Том оплатив своє проживання у готелі, але мусив залишитись трохи довше, бо корабель до Італії відпливав лише наступного дня. Він забронював квиток для Ґрінліфа, гадаючи, що то може бути останній раз, коли він послуговується іменем Дікі, і в той же час сподіваючись, що, може, й не останній. Його не покидала думка, що все ще може обійтися. А чом би й ні? Йому ще рано вішати носа. Навіть у ролі Тома Ріплі. Насправді ж Том Ріплі майже ніколи не журився, він просто виглядав пригніченим. Невже за ці кілька місяців він нічого не навчився? Якщо хочеш здатися веселим, задумливим, сумним, люб’язним чи ще якимось, просто удай, що так почуваєшся.

Свого останнього ранку в Палермо він прокинувся з вельми цікавою ідеєю. Він міг би залишити всі пожитки Дікі в камері зберігання венеціанського відділення «Американ Експресс», використавши чуже ім’я, а за якийсь час, якщо в нього виникне бажання або така потреба, забрати їх або й узагалі ніколи про них не згадувати. Йому значно полегшало від думки, що гарні сорочки Дікі, колекція його запонок, іменний браслет і наручний годинник зберігатимуться у безпечному сховку, а не на дні Тірренського моря чи якогось сицилійського смітника.

Отож дві шкіряних валізи, з яких він відшкріб ініціали Дікі, а також два полотна, які почав малювати в Палермо, під іменем Роберта С. Фаншоу він надіслав до Неаполя, а звідти їх мали передати на зберігання до венеційського відділення «Американ Експресс», доки їх не забере власник. Єдиним, що він зберіг, єдиним, що могло його викрити, були персні Дікі, які він сховав на самому дні невеликого потворного коричневого шкіряного футляра, який належав Тому Ріплі та який він хтозна-чому зберіг і всі ці роки тягав із собою, коли мандрував чи просто переїжджав до нового помешкання. У футлярі зберігалася його власна химерна колекція різноманітних запонок, шпильок, ґудзиків, кілька авторучок і котушка білих ниток зі встромленою у неї голкою.

Том сів на потяг у Неаполі й через Рим, Флоренцію та Болонью прибув до Верони, а звідти автобусом дістався до Тренто — майже за сорок миль[77] звідти. Він не хотів купувати автівку в такому великому місті як Верона, бо поліція могла звернути увагу на його ім’я, коли він реєструватиме автівку на себе. У Тренто за вісім сотень доларів він придбав собі бежеву «Лянчу»[78]. Він зареєстрував її на ім’я Тома Ріплі, використавши власний паспорт, і під тим же іменем зупинився у готелі, аби перечекати добу, поки виготовляли всі папери. Минуло шість годин, та нічого не трапилось. Том боявся, що його прізвище можуть упізнати навіть у такому невеликому готелі чи в конторі, яка реєструвала автівки, але наступного дня пополудні він спокійнісінько забрав свої папери й почепив на автівку новий номерний знак. У газетах не згадувалося ані про пошуки Томаса Ріплі, ані про справу Майлза, ані про знайдений у Сан-Ремо човен. Це викликало в нього дивне відчуття радості й безпеки. На мить йому навіть здалося, що ніяких убивств насправді не було. Він почувався щасливим навіть у такій ненависній ролі Тома Ріплі. Йому подобалося перевтілюватись, і цього разу він зробився значно скромнішим і мовчазнішим, ніж був насправді, кожним покірним кивком і сполоханим поглядом підкреслюючи свою нікчемність. Хіба знайдеться бодай одна людина, яка могла б запідозрити в убивстві такого сором’язливого молодика? Його могли запідозрити хіба що в убивстві Дікі в Сан-Ремо, але, схоже, ніяк не зможуть цього довести. У ролі Тома Ріплі була одна суттєва перевага: вона звільняла його сумління від безглуздого й такого зайвого вбивства Фредді Майлза.

Він хотів одразу поїхати до Венеції, але вирішив хоча б один раз заночувати так, як нібито ночував увесь цей час (він збирався сказати поліції) — у машині на узбіччі якогось путівця. Том провів одну ніч на задньому сидінні «Лянчі», скоцюрблений та в кепському гуморі, десь поблизу Брешії. На світанку він перебрався на переднє сидіння, а шия йому так затерпла, що він ледве міг повертати її, але він таки відчув, як воно — спати в автівці, і тепер його історія звучатиме дуже навіть правдиво. Він придбав путівник Північної Італії, позначив відповідними датами й позагинав кілька сторінок, потоптався по його обкладинці й надірвав палітурку.

Наступну ніч Том провів у Венеції. Він по-дитячому увесь цей час уникав Венеції тільки тому, що боявся розчаруватися побаченим. Він вважав, що лише сентиментальні ідіоти та американські туристи марили Венецією і, в кращому випадку, туди на медовий місяць з’їжджалися молодята, яким подобалися всі ті клопоти з пересуванням гондолами зі швидкістю дві милі за годину. Та виявилось, що Венеція набагато більша, ніж він думав, і там, як і в інших містах, були італійці. А ще він мав змогу пересуватися вузенькими вуличками й містками, тож міг цілком обійтися без гондоли. Головними каналами сновигали моторні човни, такі ж швидкі, як нью-йоркська підземка, а самі канали зовсім не тхнули. Венеція пропонувала широкий вибір готелів, від «Ґрітті» та «Даніелі», про які він чув раніше, до маленьких зачуханих готельчиків і пансіонатів у темних провулках, так добре захованих від людського ока, що ніяка поліція його б там не знайшла. Том уявив, що міг би місяцями мешкати в одному з них і ніхто б його навіть не помітив. Він обрав готель «Констанца», що стояв неподалік від мосту Ріальто. Це було щось середнє між відомими вишуканими готелями та нікому не відомими маленькими заїздами в темних провулках. Готель був чистий і затишний, не дуже дорогий і розташований теж досить зручно, неподалік знаменитих туристичних принад. Якраз годився для Тома Ріплі.

Том кілька годин тинявся номером, повільно розпаковував валізи, видобуваючи з них свої старі речі, і мрійливо визирав у вікно, милуючись присмерком, що опускався на Ґранд-канал. Він уявляв собі майбутню розмову з поліцією. «…Та ні, я й гадки не маю. Востаннє я бачився з ним у Римі. Якщо сумніваєтеся у моїх словах, можете запитати в міс Марджорі Шервуд… Звісно ж, я Том Ріплі! (Тут він засміється.) Не розумію, з якої причини все це сум’яття?.. Сан-Ремо? Так, пам’ятаю. Ми покаталися годину й повернули човен… Так, спершу я повернувся до Монджибелло, а звідти поїхав до Рима, але я пробув там усього кілька днів. Я мандрував Північною Італією… Боюсь, що не знаю, де він міг би бути, але ми бачилися, може, три тижні тому…» Том підвівся з підвіконня, посміхнувся сам до себе, надягнув чисту сорочку та краватку й вийшов пошукати якийсь хороший ресторан, аби повечеряти. Ні, чудовий ресторан. Бодай один раз Том Ріплі може почастувати себе дорогою їжею. Його гаманець був напхом напханий довгими банкнотами вартістю десять і двадцять тисяч лір, і ледь закривався. Перед виїздом із Палермо він обміняв дорожні чеки Дікі на майже тисячу доларів готівки.

Він придбав дві вечірні газети, затис їх під піхвою і рушив вигнутим містком, а далі довгою вулицею заледве шість футів завширшки, обабіч якої тулилися різноманітні крамниці зі шкіряними виробами та чоловічими сорочками, а у вітринах ювелірних крамниць виблискували в скриньках численні намиста й персні. Саме в таких скринях він уявляв собі скарби, описані в казках. Йому подобалося, що у Венеції не було автівок. Це робило місто схожим на людей. Вулиці-вени, а пішоходи — ніби кров, яка ними циркулює. Він повернувся іншою вулицею і вдруге перетнув чотирикутну площу Святого Марка. Повсюди голуби — у небі, в озерцях світла, що навіть уночі виливалося з вітрин крамниць, вони поважно походжали під ногами пішоходів, наче й самі були туристами в рідному місті. Столики численних кафе та ресторанів заполонили ледь не всю площу, тож людям і голубам доводилося вишукувати вузенькі проходи поміж ними. У різних кінцях площі горланили патефони, створюючи оглушливу какофонію. Том спробував уявити цю площу влітку, залиту сонцем, коли люди підкидають у повітря жмені зерна, а голуби, лопочучи крильми, зграями злітаються на цю поживу. Він повернув на іншу освітлену вулицю. Тут теж було багато ресторанів. Том обрав солідний і досить респектабельний на вигляд, з білими скатертинами й обшитими дерев’яними панелями стінами. То був один із тих ресторанів, як підказував йому досвід, який більше дбає про свою кухню, аніж про випадкових туристів. Він сів за столик і розгорнув одну з газет.

77

Миля — британська та американська міра довжини, приблизно дорівнює 1,6 км.

78

«Лянча» — марка італійських автомобілів.