— Ви з Уґо можете йти, якщо хочете. Дякую.

Анна повернулась на кухню — там були невеличкі двері, які виходили у провулок за домом — ними й користувалися служники. Том почув, як вона грюкає кавоваркою — навмисне, щоб затриматися довше та ще раз глянути на Мардж.

— Ви з Уґо? — перепитала Мардж. — Маєш двох служників?

— А, так, тут заведено наймати парами. Ти не повіриш, але я орендую цей будинок усього за п’ятдесят доларів на місяць, без опалення.

— Таки не повірю! Це ж майже так, як у Монджибелло!

— Чесне слово. Ціни на опалення, звісно ж, захмарні, та я здебільшого опалюю тільки свою спальню.

— Але тут теж не холодно.

— Ох, зараз я кочегарю на повну, усе заради тебе, — посміхнувся Том.

— Що ж трапилося? Невже одна з твоїх тіток померла й залишила тобі чималий спадок? — запитала Мардж, усе ще зачудована розкішшю будинку.

— Ні, просто я вирішив насолоджуватися життям стільки, наскільки мені вистачить грошей. Я казав тобі, що мені не вдалося отримати тієї роботи в Римі. Отож я залишаюся в Європі з двома тисячами доларів на рахунку, розтрачу їх до останнього цента, а тоді, без копійки за душею, повернуся до Америки й почну все спочатку. — У своєму листі він розповідав Мардж, що робота, яку він сподівався отримати, полягала в продажу в Європі американських слухових апаратів, але вирішив, що це йому не до снаги, та й той чоловік, який проводив співбесіду, сказав, що він не дуже підходить для такої роботи. Він також написав, що чоловік прийшов одразу після їхньої телефонної розмови, тому він і не зміг зустрітися з нею «В Анджело».

— Дві тисячі? Надовго не вистачить.

Вона намагалась з’ясувати, чи Дікі давав йому якісь гроші, подумав Том.

— До літа мав би протриматись, — буденно відказав Том. — До того ж вважаю, що я на це заслужив. Майже всю зиму я тинявся Італією, ніби циган, на всьому економлячи. Досить з мене.

— Де ти був цієї зими?

— Точно не з Томом, тобто не з Дікі, — він засміявся, збентежений власною обмовкою. — Ти, мабуть, думала, що ми були разом. Але я бачив його не частіше за тебе.

— Та ну, — протягнула Мардж. Вона говорила так, ніби вже трохи захмеліла.

Том налив ще два келихи мартіні.

— З винятком поїздки до Канн і двох днів у Римі, я більше не бачився з Дікі. — Це було не зовсім так, адже він сам раніше написав їй від імені Дікі, що після повернення з Канн «Том був з ним» у Римі кілька днів, але зараз, віч-на-віч із Мардж, йому було соромно визнавати, що вони з Дікі провели разом так багато часу та вкотре підтверджувати її підозри про їхні з Дікі стосунки, які вона кинула йому в обличчя в одному зі своїх листів. Він прикусив язика, присоромлений власною слабкодухістю.

За обідом — Том страшенно жалкував, що основною стравою був холодний ростбіф, неймовірно дорогий товар на італійських ринках — Мардж розпитувала його, в рази прискіпливіше за поліцію, про стан Дікі, коли він ще був у Римі. Вона зосередилась на десяти днях, які він провів разом із Дікі після повернення з Канн, і запитувала про все, що спадало на думку, від Ді Массімо — художника, з яким Дікі працював, до того, який у Дікі був апетит і о котрій годині він прокидався вранці.

— А як, по-твоєму, він ставився до мене? Скажи відверто, я готова це почути.

— Мені здається, що він дуже непокоївся через тебе, — серйозно почав Том. — Я думаю… розумієш, він опинився в одній із тих поширених ситуацій, коли чоловік, який боїться одружуватись, починає…

— Але я ж не просила його одружуватися зі мною! — запротестувала Мардж.

— Я знаю, але… — Том насилу продовжував, хоч самого мало не вивертало від цієї теми. — Іншими словами, він боявся відповідальності, яку ти нав’язувала йому своєю надмірною увагою. Я думаю, він хотів, аби ваші стосунки були не такими тісними. — Він сказав їй усе й не сказав нічого.

Якийсь час Мардж дивилась на нього вже знайомим невидющим поглядом, тоді опанувала себе та хоробро сказала:

— Ну, тепер це все не має жодного значення. Мене хвилює тільки те, що Дікі міг скоїти з собою.

Її лють через те, що він ледь не всю зиму провів із Дікі, теж не мала жодного значення, подумав Том, адже Мардж спершу ніяк не хотіла в це повірити, а тепер у неї вже не було такої потреби. Том обережно запитав:

— Він часом не писав тобі, коли був у Палермо?

Вона похитала головою.

— Ні. А що?

— Мені цікаво, у якому він тоді був стані. А ти писала йому?

Мардж якусь мить вагалась.

— Так… правду кажучи, я йому писала.

— Якого листа? Я питаю лише тому, що неприязний лист міг тоді погано на нього вплинути.

— Ой… мені важко сказати, який то був лист. Досить дружній, гадаю. Я повідомила його про своє повернення до Америки. — Вона глянула на нього широко розплющеними очима.

Том задоволено споглядав її обличчя, його тішило, коли хтось інший ніяковів, намагаючись приховати брехню. Насправді ж вона надіслала йому огидного листа про те, що розказала поліції, ніби вони з Дікі нерозлийвода.

— Тоді, мабуть, це неважливо, — із награною люб’язністю відказав Том і відкинувся на спинку крісла.

Якийсь час обоє мовчали, тоді Том запитав її про книжку, видавця і скільки ще їй залишалося до закінчення. Мардж відповідала з ентузіазмом. Тому подумалось: якби зараз біля неї був Дікі, а книжку видали до наступної зими, її, напевне, розірвало б від щастя. Лусь — і її вже нема.

— Як гадаєш, може, мені самому проявити ініціативу й поговорити з містером Ґрінліфом? — запитав він. — Я залюбки поїхав би до Рима… — Не так уже й залюбки, спохопився Том, коли пригадав, що в Римі кишіло людьми, які знали його під іменем Дікі Ґрінліфа. — Чи, може, він захоче приїхати сюди? Він міг би зупинитися у мене. Де він мешкає у Римі?

— У якихось американських друзів, які мають велику квартиру. Здається, їхнє прізвище Норсап, а мешкають вони на Віа Кватро-Новембре. Думаю, буде краще, якщо ти запросиш його сюди. Я напишу тобі адресу.

— Це гарна ідея. Він мене недолюблює, правда?

Мардж легенько посміхнулась.

— Правду кажучи, таки недолюблює. Але я думаю, що він занадто суворий до тебе, зважаючи на обставини. Напевне він думає, що ти тягнув з Дікі гроші.

— Е ні, такого не було. Мені шкода, що я не зміг переконати Дікі повернутися до Америки, але все це я йому вже пояснив. Щойно дізнавшись про зникнення Дікі, я написав йому такого люб’язного листа, якого тільки міг. Невже це нічим не допомогло?

— Сумніваюся, але… Ой, мені дуже прикро, Томе! Усе полилося на цю чудову скатертину! — Мардж перекинула свій келих з мартіні й незграбно витирала пляму серветкою.

Том поквапився принести з кухні вологу ганчірку.

— Нічого страшного, — сказав він, дивлячись, як попри всі його старання дерев’яним столом розповзається біла пляма. Начхати на скатертину, йому було шкода гарного стола.

— Мені так прикро, вибач, — далі торочила Мардж.

Том ненавидів її. Раптом йому пригадався її ліфчик, що звисав з підвіконня у Монджибелло. Сьогодні, якщо він запропонує їй залишитись, вона порозвішує свою білизну на його кріслах. Ця думка була нестерпною, та він витиснув із себе посмішку.

— Сподіваюся, ти удостоїш мене такої честі й погодишся заночувати в мене. Не в моєму ліжку, — зі смішком додав він. — Нагорі є дві кімнати, можеш заночувати в котрійсь із них.

— Дуже дякую за пропозицію. Звісно. — Вона осяяла його широкою посмішкою.

Том віддав їй свою спальню — ліжко в іншій кімнаті було завбільшки з канапу й геть не таке зручне, як його двоспальне — і по обіді Мардж замкнулась там, аби трохи подрімати. А Том не мав спокою, він блукав будинком, намагаючись пригадати, чи не залишив у спальні якихось підозрілих речей. Паспорт Дікі лежав під підкладкою його валізи, яку він заховав до шафи. Більше нічого не спадало йому на думку. Але жінки, навіть такі пустоголові, як Мардж, мають гострий зір на всілякі дрібниці, подумав він. А що, як їй заманеться усе там обнишпорити. Врешті-решт він піднявся до спальні, і, поки вона спала, витяг із шафи свою валізу. Підлога рипнула, і Мардж розплющила одне око.