— Так, звісно. Лимон, — киває Кортні.

Здається, що вона загубилась у якомусь сні, але їй це подобається, дарує забуття.

— Я візьму келих… Боже, давайте «Акацію»[66], — каже Скотт, і питає в решти: — Я хочу білого вина? Я справді хочу шардоне? Чи окуня можна їсти з каберне…

— Та давай уже, — радісно каже Енн.

— Гаразд, я питиму… Господи, білий совіньйон, — каже Скотт.

Офіціантка збентежено всміхається.

— Скотті, — верещить Енн, — білий совіньйон?

— Жартую, — пирхає він. — Я буду шардоне. «Акацію».

— Ну ти й бовдур, — з полегшенням усміхається Енн. — Такий смішний.

— Я буду шардоне, — каже офіціантці Скотт.

— Це дуже мило, — каже Кортні, поплескуючи Скотта по руці.

— А я буду… — розмірковує Енн. — О, я вип’ю дієтичної кока-коли.

Скотт здіймає очі від кукурудзяного хліба, який він вмочував у оливкову олію.

— Ти сьогодні не п’єш?

— Ні, — пустотливо посміхається Енн. Бозна-чому. Та й кого це до біса турбує? — Я не в настрої.

— Навіть для келиху шардоне? — питає Скотт. — Може, білого совіньйону?

— У мене аеробіка о дев’ятій, — каже вона непевно, втрачаючи контроль. — Не варто мені пити.

— Тоді я теж не буду, — розчаровано каже Скотт. — Тобто мені ж у «Ексклюзив» на восьму.

— Ніхто не хоче дізнатись, де мене не буде о восьмій ранку завтра? — питаю я.

— Ні, любий, я ж знаю, як ти любиш «Акацію». — Енн тягнеться до Скотта й стискає його руку.

— Нічого, крихітко. Буду пити «Сан-Пеллеґріно», — показує на пляшку Скотт.

Я голосно вистукую пальцями по столу, шепочучи до себе: «Чорт, чорт, чорт, чорт». Очі Кортні напівзаплющені, вона важко дихає.

— Гаразд, я ризикну, — нарешті каже Енн. — Вип’ю дієтичної коли з ромом.

Скотт зітхає і посміхається. Він справді сяє.

— Добре.

— Дієтична кола ж без кофеїну, так? — запитує офіціантку Енн.

— Знаєш, — перебиваю я, — варто взяти дієтичну пепсі. Вона значно краща.

— Справді? — питає Енн. — Що ти маєш на увазі?

— Тобі варто взяти дієтичну пепсі замість дієтичної кока-коли, — кажу я. — Вона значно краща. Більше бульбашок. Чистіший смак. Вона краще змішується з ромом і в ній менше натрію.

Офіціантка, Скотт, Енн, навіть Кортні — всі дивляться на мене так, наче я запропонував дещо диявольське, апокаліптичне, наче я руйную міф, який всі ретельно оберігають, або порушую урочисту присягу, і у «Шезлонгах» раптом стає майже тихо. Вчора ввечері я взяв напрокат фільм під назвою «В дупі у Лідії». Випив дві таблетки «Гальціону»[67] і, потягуючи, до речі, дієтичну пепсі, дивився, як Лідія (засмагла красуня з вибіленим волоссям, ідеальним задом та великими цицьками), стоячи рачки, відсмоктувала хлопцю з величезним хуєм, а інша розкішна білявка з ідеально підстриженим, теж білявим, лобком стала на коліна позаду Лідії й, вилизавши її дупу та посмоктавши пизду, почала пхати довгий срібний вібратор у зад Лідії; дівчина працювала вібратором, продовжуючи вилизувати її пизду, поки хлопець з величезним хуєм кінчав Лідії на обличчя, а вона смоктала його яйця; потім Лідію затрусило в сильному, непідробному оргазмі, дівчина за нею переповзла вперед і злизала сперму з її обличчя, а потім дала Лідії посмоктати вібратор. Минулого вівторка вийшов новий альбом Стівена Бішопа, і вчора я купив компакт-диск, касету та платівку в «Тавер Рекордз», бо хотів мати його в усіх трьох форматах.

— Слухайте, — кажу я, і мій голос тремтить від емоцій. — Беріть, що хочете, але я б рекомендував дієтичну пепсі.

Я опускаю очі на свої коліна, на синю серветку з тканини, слова «Шезлонги», вишиті скраю, і на якусь мить здається, що я зараз заплачу — підборіддя тремтить, і я не можу ковтнути.

Кортні нахиляється і м’яко торкається мого зап’ястка, погладжуючи мій «Ролекс».

— Нічого, Патріку. Все добре.

Гострий біль у печінці перекриває спалах емоцій, я сідаю прямо, збентежений і наляканий. Офіціантка йде, а Енн питає, чи не бачили ми останню виставку Девіда Оніки, і мені стає спокійніше.

Виявляється, що ми її не бачили, але я не хочу хвалитися тим, що в мене є його картина, і легенько пхаю Кортні під столом. Це виводить її з літійного ступору, і вона механічно каже:

— У Патріка є робота Оніки. Справжня.

Я задоволено посміхаюсь і відпиваю віскі.

— Це фантастика, Патріку, — каже Енн.

— Справжній Оніка? — питає Скотт. — Він же доволі дорогий.

— Ну, скажімо так… — я роблю ковток і раптом тушуюсь: скажімо що? — Нічого особливого.

Кортні зітхає, передчуваючи черговий штурхан.

— Оніка Патріка коштує двадцять тисяч доларів.

Вона відщипує шматочки від теплого шматка кукурудзяного хлібу, здається, їй невимовно нудно. Я роздратовано дивлюсь на неї й намагаюся не шипіти.

— Ні, Кортні, насправді — п’ятдесят.

Кортні повільно відводить погляд від хліба, який мне в пальцях, і навіть у затьмареному літієм погляді видно таку злість, що автоматично почуваюсь приниженим, однак не настільки, щоб сказати Скотту та Енн правду: картина коштує всього дванадцять штук.

Але страшний погляд Кортні (хоча, може, я надмірно реагую — вона могла осудливо дивитися на орнамент на колонах, венеційські жалюзі на заскленому даху, заповнені пурпуровими тюльпанами вази від «Монтіго» навколо бару) злякав мене достатньо для того, щоб не провадити далі про те, як я купував Оніку. Цей погляд можна доволі легко пояснити. Він попереджає: ще один штурхан, і сексу не буде, зрозумів?

— Так, це наче… — починає Енн.

Я затримую подих, моє обличчя напружується.

— …дешево, — белькоче вона.

Я видихаю.

— Саме так. Це була дуже вигідна угода, — кажу я, ковтнувши повітря.

— Але — п’ятдесят тисяч? — з підозрою запитує Скотт.

— Гадаю, ця робота… у ній є… чудові пропорції й навмисна вдавана побіжність… — я зупиняюсь, намагаючись згадати те, що читав у огляді в журналі «Нью-Йорк». — Навмисно вдавана…

— А в Луїса такого нема, Кортні? — запитує Енн і торкається руки Кортні. — Кортні?

— В Луїса… нема… чого? — Кортні трясе головою, наче хоче її прочистити, і широко розплющує очі, щоб вони точно її не підвели.

— Хто такий Луїс? — запитує Скотт і кличе офіціантку, щоб вона забрала вершкове масло, яке поставив на стіл її помічник, — от же ж стадна тварина.

Енн відповідає за Кортні:

— Її хлопець, — каже вона, коли бачить, як присоромлена Кортні шукає допомоги в мене.

— Де він? — питає Скотт.

— Техас, — швидко кажу я. — Тобто поїхав до Фенікса.

— Ні, — каже Скотт. — Я маю на увазі — в якій фірмі?

— «Л. Ф. Ротшильд», — каже Енн, повертаючись до Кортні за підтвердженням, але дивлячись на мене. — Так?

— Ні, він з «Пірс та Пірс», — кажу я. — Ми, типу, разом працюємо.

— Це ж він колись зустрічався з Самантою Стівенс? — запитує Енн.

— Ні, — відповідає Кортні. — Просто хтось сфотографував їх разом і фото потрапило у «Дабл’ю»[68].

Я випиваю віскі залпом, щойно його приносять, майже одразу прошу повторити і думаю, що Кортні, звісно, красуня, але ніякий секс не вартий такої вечері. Поки я витріщаюсь через весь зал на привабливу жінку — білявка, великі груди, вузька сукня, атласні туфлі з золотою оздобою, — розмова змінює напрямок. Скотт починає розповідати мені про свій новий програвач для компакт-дисків, а Енн, не подумавши, щебече до абсолютно обдовбаної Кортні про нові пшенично-рисові хлібці, свіжі фрукти і музику нью-ейдж, переважно про гурт «Мангеттен Стімроллер».

— Це «Айва», — каже Скотт. — Ти мусиш це почути. Цей звук… — він зупиняється, заплющує очі в екстазі, жуючи кукурудзяний хліб. — Він фантастичний.

— Так, Скотті, «Айва» нічого. — Господи, мрій далі, Скотті, думаю я. — Але «Сансуй» справді найкращий з них. — Я роблю паузу і додаю: — Я точно знаю, у мене такий.

— Але я думав, що «Айва» — найкраща марка. — Скотт має стурбований вигляд, але недостатньо засмучений, щоб я зрадів.

66

Марка каліфорнійського вина.

67

Сильне снодійне.

68

Журнал світських новин та пліток.