— Хтось щось чув про клуб під назвою «Некеніє»? — питає Рівз.

З мого місця видно Пола Овена, який сидить за столиком в іншому кінці залу разом із хлопцем, дуже схожим на Трента Мура чи Роджера Дейлі, та ще одним, схожим на Фредеріка Коннелла. Дід Мура — власник компанії, в якій він працює. На ньому костюм із гребінної шерсті у дрібні різнокольорові «гусячі лапки».

— «Некеніє»? — питає Гемлін. — Що це таке?

— Хлопці, хлопці, — втручаюсь я. — Хто це там із Полом Овеном? Трент Мур?

— Де? — запитує Рівз.

— Ось вони підводяться. За тим столом, — кажу я. — Оті хлопці.

— Це не Медісон? Ні, це Діббл, — каже Рівз.

Він надягає окуляри з діоптріями, щоб впевнитись.

— Ні, — каже Гемлін, — це Трент Мур.

— Ти впевнений? — питає Рівз.

Пол Овен зупиняється біля нашого столика. На ньому темні окуляри від «Персоль», в руках — дипломат від «Коуч Лезервеар».

— Привіт, народе, — каже Овен і рекомендує нам своїх супутників, Трента Мура і хлопця на ім’я Пол Дентон.

Ми з Рівзом та Гемліном потискаємо їм руки, не встаючи з-за столу. Джордж та Тодд говорять із Трентом, котрий родом із Лос-Анджелеса і знає, де розташований клуб «Некеніє». Овен звертає увагу на мене, це мене дещо нервує.

— Як твої справи? — питає Овен.

— Чудово, — відповідаю я. — А твої?

— О, надзвичайно, — каже він. — Як справи з рахунками Гокінза?

— Ну… — я затинаюсь і продовжую невпевнено. — Все… добре.

— Серйозно? — запитує він, з легкою цікавістю. — Цікаво, — каже з посмішкою, склавши руки за спиною. — А не чудово?

— Таке, — кажу я. — Ти ж знаєш.

— А як Марсія? — запитує він, досі посміхаючись, хоч і дивиться кудись через кімнату і насправді мене не слухає. — Вона чудова дівчина.

— Так, — кажу я ошелешено. — Мені… пощастило.

Овен переплутав мене з Маркусом Хальберстамом (хоча Маркус і зустрічається з Сесілією Ваґнер), але це чомусь не має значення і видається навіть логічним, бо ж Маркус теж працює в «Пірс та Пірс», робить те саме, що роблю я, він теж небайдужий до костюмів «Валентіно» та окулярів з діоптріями, ми ходимо до одного перукаря в готелі «П’єр», так що це можна зрозуміти, це мене не дратує. Однак Пол Дентон продовжує на мене витріщатись так, наче йому щось відомо, наче не зовсім впевнений, впізнає він мене чи ні, і я запитую себе — чи не було його в тому давньому круїзі минулого березня. Якщо це так, думаю я, треба взяти в нього телефон, а ще краще — адресу.

— Треба якось випити разом, — кажу я Овену.

— Чудово, — каже він. — Ось моя візитівка.

— Дякую, — кажу я, уважно розглядаю її, перш ніж покласти в кишеню, й радію її грубості. — Може, візьму з собою… — я роблю паузу, потім обережно кажу. — Марсію?

— Це було б чудово, — каже він. — А ти був у тому сальвадорському ресторанчику на Вісімдесят третій? Ми сьогодні там вечеряємо.

— Так, тобто ні, — відповідаю я. — Але чув, що там непогано.

Я ледь посміхаюсь і відпиваю зі своєї склянки.

— Я теж чув, — він дивиться на годинник. — Тренте? Дентоне? Давайте швидше, у нас п’ятнадцять хвилин.

Ми прощаємось, виходячи з «У Гаррі», вони зупиняються біля столику Діббла та Гамільтона — принаймні я думаю, що це Діббл та Гамільтон. Перш ніж піти, Дентон озирається на наш столик, дивиться на мене востаннє. Здається, він збентежився, моя присутність у чомусь його переконує, наче він впізнає мене, бо бачив раніше, і це, в свою чергу, лякає мене.

— Рахунки Фішера, — каже Рівз.

— Чорт, — кажу я. — Не нагадуй.

— Щастить вилупку, — каже Гемлін.

— Хтось бачив його дівчину? — запитує Рівз. — Лорі Кеннеді? Шикарна фігура.

— Я її знаю, — кажу я. — Тобто знав.

— Чому ти так кажеш? — питає заінтригований Гемлін. — Чому він так каже, Рівзе?

— Бо він з нею зустрічався, — недбало каже Рівз.

— Звідки ти це знаєш? — посміхаюсь я.

— Дівчата ведуться на Бейтмена. — Схоже, Рівз уже трохи напідпитку. — Він у стилі «Джі К’ю». Ти повний «Джі К’ю», Бейтмене.

— Дякую, хлопці, але…

Не знаю, може, це був сарказм, але певним чином це мене потішило, і я намагаюсь занизити свою привабливість, кажучи:

— У неї паскудний характер.

— Господи, Бейтмене, — стогне Гемлін. — Що це має означати?

— А що? — кажу я. — Це правда.

— То й що? Справа в зовнішності. Лорі Кеннеді — лялечка, — наполягає Гемлін. — І не прикидайся, що тебе цікавило щось інше.

— Якщо в дівчини хороший характер, тоді… тоді щось точно не так, — каже Рівз, трохи збентежений власною ідеєю.

— Якщо в дівчини хороший характер, але не чудова зовнішність… — Рівз підводить руки, наче підкреслюючи свої слова, — то кого, до біса, це хвилює?

— Гаразд, подивимося гіпотетично, так? Що, якби в дівчини був хороший характер? — питаю я, чудово розуміючи, що це безнадійно дурне питання.

— Гаразд, гіпотетично навіть краще, але… — починає Гемлін.

— Знаю, знаю, — всміхаюсь я.

— Не буває дівчат із хорошим характером, — в унісон промовляємо ми, сміємось і даємо один одному по п’ятірні.

— Хороший характер, — заводить Рівз, — це коли дівка фігуриста і задовольняє всі твої сексуальні потреби, але не надто розпусна, і обов’язково тримає свій довбаний рот на замку.

— Це точно, — погоджуючись, киває Гемлін. — Дівчата з хорошим характером, дотепні, чи, може, веселі, чи майже розумні, чи навіть талановиті (бозна, що за фігню це означає) — всі такі дівки огидні.

— Абсолютно, — киває Рівз.

— І все це тому, що їм доводиться якось компенсувати те, що вони до біса непривабливі, — каже Гемлін, відкидаючись на спинку стільця.

— Що ж, у мене завжди була теорія, — починаю я, — що саме чоловіки розмножуються, продовжують рід, розумієте?

Обидва кивають.

— І єдиний спосіб це робити, — продовжую я, ретельно добираючи слова, — це… коли тебе збуджує якась красуня, але іноді гроші або слава…

— Ніяких «але», — категорично перебиває Гемлін. — Бейтмене, ти хочеш мені сказати, що поведешся на Опру Вінфрі[58], бо ж вона багата й впливова, чи переспиш з Нелл Картер[59] — у неї ж є шоу на Бродвеї, чудовий голос і гонорари до неї так і течуть?

— Стоп, — каже Рівз. — Хто така Нелл Картер?

— Не знаю, — відповідаю я, збитий з пантелику цим іменем. — Певно, хазяйка бару «У Нелл».

— Послухай, Бейтмене, — каже Гемлін. — Єдина причина існування дівок — вони мають нас заводити, як ти і сказав. Питання виживання виду, так? Усе дуже… — він виймає зі свого напою оливку й закидає собі до рота, — …просто.

Після паузи я кажу:

— Знаєте, що про жінок казав Ед Ґейн[60]?

— Ед Ґейн? — перепитує один із них. — Метрдотель у барі «Канал»?

— Ні, — відповідаю я. — Серійний вбивця з Вісконсину, у п’ятдесяті роки. Цікавий був хлопець.

— Тебе завжди цікавили такі штуки, Бейтмене, — каже Рівз і звертається до Гемліна: — Бейтмен постійно читає такі біографії — Теда Банді, Сина Сема[61], «Фатальне Бачення»[62], Чарлі Менсона — всяке таке.

— То що сказав Ед? — запитує зацікавлений Гемлін.

— Він сказав так, — починаю я. — «Коли я бачу гарненьку дівчину, яка йде вулицею, я думаю про дві речі. Частина мене хоче запросити її на побачення, спілкуватися з нею, бути милим і ніжним, поводитись, як годиться».

Я зупиняюсь і одним ковтком допиваю свій «Джей енд Бі».

— А що думає інша його частина? — нетерпляче питає Гемлін.

— Як виглядатиме на кілку її голова, — кажу я.

Гемлін та Рівз дивляться один на одного, потім на мене, я починаю сміятись, і обидва непевно приєднуються до мене.

— Слухайте, як щодо вечері? — питаю я, мимохідь змінюючи тему.

— Як щодо того індійсько-каліфорнійського ресторану у Верхньому Вест-Сайді? — пропонує Гемлін.

58

Відома американська телеведуча.

59

Бродвейська співачка та акторка.

60

Один з найвідоміших серійних вбивць в історії США.

61

Прізвисько Річарда Девіда Фалко (Девіда Берковіца), американського серійного вбивці.

62

Трилер 1984 року на основі реальних подій.