Згадав про персні Дікі. Понишпорив у кишенях. Персні були на місці, та й куди вони могли подітися? Раптом він закашлявся, з очей потекли сльози, і на мить усе стало розмитим. Він намагався роззирнутися навколо, чи, бува, не наближався інший човен. Він протер очі. Поблизу нікого не було, лише невеликий човен десь далеко описував кола на воді. Том був упевнений, що його ніхто не помітив. Він глянув на дно човна. Чи можливо відмити всю ту кров? Він уже не раз чув, що збіса важко стерти плями крові. Спочатку він збирався повернути човен і пояснити власникові, якби той раптом запитав про його друга, що висадив його на берег в іншому місці. Але тепер це було неможливо.

Том обережно потягнув румпель. Нерухомий мотор враз ожив, чого й боявся Том, однак виявилося, що, на відміну від моря, він зможе дати йому раду, отож нема чого лякатися. Він рушив навмання до берега на північ від Сан-Ремо. Може, йому вдасться натрапити на якусь місцину, якусь безлюдну бухточку, де він зможе пристати до берега й вибратися на суходіл. А якщо хтось знайде човен? Тоді в нього виникнуть неабиякі проблеми. Він спробував опанувати себе, але ніяк не міг вигадати спосіб позбутися човна.

Том запримітив сосни, безлюдний на вигляд пляж з рудувато-бурим піском і зелені зарості оливкових дерев. Він повільно проїхав праворуч і ліворуч уздовж берега, аби пересвідчитись, що поблизу немає людей. Нікого не було. Він спрямував човен до мілководдя, обережно торкаючись румпеля, остерігаючись, аби мотор раптом знову не сказився. Тоді відчув, як ніс човна угрузнув у пісок. Опустив румпель до позначки «Стоп», потягнув за інший важіль, який зупинив мотор. Крадькома переліз через борт і занурився по коліна у воду. Наскільки зміг, заштовхав човен назад у море, перед тим забравши на берег два піджаки, свої черевики та пляшечку з одеколоном для Мардж.

Невеличка бухта, якихось п’ятнадцять футів завширшки, здавалася йому відлюдною і безпечною. Ніде не було навіть сліду людей, ніби сюди ще ніхто не забрідав. Том вирішив затопити човен.

Він узявся збирати камені завбільшки з людську голову, бо підіймати та складати до човна більші камені йому просто бракувало сил. Утім, незабаром йому довелося збирати й менші камінці, бо великих теж було обмаль. Він працював без спочину, боячись, що від утоми зомліє, якщо дозволить собі присісти бодай на хвилину, а поки вилежуватиметься, хтось може натрапити на нього. Коли камені вже ледь не висипалися за борт, Том узявся розхитувати човна, доки той не заповнився водою. Човен почав тонути, а Том штовхав його ще далі в море, аж доки вода не сягнула йому грудей і човен не пішов на дно. Тоді він з останніх сил повернувся на берег і якийсь час лежав, опустивши обличчя на пісок. Він узявся мізкувати, як дістанеться до готелю, як усе пояснить і що йому робити далі: він хотів покинути Сан-Ремо ще до сутінків і повернутися до Монджибелло. А ще йому слід було вигадати якусь історію для його мешканців.

13

Надвечір, якраз у той час, коли італійці та інші мешканці містечка збираються за вуличними столиками тутешніх кафе, прийнявши перед цим душ і гарно одягнувшись, та витріщаються на всіх, хто проходить повз них, спраглі до будь-якої розваги, Том повернувся до Сан-Ремо в самих лише плавках, черевиках і вельветовому піджаку Дікі, тримаючи під пахвою власний забризканий кров’ю одяг. Він рухався невимушено й повільно, адже був страшенно утомлений, хоча йшов із високо піднятою головою — лише тому, що дорогою він минав кафе, з яких на нього дивилися сотні людей. На жаль, то був єдиний спосіб дістатися до готелю. В одному барі на шляху до Сан-Ремо він підкріпив свої сили п’ятьма чашками кави та трьома порціями бренді, а зараз грав роль молодого чоловіка в гарній фізичній формі, що весь день провів у морі, адже був хорошим плавцем і геть не зважав на холод, і йому було до вподоби аж до смерку плавати у студеній воді. Том зайшов до готелю, узяв на рецепції свій ключ, піднявся у номер і замертво впав на ліжко. Він дозволить собі годинку перепочити, але ні в якому разі не має заснути, а то ще, не дай Боже, проспить аж до ранку. Він лежав, а коли відчув, що засинає, ураз підвівся і рушив до ванної, аби змочити обличчя. Тоді узяв мокрого рушника з собою на ліжко й обмахувався ним, щоб відігнати дрімоту.

Врешті він встав і почав виводити пляму крові на своїх вельветових штанях. Він щосили тер її милом і щіточкою для нігтів, та невдовзі утомився, відклав штани й почав складати валізу. Він спакував речі Дікі так, як зазвичай пакував їх сам Дікі, помістивши зубну пасту та щітку в задню кишеню. Потім знову взявся відчищати пляму. На його піджаку було занадто багато слідів крові, щоб він міг знову його носити, тож йому доведеться позбутися його. Натомість він міг носити піджак Дікі, який теж був бежевого кольору й майже того ж розміру. Том скопіював той вельветовий костюм Дікі й замовив його в того ж кравця з Монджибелло. Свій піджак він сховав до валізи, спустився з нею до вестибюля і попросив рахунок.

Чоловік з рецепції поцікавився, де його товариш, і Том вигадав, ніби зустрічається з ним на вокзалі. Відповідь задовольнила службовця, він посміхнувся і побажав Тому «Buon viaggio»[31].

Том зазирнув до ресторану неподалік готелю і, для підтримання сил, змусив себе проковтнути порцію супу. Він був насторожі, аби раптом не зустрітися із власником човна. Головне, подумав Том, покинути сьогодні Сан-Ремо. Якщо немає потяга чи автобуса, він візьме таксі до сусіднього міста.

Утім, на вокзалі Том дізнався, що о десятій двадцять чотири вирушає потяг на південь. Отже, придбає квиток у спальний вагон. Прокинеться завтра в Римі, а звідти потягом вирушить до Неаполя. Раптом уся ця затія здалася йому до безглуздості простою і в приступі самовпевненості він вирішив на кілька днів навідатися до Парижа.

— Spetta un momento[32], — сказав він до касира, який уже хотів вручити йому квиток. Том дивився на свою валізу й думав про Париж. Лише мигцем, приміром, на два дні. Та й він нічого не мусить казати Мардж. Але Том раптово відкинув ідею з Парижем. Він не зможе там розслабитися. Йому страшенно кортіло повернутися до Монджибелло та залагодити справи з власністю Дікі.

Білі, туго напнуті простирадла в потязі здалися Тому чи не найбільшою розкішшю, яка траплялася йому в житті. Він погладив їх рукою перед тим, як вимкнути світло. Та ще й ця чиста блакитно-сіра ковдра і прохолодне повітря, що виривалося з потужного вентилятора над його головою, — Том відчував неймовірне задоволення від самої думки про можливості, які відкриються перед ним, щойно він заволодіє грошима Дікі, про інші ліжка, столи, моря, кораблі, валізи, сорочки та всілякі розкоші й утіхи. Він вимкнув світло, опустив голову на подушку й майже відразу заснув, щасливий, задоволений та абсолютно упевнений у своїх силах — він ще ніколи не почувався таким упевненим.

На вокзалі в Неаполі він зайшов до чоловічої вбиральні, вийняв з валізи зубну щітку й гребінець Дікі, загорнув їх у дощовик разом зі своїм вельветовий піджаком і заляпаними кров’ю штанами Дікі, і викинув той згорток до великого сміттєвого бака, що стояв біля стіни у провулку навпроти вокзалу. Тоді зайшов до кафе на площі поряд з автобусною станцією, поснідав лате з солодкою булочкою і об одинадцятій сів на старенький автобус до Монджибелло.

Він вийшов з автобуса й ледве на налетів на Мардж, одягнену в купальний костюм і вільний білий піджак, який вона завжди надягала на пляж.

— А де Дікі? — запитала дівчина.

— Він у Римі. — Том люб’язно посміхнувся, готовий до будь-яких запитань. — Він вирішив провести там кілька днів. Я приїхав, щоб зібрати для нього деякі речі.

— Він мешкає у когось?

— Ні, він зупинився в готелі. — Осяявши її ще однією, цього разу прощальною посмішкою, він узяв валізу й рушив дорогою до будинку Дікі. За мить він почув за спиною ляскання сандалів Мардж на корковій підошві й зупинився. — А як справи в нашому рідному Монджибелло?

31

Щасливої дороги (іт.).

32

Заждіть хвилинку (іт.).