— Перепрошую, — кажу я, витягнувши руку і загородивши їм вхід. — Ви пішли. Тепер наша черга, ясно?

— Ні, я так не думаю, — м’яко каже хлопець.

— Патріку, — шепоче за мною Евелін. — Пропусти їх…

— Чекай, ні. Зараз наша черга, — кажу я.

— Так, але ми чекали тут першими.

— Слухайте, я не хочу сперечатися…

— Але ж сперечаєтесь, — каже знуджена дівчина глузливо.

— Боже, — мимрить Евелін, визираючи з-за мого плеча.

— Слухай, можемо зробити це тут, — пропонує дівчина, яку я залюбки трахнув би.

— От же ж стерво, — буркочу я, хитаючи головою.

— Слухайте, — каже хлопець примирливо. — Поки ми тут сперечаємось, хтось із нас міг би вже бути там.

— Так, — кажу я. — Ми.

— Господи, — каже дівчина, руки в боки, подивившись на Евелін, потім на мене. — Аж не віриться, кого тепер сюди впускають.

— Ти — стерво, — буркочу я, не вірячи своїм очам. — У тебе відстійна поведінка, знаєш?

Евелін коротко вдихає і стискає моє плече.

— Патріку.

Хлопець уже почав нюхати свій кокс, зачерпуючи порошок із коричневої пляшечки, він вдихає і сміється після кожної порції, притулившись до дверей.

— Твоя дівчина — цілковите стерво, — кажу я йому.

— Патріку, — каже Евелін. — Припини.

— Вона стерво, — кажу я, показуючи на дівчину.

— Патріку, перепроси, — каже Евелін.

У хлопця починається істерика, він закидає голову назад і голосно сопе, потім згинається і намагається віддихатися.

— Господи, — каже з обуренням Евелін. — Чого ти смієшся? Захищай її.

— Навіщо? — питає хлопець і знизує плечима, обидві ніздрі у нього в білому порошку. — Його правда.

— Я йду, Деніеле, — каже дівчина, мало не в сльозах. — Я не можу стерпіти цього. Я не можу стерпіти тебе. Не можу стерпіти їх. Я тебе попереджала.

— Вперед, — каже хлопець. — Йди. Просто зроби це. Іди гуляй. Мені начхати.

— Патріку, що ти накоїв? — питає Евелін, відходячи від мене. — Це неприйнятно. — І, дивлячись на флуоресцентні лампи: — І це освітлення теж. Я йду.

Але вона стоїть там і чекає.

— Я йду, Деніеле, — повторює дівчина. — Ти мене чув?

— Вперед. Забудь про це, — каже Деніел, вивчаючи у дзеркалі свій ніс, і махає їй рукою. — Я сказав — іди гуляй.

— Я піду в кабінку, — заявляю я. — Ніхто не проти?

— Ти не захистиш свою дівчину? — запитує Евелін у Деніела.

— Боже, чого ти від мене хочеш? — він дивиться на неї у дзеркало, витираючи ніс і шморгаючи ним. — Я запросив її на вечерю. Познайомив із Річардом Марксом[116]. Господи, Боже, чого ще вона хоче?

— Щоб ти його відлупцював? — пропонує дівчина, показуючи на мене.

— О, дорогенька, — кажу я, хитаючи головою. — Ти не уявляєш, що я можу зробити з тобою плічкою.

— Прощавай, Деніеле, — каже вона після драматичної паузи. — Я йду звідси.

— Добре, — каже Деніел, тримаючи пляшечку. — Мені ж більше буде.

— І не намагайся мені дзвонити! — верещить вона, відчиняючи двері. — Я увімкну автовідповідач, він записує всі номери!

— Патріку, — каже Евелін сухо, надзвичайно зібрано. — Я буду на вулиці.

Я чекаю, дивлячись на неї з кабінки, потім на дівчину, що стоїть у дверях.

— Так, і що?

— Патріку, — застерігає Евелін. — Не кажи того, про що пошкодуєш.

— Просто йди, — кажу я. — Йди звідси. Візьми лімузин.

— Патріку…

— Геть, — гарчу я. — Ґрінч каже — геть!

Я голосно грюкаю дверима кабінки і починаю нюхати кокс із конвертика за допомогою платинової картки «АмЕкс». Між порціями я чую, як Евелін йде, схлипуючи, до дівчини:

— Він змусив мене піти з власної різдвяної вечірки, уявляєш? Моєї різдвяної вечірки!

І дівчина презирливо відповідає:

— Та я тебе прошу.

І я починаю нестримно реготати, б’юся головою об стінки кабінки, чую, як хлопець нюхає свій кокс ще кілька разів, потім спльовує. Винюхавши весь грам, я визираю звідти, подивитись, чи не вештається там Евелін, насуплена, з закопиленою губою (ой, дитинка плаче), але вона не повернулась. Я уявляю собі Евелін та дівчину Деніела на ліжку, дівчина розставляє ноги Евелін, Евелін навкарачках облизує її анальний отвір, пальцями пестить пизду; від цього мене трохи млоїть, і я йду з вбиральні в клуб, збуджений і відчайдушний, прагнучи зв’язку.

Але вже доволі пізно, натовп змінився — тепер тут більше панк-рокерів, чорношкірих, менше хлопців з Волл-стрит, більше знуджених багачок з авеню Ей. Замість «Я почуваюся вільною» Белінди Карлайл лунає якийсь чорний реп, якщо я правильно розчув, щось на зразок «Її лайно на його члені». Я підкочую до двох фігуристих багачок, обидві в паршивеньких сукнях а-ля «Бетсі Джонсон». Мене страшенно штирить, я починаю знайомство з фрази: «Крута музика — ми не бачились у “Саломон Бразерс?”», і одна з них, з цих дівчат, пирхає і каже: «Котись собі на Волл-стрит», а друга, з кільцем у носі, додає: «Яппі[117] йобаний».

Вони так кажуть, не зважаючи на те, що мій костюм у темряві клубу видається чорним, а краватка (пейслі, «Армані», шовк) розв’язана.

— Гей, — шкірю я зуби. — Ви думаєте, що я просто огидний яппі, але це не так, правда.

Я кажу це, ковтаючи слину, зовсім обдовбаний. З ними за столиком сидять двоє чорних хлопців. Обидва в спортивних вицвілих джинсах, футболках та шкіряних куртках. На одному з них дзеркальні темні окуляри, у другого поголена голова. Обидва витріщаються на мене. Я простягаю руку, під якимось дивним кутом, намагаючись вдати репера.

— Гей, — кажу я. — Я свіжак. Найсвіжіший, ви в курсі… типу… ащє…

Ковток шампанського.

— Я такий… ащє.

Щоб це довести, я підходжу до чорного хлопця з дредами, гукаю: «Раста, чувак!» і простягаю йому руку, щоб він дав мені п’ять. Але цей ніґер стоїть незворушно.

— Тобто, — я кашляю. — Бро… — І вже з меншим ентузіазмом: — Ми будемо, ем… джемити…

Він проходить повз мене, хитаючи головою. Я озираюся на дівчат. Вони теж хитають головою — попереджають, щоб я не повертався. Я переводжу погляд на кралю, котра танцює сама біля колони, допиваю шампанське і підходжу до неї, щоб попросити номер телефону. Вона посміхається. Завіса.

«У Нелл»

Опівночі я сиджу в кабінці «У Нелл» з Крейґом Мак- Дермоттом, Алексом Тейлором (він щойно вирубився) і трьома моделями агенції «Еліт»: Ліббі, Дейзі та Керон. Уже майже літо, середина травня, але в клубі прохолодно, бо працює кондиціонер, група на сцені грає легкий джаз, і він пливе напівпорожньою кімнатою, стрекочуть вентилятори під стелею, а на вулиці, під дощем, чекають люди, чоловік зо двадцять, і їхній натовп схожий на море. Ліббі — білявка, на ній чорні вечірні туфлі на високих підборах із перебільшено загостреними носаками та червоними атласними бантиками, від «Ів Сен-Лоран». У Дейзі волосся ще світліше, вона вдягнула чорні атласні човники з вузькими носаками, доповнені чорними панчохами з срібними цятками від «Бетсі Джонсон». Керон — платинова білявка в чоботах з телячої шкіри з загостреними лакованими носаками та твідовими вилогами, на товстих підборах, модель Карла Лагерфельда для «Шанель». На всіх трьох — тісні чорні трикотажні сукні від «Джорджо ді Сент-Анджело», всі троє п’ють шампанське з соком журавлини, персиковий шнапс, палять німецькі сигарети. Але я не скаржусь, хоча й думаю, що було б краще зробити окрему залу для тих, хто не палить. На двох з дівчат темні окуляри від «Джорджо Армані». Ліббі страждає на джетлаг[118]. З усіх трьох лише Дейзі викликає хоч віддалене бажання її трахнути. Сьогодні після зустрічі з адвокатом з приводу сфальсифікованого звинувачення в зґвалтуванні в мене була панічна атака в кафе «Дін та Делюка», яку я компенсував тренуванням в «Ексклюзиві». Потім я пив із моделями у «Трамп Плаза». Далі був французький фільм, який я абсолютно не зрозумів, але він усе одно був шикарний; ще далі — вечеря в суші-ресторані «Колорит» біля центру Лінкольна і вечірка в лофті[119] колишнього хлопця однієї з моделей, де подавали погану, надто солодку сангрію. Вчора мені снилися порнографічні сни, в яких я трахав дівчат з картону. «Шоу Патті Вінтерс» вранці було про вправи аеробіки.

116

Відомий ліричний співак 80-х років ХХ ст.

117

Нащадки заможних родин, які, на відміну від «золотої молоді», не розважаються, а будують кар’єру чи займаються бізнесом, використовуючи родинний капітал та зв’язки. (Прим. ред.)

118

Стан втоми та неуважності, спричинений перельотом до іншого часового поясу.

119

Колишня промислова будівля, переоснащена під житло або офіси.