— Годиться, — кажу я.

— Звучить непогано, — каже Рівз.

— Хто замовить столик? — питає Гемлін.

«Шезлонги»

Кортні Лоренс запрошує мене повечеряти в понеділок, запрошення має певний відтінок сексуальності, тож я приймаю його, але спочатку доведеться витерпіти вечерю з двома випускниками Кемдена, Скоттом та Енн Смайлі, у новому ресторані в районі площі Колумба. Місце називається «Шезлонги», і я наказав секретарці зібрати інформацію про нього. Перед тим, як я пішов із офісу, Джин розписала мені три варіанти того, що варто замовити на вечерю. Дорогою в таксі Кортні розповіла мені про Скотта та Енн — він працює в рекламній агенції, вона відкриває ресторани на гроші батька, останнім був «1968» у Верхньому Іст-Сайді. І це було не так цікаво, як її розповідь про свій день: масаж обличчя в «Елізабет Арден», покупка кухонного начиння у «Поттері Барн» (все це — прийнявши літій[63]), потім — «У Гаррі», де ми з нею випивали з Чарльзом Мерфі та Расті Вебстером і де Кортні забула під столом пакунок з купленим кухонним приладдям. Єдина цікава деталь життя Скотта та Енн — через рік після одруження вони всиновили тринадцятирічного корейського хлопчика, назвали його Скоттом-молодшим й відправили вчитись у Ексетер, де Скотт вчився за чотири роки до мене.

— Сподіваюся, вони замовили столик, — попереджаю я Кортні.

— Тільки не треба сигар, Патріку, — повільно говорить вона.

— Це не авто Дональда Трампа? — питаю я, дивлячись на лімузин, що стоїть у заторі поряд із нами.

— Боже, Патріку, замовкни, — каже вона хрипким, невиразним голосом.

— Знаєш, Кортні, у моєму дипломаті «Ботеґа Венета» є плеєр, який я спокійно можу дістати, — кажу я. — Випий ще літію. Чи дієтичну колу. Може, кофеїн тебе підбадьорить.

— Я просто хочу дитину, — каже вона м’яко, ні до кого не звертаючись, дивлячись у вікно. — Просто… двох… досконалих… дітей.

— Це ти до мене чи до Шломо? — зітхаю я достатньо голосно, аби водій-єврей мене почув. Кортні не відповідає, як і можна було здогадатися.

«Шоу Патті Вінтерс» зранку було присвячене парфумам, помадам та макіяжу. Луїс Керрузерс, хлопець Кортні, поїхав у Фенікс і повернеться на Мангеттен не раніше вечора четверга. Кортні вдягнула шерстяний жакет та жилетку, футболку з джерсі та габардинові брюки від «Білл Бласс», кришталеві, з емаллю та позолотою сережки від «Жерар і Йоска» та шовково-атласні відкриті туфлі «Маноло Бланік». На мені шитий на замовлення твідовий піджак, штани та бавовняна сорочка з магазину «Алан Флассер» і шовкова краватка від «Пол Стюарт». У моєму спортзалі зранку була черга на двадцять п’ять хвилин до тренажеру «Стермастер». Я махаю жебраку на розі Сорок дев’ятої та Восьмої, тоді показую йому середній палець.

Сьогодні розмова крутиться навколо нової книги Елмора Леонарда, яку я не читав, певних ресторанних критиків — їх я читав, протистояння записів британського складу виконавців «Знедолених» та американського; нового сальвадорського ресторанчика на розі Другої та Вісімдесят третьої і того, який розділ пліток кращий, у «Пост» чи у «Ньюз». Схоже, у нас із Енн Смайлі є спільна знайома, офіціантка з «Ейбтон» в Аспені, котру я минулого року зґвалтував пляшкою лаку для волосся, коли катався там на лижах на Різдвяні свята. У «Шезлонгах» повно людей, дуже галасно, акустика паршива через висоту стелі, і, якщо я не помиляюся, з колонок лунає версія «Білого кролика» в стилі нью-ейдж. Хлопець, схожий на Форреста Етвотера (зачесане назад біляве волосся, окуляри без діоптрій в оправі з червоного дерева, костюм «Армані» з підтяжками), сидить за столиком з Керолайн Бейкер, інвестиційним банкіром у «Дрексель», і щось вона має кепський вигляд. Їй личив би більш яскравий макіяж, та й твідовий костюм від «Ральф Лорен» виглядає надто строго. Столик у них середній, одразу ж біля бару.

— Це класична каліфорнійська кухня, — нахиляється до мене Енн, після того як ми зробили замовлення.

Здається, від мене потрібна якась реакція, до того ж Скотт та Кортні обговорюють плюси розділу пліток у «Пост», так що я змушений відповісти.

— Маєш на увазі, якщо порівняти зі, скажімо, чисто каліфорнійською кухнею? — обережно питаю я, зважуючи кожне слово, а потім необачно додаю: — Чи з посткаліфорнійською?

— Я знаю, звучить надто вже трендово, але відмінностей справді чимало. Вони ледь помітні, — каже Енн, — але вони є.

— Я чув про посткаліфорнійську кухню, — кажу я, розглядаючи дизайн ресторану: оголені труби, колони, відкрита кухня і… шезлонги. — Направду я навіть куштував її. Ніяких маленьких овочів? Буріто з морськими гребінцями? Крекери з васабі? Я на правильному шляху? До речі, тобі ніхто не казав, що ти кап-у-кап кіт Гарфілд, якого задавила машина, потім з нього обдерли шкіру і хтось накинув зверху огидний светр від «Ферраґамо», перш ніж відвезти його до ветеринара? Фузіллі? Оливкова олія з сиром брі?

— Саме так, — каже вражена Енн. — О, Кортні, де ти знайшла Патріка? Він чудово знається на таких речах. Луїс вважає, що каліфорнійська кухня — це половинка помаранча і трохи джелаті[64], — просторікує вона і заливається сміхом, запрошуючи мене приєднатися до неї, що я, дещо нерішуче, і роблю.

Для початку я замовив салат із червоного цикорію з кальмаром, зловленим у природних умовах. Енн та Скотт взяли рагу з морського чорта з фіалками. Кортні мало не заснула, коли їй довелось прочитати меню, але, перш ніж вона зісковзнула зі свого стільця, я встиг схопити її за плечі, а Енн замовила для неї щось звичайне і легке, на зразок каджунського попкорну, якого, може, і не було в меню, однак Енн знайома з Ноджем, шеф-кухарем, і він зробив невеличку порцію… спеціально для Кортні! Скотт та Енн наполягли на тому, щоб ми всі замовили одне й те саме — підкопченого, помірно просмаженого морського окуня, фірмову страву «Шезлонгів». Їм пощастило, що він був у одному з тих меню, які склала для мене Джин, інакше, якби вони продовжували наполягати, цілком могло б скластись так, що близько другої ночі (після «Вечірнього шоу з Девідом Леттерманом») я увірвався би до їхнього студіо й порубав би обох на шматки сокирою, спочатку змусивши Енн дивитись, як Скотт стікає кров’ю з глибоких ран на грудях, а потім знайшов би спосіб дістатись до Ексетера і вилив би пляшку кислоти на пласке й вузькооке обличчя їхнього сина. У нашої офіціантки непогана фігурка і золоті туфлі-човники зі шкіри ящірки, оздоблені штучними перлами. Я забув повернути касети в прокат й мовчки кляну себе, поки Скотт замовляє дві великі пляшки «Сан-Пеллеґріно»[65].

— Це класична каліфорнійська кухня, — каже мені Скотт.

— Може, сходимо всі разом до бару «Зевс» наступного тижня? — пропонує Скотту Енн. — Думаєш, зможемо дістати столик у п’ятницю?

Скотт вбраний у кашеміровий светр від «Пол Стюарт» із червоними, фіолетовими та чорними смужками, мішкуваті вельветові штани від «Ральф Лорен» та шкіряні мокасини від «Коул-Гаан».

— Ну… можна, — каже він.

— Це хороша ідея. Мені вона дуже подобається, — каже Енн, вона бере з тарілки маленьку фіалку і нюхає її, перш ніж обережно покласти на язик. На ній червоно-фіолетово-чорний мохеровий, плетений вручну, светр від «Коос Ван Ден Аккер Кутюр», слакси від «Анна Кляйн» і замшеві туфлі з відкритими пальцями.

Інша офіціантка, не така гарненька, підходить взяти у нас замовлення на напої.

— «Джей енд Бі», чистий, — я випереджаю всіх.

Кортні замовляє шампанське з льодом, і я приховую свій жах.

— О, — каже вона, наче щось пригадавши, — можна мені туди шматочок…

— Шматочок чого? — роздратовано питаю я і не можу зупинитись. — Дай вгадаю, дині?

І думаю: «Господи, чому ти не повернув ті довбані касети, Бейтмене, тупий ти сучий сину».

— Ви про лимон, міс, — каже офіціантка, нагороджуючи мене крижаним поглядом.

63

Препарати літію — психотропні ліки для нормалізації психічного стану під час маніакально-депресивного психозу, шизофренії, депресії і т. д.

64

Італійське морозиво.

65

Елітна мінеральна вода.