-драйв. Евелін сидить поряд зі мною, доки я опановую себе і витираю холодний піт із чола хустинкою «Армані». Коли я дивлюсь на неї, вона мало не плаче, її губи тремтять, і чи не раз у житті вона мовчить.

— Ти мене лякаєш. Що сталося? — Я справді стривожений. — Що… що я зробив? Вальдорфський салат був смачний. Що ще?

— Ох, Патріку, — зітхає вона. — Це… прекрасно. Не знаю, що й сказати.

— Ну… — Я роблю обережну паузу. — Я теж… не знаю.

— Ось, — каже Евелін, простягаючи мені діамантове кольє від «Тіффані», подарунок Мередіт від Овена. — Допоможи мені його вдягнути, любий. Ти все ж не Ґрінч, сонечко.

— Ем, Евелін…. — кажу я і подумки лаюсь, поки вона розвертається до мене спиною, щоб я міг застебнути його на її шиї.

Лімузин рвонув уперед, вона падає на мене, сміючись, і цілує мене в щоку.

— Це так приємно, мені дуже подобається… Ой, від мене, певно, трюфелями пахне. Вибач, любий. Знайди шампанське і налий мені трохи.

— Але… — я безпорадно дивлюсь на кольє, воно мерехтить. — Це не так.

— Що? — питає Евелін, озираючись. — Тут є келихи? Що не так, сонечко?

— Це не так, — монотонно повторюю я.

— О, любий, — вона посміхається. — У тебе є для мене щось ще?

— Ні, тобто…

— Давай, дияволе, — каже Евелін, грайливо хапаючи мене за кишеню пальта. — Ну ж бо, що це?

— Що що? — спокійно питаю я, хоч насправді — роздратований.

— У тебе щось ще є. Дай вгадаю. Каблучка до комплекту? Такий самий браслет? Брошка? Ось воно що! — Вона плескає в долоні. — Це брошка, що пасує до кольє!

Поки я намагаюсь її відштовхнути, тримаючи за одну руку, друга прослизає за мною і витягає щось з моєї кишені — ще одне печиво з віщуванням, яке я взяв у мертвого китайця.

Евелін дивиться на нього, збентежена, і каже:

— Патріку, ти такий… романтичний, — потім оглядає печиво, з меншим ентузіазмом. — Такий… оригінальний.

Я теж витріщаюсь на печиво. Воно в крові, тож я знизую плечима і кажу, так радісно, як тільки можу:

— Ти ж мене знаєш.

— Що це на ньому? — Евелін підносить печиво до обличчя, вдивляючись у плями. — Що це за… червона штука?

— Це… — Я теж у них вдивляюся, вдаючи, що вони мене заінтригували, і кривлюсь: — Це кисло-солодкий соус.

Евелін із захватом розламує печиво й ошелешено читає передбачення.