Мардж, хто б міг сумніватися, хотіла приватну гондолу, а не загальну, що курсує від площі Сан-Марко до сходів собору Санта-Марія-делла-Салуте і, буває, перевозить по десять пасажирів за раз. Вони винайняли приватну гондолу. Було о пів на другу ночі. Від надлишку випитої кави у Тома в роті залишився гіркуватий присмак, його серце тріпотіло, як пташині крила, і він був певен, що не зможе заснути аж до самого світанку. Він був страшенно втомлений і ледачо, майже як Мардж, відкинувся на спинку сидіння, але відсунувся, щоб не торкатися її. Вона досі перебувала в піднесеному настрої і розважала себе надокучливим монологом про світанок у Венеції, який вона спостерігала під час якогось попереднього візиту. Від легенького покачування гондоли й ритмічних сплесків, коли гондольєр занурював весло у воду, Тома почало трохи нудити. Канал, який розділяв причал на площі Святого Марка та сходи його будинку, здавався безмежним.

Вода піднялася, залишивши їм тільки дві сходинки. Хвилі ворушили бридкі водорості на третій сходинці. Том автоматично заплатив гондольєру, зупинився перед масивними металевими дверима й лише тоді усвідомив, що не має ключів. Роззирнувся, оцінюючи, чи зміг би якось залізти до будинку, але зі сходів годі було дістати бодай до підвіконня. Він ще не встиг нічого сказати, як раптом Мардж розреготалася.

— Ти забув ключі! Краще й не придумаєш! Навколо вода, а ми стоїмо на порозі без ключів!

Том спробував посміхнутися. З якого дива йому всюди тягати за собою довжелезні металеві ключі, що важили, як добрі револьвери. Він обернувся і крикнув, щоб гондольєр повернувся.

— Ох! — засміявся гондольєр. — Mi dispiace, signor! Deb’ ritornare a San Marco! Ho un appuntamento![93] — І спокійнісінько поплив собі далі.

— У нас немає ключів! — гукнув Том італійською.

— Mi dispiace, signore! — відповів гондольєр. — Mandaro un altro gondoliere![94]

Мардж знову засміялася.

— То нас забере інший гондольєр! Чудово, правда? — Вона стала навшпиньки.

Та ще й ніч видалася паршивою. Пустився дрібний холодний дощ. Їх могла б підібрати загальна гондола, але жодна не пропливла повз них. Єдиним судном на весь канал був моторний човен, що якраз наближався до причалу на площі Святого Марка. Навряд чи він під’їде до них, подумав Том, та все одно погукав. Човен, яскраво освітлений, з багатьма людьми на борту, промчав біля них і пристав до причалу на протилежному боці каналу. Мардж сиділа на верхній сходинці, обхопивши руками коліна. Нарешті якийсь нещасний човник, схожий на рибальський, зупинився, і хтось крикнув італійською:

— Що, не впускають?

— Ми забули ключі! — весело озвалась Мардж.

Проте вона не хотіла сідати до човна і сказала, що зачекає на сходах, поки Том добереться до задніх дверей і впустить її. Том сказав, що це може забрати п’ятнадцять хвилин або й більше і вона ризикує застудитися. Насилу вона погодилась. Італієць підвіз їх до найближчого причалу — сходів собору Санта-Марія-делла-Салуте — й відмовився брати з них гроші, але таки взяв решту пачки американських цигарок Тома. Том і сам не знав чому, але тієї ночі йому було страшніше йти провулком Сан-Спірідіоне разом із Мардж, ніж якби він був сам. Мардж, звісно ж, нічого не боялася і всю дорогу плескала язиком.

25

Удосвіта Тома розбудив стукіт у двері. Він схопив халат і спустився. Йому принесли телеграму, і він мусив знову бігти нагору по гроші для посильного. Він зайшов до холодної вітальні й прочитав:

ПЕРЕДУМАВ. ХОЧУ З ВАМИ СТРІТЬСЯ.

ПРИБУДУ О 11:45.

Г. ҐРІНЛІФ

Том здригнувся. Ну що ж, він очікував цього. Ні, радше боявся. А може, усе через те, що його розбудили так рано? Заледве світало. У вітальні досі лежали страхітливі сірі тіні. Оте «стріться» звучало якось недоладно та старомодно. В італійських телеграмах іноді траплялися ще й не такі помилки. А якби замість ініціала «Г» вони надрукували «Р» або «Д»? Як би він тоді почувався?

Він помчав нагору, заліз під теплу ковдру й вирішив ще трохи поспати. Він усе думав, чи Мардж теж розбудив той гучний стукіт, чи вона зараз прийде до його кімнати, але потім вирішив, що вона спала як убита і нічого не чула. Він уявив, як відчинить містеру Ґрінліфу двері, міцно потисне йому руку. Намагався обміркувати можливі питання, але від утоми всі думки розвіювались. Він почав хвилюватися. Він був надто сонливий, щоб вигадувати запитання і відповіді, але надто стурбований, щоб заснути. Він хотів заварити кави й розбудити Мардж, аби хоч з кимось поговорити, але ніяк не міг примусити себе зайти до тієї кімнати, не хотів дивитися на її розкидану білизну, ні, це було вже занадто.

Але Мардж сама розбудила його й повідомила, що вже заварила каву.

— Що ти на це скажеш? — із посмішкою запитав Том. — Я отримав телеграму від містера Ґрінліфа. Він приїжджає опівдні.

— Справді? Коли ти отримав телеграму?

— Удосвіта. Якщо мені це не наснилося. — Том простягнув їй папір. — Ось вона.

Мардж прочитала телеграму.

— «Хочу з вами стріться», — з посмішкою повторила вона. — Це дуже добре. Маю надію, що це піде йому на користь. Ти спустишся, чи принести тобі каву нагору?

— Я спущуся, — відказав Том, натягаючи халат.

Мардж уже перевдяглася в чорні вельветові штани та светр. Штани, либонь, пошиті на замовлення, подумав Том, бо так добре облягали її нікудишню гарбузоподібну фігуру. Вони розтягнули своє кавування до десятої, аж до приходу Анни з Уґо, які принесли молоко, булочки й ранкові газети. Тоді вони заварили ще кави, додали молока й сіли у вітальні. Того ранку в газетах не було жодних відомостей ані про Дікі, ані про справу Майлза. Такі ранки вже траплялися, але тоді щось обов’язково з’являлося у вечірніх випусках — не завжди якісь новини, просто чергове нагадування про те, що Дікі досі не знайшли, а вбивство Майлза досі не розкрили.

Перед дванадцятою Мардж із Томом поїхали на вокзал зустріти містера Ґрінліфа. Знову дощило, та ще й було так вітряно і холодно, що краплі, здавалося, замерзали на їхніх обличчях. Вони стояли під навісом і дивились на людей, які виходили з воріт вокзалу. Нарешті показався містер Ґрінліф, поважний і мертвотно-блідий. Мардж кинулась до нього й поцілувала в щоку, він посміхнувся у відповідь.

— Здрастуй, Томе! — добродушно привітався він і простягнув руку. — Як справи?

— Чудово, сер. А у вас?

Містер Ґрінліф мав невелику валізу, але її ніс носій, який ще й поїхав разом із ними на човні, хоч Том запевняв, що сам міг би її тримати. Том запропонував одразу піти до нього. Але містер Ґрінліф хотів спершу заселитися до готелю.

— Я прийду до вас, щойно заселюся. Мабуть, зупинюся в «Ґрітті». Це десь недалеко від тебе? — запитав він.

— Не зовсім, але ви можете пройтися до площі Святого Марка, а тоді перетнути канал на гондолі, — відповів Том. — Якщо ви плануєте тільки зняти номер, то ми можемо піти з вами, а потім усі разом могли б десь пообідати, якщо ви, звісно, не бажаєте поговорити з самою Мардж. — Він знову перетворився на скромного тишка Ріплі.

— Я передовсім приїхав поговорити з вами, — відказав містер Ґрінліф.

— Є якісь новини? — запитала Мардж.

Містер Ґрінліф похитав головою. Він роздивлявся навколо знервованим і якимось відсутнім поглядом, ніби невідоме місто притягувало до себе його очі, однак ніщо не привернуло його уваги. Він нічого не відповів на Томову пропозицію пообідати разом. Том схрестив руки на грудях, почепив на обличчя люб’язний вираз і більше нічого не говорив. Тим паче, що гуркіт мотора заглушував усі слова. Містер Ґрінліф і Мардж цілком буденно обговорювали якихось спільних знайомих з Рима, і Том припустив, що обоє непогано поладнали, хоч Мардж казала, що раніше не знала містера Ґрінліфа й уперше зустрілася з ним у Римі.

Вони зайшли пообідати до простенького ресторану десь між готелями «Ґрітті» та «Ріалто», який славився стравами з морепродуктів, виставлених рядами за склом довгого прилавка. На одній із тарілок лежали невеличкі фіолетові восьминоги, яких так полюбляв Дікі, і Том звернувся до Мардж, киваючи на тарілку: — Як шкода, що Дікі немає з нами, він би залюбки поласував таким.

93

Мені дуже шкода, синьйоре! Але мушу повертатися до площі Святого Марка! Поспішаю на побачення! (іт.)

94

Я пошлю по вас іншого гондольєра! (іт.)