— Просто хотів дещо взяти, — прошепотів Том. — Вибач. — І навшпиньках вийшов з кімнати. Вона, либонь, про це й не згадає, подумав він, адже повністю не прокинулась.

Пізніше він показав Мардж весь будинок і полицю, заставлену книжками у шкіряних палітурках. Він казав, що книжки залишились тут від господарів, а насправді він сам придбав їх у Римі, Палермо та Венеції. Зненацька він пригадав, що деякі з них були і в його римській квартирі й той молодий полісмен, який приходив з Роверіні, тоді стояв якраз біля книжкової шафи, знічев’я розглядав назви на корінцях. Але згодом заспокоїв себе, що це не так уже й суттєво, навіть якщо той полісмен прийде сюди знову. Він показав Мардж парадний вхід із широкими східцями. Вода трохи спала, оголивши аж чотири сходинки, дві з яких були вкриті товстим шаром слизьких довгих водоростей, що скидалися на сплутане темно-зелене волосся. У Тома ці сходи викликали відразу, але Мардж вони здалися доволі романтичними. Вона схилилася, вдивляючись у глибоку воду каналу. У Тома виникло бажання штовхнути її.

— Може, нам увечері винайняти гондолу й повернутися цією дорогою? — запитала Мардж.

— Чом би й ні. — Вони збиралися повечеряти в якомусь ресторані. Том здригався від самої думки про довжелезний італійський вечір з нею. Вони сядуть за вечерю не раніше десятої, а потім вона ще захоче випити кави на площі Святого Марка й примусить його просидіти там аж до другої ночі.

Том підвів очі на затягнуте легким серпанком безсонячне венеційське небо й дивився, як угорі пролетіла чайка й сіла на сходах будинку навпроти. Він намагався вирішити, кому з його тутешніх друзів зателефонувати й близько п’ятої напроситися разом із Мардж у гості. Він навіть не сумнівався, що всі дуже зрадіють зустрічі з нею. Том обрав англійця Пітера Сміта-Кінґслі, який мав дорогий килим, фортепіано і бар із багатим вибором напоїв. Том обрав Пітера саме тому, що той був не проти, коли гості засиджувалися у нього. Вони зможуть просидіти там до самої вечері.

24

Близько сьомої вечора, коли вони були в Пітера Сміта-Кінґслі, Том зателефонував містеру Ґрінліфу. Він говорив з ним приязніше, ніж Том очікував, і нужденно хапався за ті крихти про Дікі, які він йому подавав. Мардж із Пітером, а також Франчетті — двоє симпатичних братів з Трієста, з якими Том нещодавно познайомився, — сиділи в сусідній кімнаті й могли чути кожнісіньке його слово, тож ця розмова далася йому набагато краще, ніж якби він був сам, подумав Том.

— Я розповів Мардж усе, що знав, — сказав він, — а якщо й забув якісь подробиці, вона зможе доповнити мою розповідь. Мені тільки шкода, що не зміг надати поліції жодних суттєвих свідчень.

— Ця поліція! — роздратовано вигукнув містер Ґрінліф. — У мене закрадаються підозри, що Річард мертвий. Але хтозна, чому ті італійці ніяк не хочуть визнати такої можливості. Вони поводяться як дилетанти, як зграя бабусь, що вирішили пограти в детективів.

Том був приголомшений, коли почув, з якою холоднокровністю він висловив припущення про смерть Дікі.

— Ви думаєте, що Дікі міг накласти на себе руки? — тихенько запитав Том.

Містер Ґрінліф зітхнув.

— Я не знаю. Але таке цілком можливо. Я завжди знав, що мій син не зовсім урівноважений.

— Боюсь, що мушу з вами погодитися, — відказав Том. — Може, ви хочете поговорити з Мардж? Вона в сусідній кімнаті.

— Та ні, дякую. Коли вона повертається?

— Здається, вона казала, що планує завтра повернутися до Рима. Якщо раптом захочете приїхати до Венеції, ненадовго, щоб трохи відпочити, я залюбки прийму вас у своєму домі, містере Ґрінліф.

Та містер Ґрінліф відхилив його запрошення. Не варто було настільки заглиблюватися в минуле, подумав Том. Він ніби сам накликав на себе біду. Містер Ґрінліф подякував за дзвінок і чемно побажав йому доброї ночі.

Том повернувся до іншої кімнати.

— Ніяких новин з Рима, — сумовито повідомив присутнім.

— Ох. — Пітер здавався розчарованим.

— Ось, це за дзвінок, — сказав Том і поклав на кришку фортепіано сотню лір. — Дякую, Пітере.

— У мене з’явилася версія, — почав П’єтро Франчетті непоганою англійською. — Дікі помінявся паспортом з неаполітанським рибалкою або римським торговцем цигарками, щоб вести спокійне життя, якого він завжди прагнув. А новий власник паспорта Дікі виявився не таким уже й майстерним у підробці його підпису, і тепер змушений залягти на дно. Поліції варто шукати людину, яка не зможе показати справжнього посвідчення особи, дізнатися, хто він насправді, а тоді пошукати людину з його іменем, якою, звісно ж, виявиться Дікі Ґрінліф.

Усі засміялися, а Том голосніше за інших.

— У цій версії є одна заковика, — сказав Том. — Багато людей, які знають Дікі, бачили його в січні й лютому…

— Хто? — перебив його П’єтро з притаманною італійцям нетерплячістю, яка дратувала ще більше, коли вони говорили англійською.

— Ну, хоча б я. У всякому разі, за словами банку, підпис підроблено навіть на чеку за грудень.

— Все ж таки ця версія досить правдоподібна, — весело озвалась Мардж, ліниво розвалившись на шезлонгу. Схоже, три коктейлі добряче покращили їй настрій. — Якраз у дусі Дікі. Мабуть, він зробив це одразу після повернення з Палермо, якраз після того, як розгорівся той скандал з підробками. Я не вірю в ті підробки. Мені здається, що Дікі так сильно змінився, що його почерк теж зазнав змін.

— Я теж так думаю, — сказав Том. — До того ж у банку немає одностайної думки про ті підробки. Американські експерти розділилися, неаполітанські повторюють за ними. У Неаполі ніколи б не помітили підробки, якби їм про це не повідомили з Америки.

— Цікаво, що там сьогодні пишуть у газетах? — бадьоро озвався Пітер, натягуючи туфлі, які більше нагадували хатнє взуття. Мабуть, вони намуляли й він на якийсь час їх зняв. — Принести свіжі газети?

Та замість нього зголосився один із братів Франчетті й швиденько вийшов з кімнати. Лоренцо Франчетті вбрався в рожеву з вишивкою камізельку, пошитий в Англії костюм і взув черевики на грубій підошві, теж виготовлені в Англії, — словом, усе на англійський манер. Його брат був одягнений приблизно так само. А Пітер, навпаки, з голови до ніг був убраний в італійський одяг. Том уже давно помітив: на вечірках і в театрі чоловіки в англійському одязі були італійцями, і навпаки.

Прибуло ще кілька гостей — двоє італійців і двоє американців, і якраз повернувся з газетами Лоренцо. Газети пішли по колу, спричинивши нові суперечки, дурнуваті припущення і захват від свіжих новин: будинок Дікі в Монджибелло продали якомусь американцеві за вдвічі вищу від пропонованої ціну. Гроші мали зберігатися в банку Неаполя, доки по них не прийде сам Дікі.

У тій же газеті була карикатура, на якій чоловік стояв навколішки й зазирав під комод. Дружина запитувала: «Загубив запонку?», а він відповідав: «Ні, шукаю Дікі Ґрінліфа».

Том чув, що в деяких римських мюзик-холах навіть показували комічні мініатюри про пошуки Дікі.

Один із новоприбулих американців, якийсь там Руді, запросив їх з Мардж на коктейльну вечірку, що мала відбутися у його номері наступного дня. Том хотів було відмовитися, але Мардж сказала, що залюбки прийде. Том думав, що завтра її вже не буде, бо за обідом вона казала щось про намір повернутися до Рима. Та вечірка буде смертельно нудною, подумав Том. Руді був неотесаним базікалом у кричущому одязі й усім представлявся торговцем антикваріатом. Том обережно вивів Мардж з будинку Пітера, поки вона не встигла прийняти ще якогось запрошення.

Мардж була в захмеліло-веселому настрої і страшенно дратувала Тома, поки вони їли вечерю з п’яти страв, але він щосили намагався бути з нею люб’язним, а самого сіпало, як лабораторну жабу, якої торкаються електродом. Та щойно вона завела мову про Дікі, він узявся активно розвивати цю тему. Він казав щось на кшталт: «Може, Дікі знайшов у собі художника і, за прикладом Ґоґена, подався на якийсь із полінезійських островів». Його вже нудило від цих розмов! А Мардж, ліниво закидаючи руки, давала волю своїй фантазії, вигадуючи усілякі нісенітниці про Дікі в Полінезії. Та найгірше чекало на нього попереду, подумав Том: повернення додому на гондолі. Якщо вона звісить свої руки у воду, дай Боже, їх відкусить акула. Він замовив десерт, який уже не ліз йому в горлянку, але Мардж з’їла ще і його порцію.