— Ох, нудно. Як завжди. — Мардж засміялась. Вона була збентеженою, але пішла за ним до будинку.

Брама була відчиненою, а зі звичного сховку — з-під гнилого дерев’яного ящика, заповненого землею, в якому доживав віку якийсь нещасний кущ, — Том вийняв великий залізний ключ від дверей, і вони вийшли на терасу. Хтось пересунув стіл трохи вбік. На канапі-гойдалці лежала книжка. Мардж бувала тут після їхнього від’їзду, подумав Том. Його не було усього три дні, а здавалося, що минув цілий місяць.

— Як поживає Скіппі? — весело поцікавився Том, виймаючи з холодильника лоток із льодом. Скіппі був приблудним псом, якого Мардж знайшла кілька днів тому — бридкою чорно-білою дворнягою, якого Мардж балувала й вигодовувала, наче схиблена старушенція.

— Він утік. Та я й не сподівалася, що він залишиться.

— Ох.

— Виглядаєш так, ніби ви гарно провели час, — зауважила Мардж із заздрісною ноткою в голосі.

— Атож. — Том посміхнувся. — Налити тобі чогось?

— Ні, дякую. Як гадаєш, Дікі надовго залишиться в Римі?

— Ну… — Том задумливо насупив брови. — Насправді я не знаю. Він казав, що хоче відвідати чимало мистецьких виставок. Мені здається, що він просто насолоджується зміною оточення. — Він щедро налив собі джину, додав содової і скибочку лимона. — Гадаю, він повернеться десь за тиждень. Ледь не забув! — Том понишпорив у валізі й видобув звідти пляшечку з одеколоном. Йому довелося викинув папір, у який було загорнуто покупку, бо він добряче вимазався кров’ю. — «Страдіварі». Ми придбали його в Сан-Ремо.

— Ой, дуже дякую. — Мардж узяла пляшечку й із замріяною посмішкою на губах почала обережно її відкривати.

Том з напоєм у руці напружено міряв кроками терасу. Він більше нічого не говорив, сподіваючись, що Мардж зараз піде.

— Отже… — врешті озвалась дівчина, виходячи за ним на терасу. — Ти надовго?

— Де?

— Тут.

— Ні, лише на одну ніч. Завтра повертаюся до Рима. Мабуть, після обіду, — додав Том, адже завтра він міг отримати пошту не раніше другої.

— Напевне ми вже не побачимось, хіба що на пляжі, — сказала Мардж, намагаючись показати своє дружнє ставлення. — Заздалегідь бажаю тобі гарно провести час, якщо раптом ми вже не побачимось. І передай Дікі, щоб він надіслав мені листівку. У якому готелі він зупинився?

— Ем… як же він називається? Неподалік від площі Іспанії.

— «Інґлатерра»?

— Саме так. Але пригадую, що Дікі просив надсилати йому листи на адресу «Американ Експресс»[33]. — Вона не насмілиться телефонувати Дікі, подумав Том. А завтра він зможе зазирнути до готелю і забрати її листа, якщо вона надумає щось написати. — Напевне завтра вранці спущуся на пляж, — додав Том.

— Добре. Дякую за одеколон.

— Та нема за що.

Вона спустилася стежкою і вийшла за браму.

Том узяв валізу й помчав сходами до кімнати Дікі. Витяг верхню шухляду комоду: листи, дві адресні книги, кілька невеликих записників, ланцюжок від годинника, запасні ключі і якийсь страховий поліс. Одну за одною Том повитягав усі шухляди. Сорочки, шорти, складені светри й розпаровані шкарпетки. У кутку кімнати була незграбна гірка різноманітних папок й аркушів для малювання. У нього було чимало роботи. Том скинув одяг, голяка спустився й швиденько прийняв душ, натягнувши старі білі парусинові штани Дікі, що висіли на гачку в коридорній шафі.

Він почав з верхньої шухляди. На це в нього було дві причини: він хотів прочитати останні листи, що могли містити важливу інформацію, якій він мав дати раду, а також тому, що в разі повернення Мардж це не виглядатиме так, ніби він перевернув цілий будинок з ніг на голову. Утім, він міг уже сьогодні спакувати найбільші валізи Дікі його найкращим одягом, подумав Том.

Було вже за північ, а Том усе ще сновигав будинком. Найбільші валізи Дікі були заповнені, і зараз він оцінював, скільки зможе вторгувати за меблі, що він може віддати Мардж і як йому позбутися решти. Мардж може забрати собі клятий холодильник, вирішив Том. Це її потішить. Великий різьблений комод у вітальні, куди Дікі складав постіль, коштував кілька сотень доларів, припустив Том. Дікі стверджував, що йому вже чотириста років. Шістнадцяте століття. Він мав намір звернутися до синьйора Пуччі, адміністратора готелю «Мірамар», і попросити його допомоги з продажем будинку й меблів. І вітрильника теж. Дікі якось розповідав, що синьйор Пуччі надавав такі послуги іншим мешканцям містечка.

Йому хотілося одразу забрати всі пожитки Дікі до Рима, а щоб у Мардж не виникло жодних підозр через таку велику кількість валіз на такий короткий, за його ж словами, період часу, Том вирішив за краще удати, що зовсім нещодавно дізнався про намір Дікі переїхати до Рима.

Як і планував, наступного дня після полудня Том зайшов на пошту й отримав одного цікавого листа для Дікі від якогось друга з Америки й жодного для себе, а дорогою до будинку уявляв, ніби читає листа від Дікі. Уявляв собі конкретні слова, які перекаже Мардж, якщо раптом з’явиться така потреба, і навіть потренувався удавати подив від несподіваної зміни у планах Дікі.

Діставшись додому, він узявся пакувати найліпші картини Дікі й кращу постіль до картонних коробок, які дорогою прихопив у бакалійній крамниці Альдо. Він робив це неспішно в очікуванні Мардж, яка могла заявитись будь-якої миті, але вона прийшла аж після четвертої.

— Ти досі тут? — запитала дівчина, заходячи до кімнати Дікі.

— Так. Сьогодні отримав листа від Дікі. Він вирішив перебратися до Рима. — Том випростався і легенько посміхнувся, наче й сам здивувався з такого рішення Дікі. — Він хоче, щоб я привіз його речі, усе, що зможу взяти з собою.

— Перебратися до Рима? Надовго?

— Не знаю. Можливо, до кінця зими. — Том продовжив загортати полотна.

— Його не буде цілу зиму? — голос Мардж помітно спохмурнів.

— Так. А ще він казав, що думає продати будинок. Однак ще не вирішив остаточно.

— Нічого собі!.. Що ж сталося?

Том знизав плечима.

— Мабуть, він хоче провести цю зиму в Римі. Він казав, що напише тобі. Я думав, що ти сьогодні теж отримала від нього листа.

— Ні.

Обоє мовчали. Том повернувся до роботи. Раптом він пригадав, що не спакував власних речей. Він навіть не заходив до своєї кімнати.

— Але ж він поїде до Кортіни, правда? — озвалась Мардж.

— Ні, не поїде. Він казав, що напише Фредді та все пояснить. А ти можеш їхати без нього. — Том глянув на неї. — До речі, Дікі також казав, що ти можеш забрати собі холодильник. Гадаю, тут знайдеться хтось, хто допоможе тобі перенести його.

Згадка про холодильник ніяк не відобразилась на приголомшеному обличчі Мардж. Том знав, що зараз вона ламає голову над тим, чи буде він мешкати разом із Дікі і, судячи з його чудового настрою, дійшла висновку, що таки буде. Том майже бачив, як запитання крутиться у неї на язиці — він бачив її наскрізь, як дитину, — а тоді вона запитала:

— Ти теж залишишся із ним у Римі?

— Можливо, на якийсь час. Допоможу трохи обжитися. Цього місяця я хочу відвідати Париж, а десь у середині грудня планую повернутися до Штатів.

Мардж виглядала пригніченою. Том знав, що вона уявляла довгі самотні тижні, які чекали на неї попереду, — нехай навіть Дікі час від часу навідуватиметься до Монджибелло — порожні недільні ранки, самотні вечори.

— А які в нього плани на Різдво? Як думаєш, він хоче відзначати його тут чи в Римі?

— Ну, сумніваюся, що тут. Мені здається, що він хоче побути наодинці. — Трохи роздратовано відказав Том.

Цього разу Мардж заніміла, вона була шокована, ображена. Це ще нічого, хай тільки отримає листа, якого він планував написати їй із Рима, подумав Том. Він, звісно ж, буде лагідним, таким лагідним, як Дікі, але чітко дасть їй зрозуміти, що Дікі більше не хоче з нею бачитись.

Кілька хвилин по тому Мардж підвелася і неуважно попрощалася. Зненацька Том запідозрив, що вона може зателефонувати Дікі. А може, навіть вирушить до Рима. То й що з того? Дікі міг перебратися до іншого готелю, а в Римі було чимало готелів, тож пошуки могли зайняти не один день. А коли вона не знайде його ні телефоном, ні в готелі, то може подумати, що він поїхав до Парижа чи ще кудись разом із Томом Ріплі.

33

1850 року компанію «Американ Експресс» було представлено як експрес-пошту для ведення бізнесу. Згодом вона перетворилася на корпорацію з надання фінансових послуг і зараз вважається найдорожчим брендом світу.