Заходжу у свій кабінет, а Мет стоїть там біля вікна, дивлячись на парк.

– Привіт, Мете, – вітаюсь, він відскакує на кілометр від мене.

– Генрі! – побілівши, промовляє. – Як ти вибрався з клітки?

Кладу наплічник на стіл і пильно дивлюсь на нього.

– З клітки?

– Ти… Я щойно прийшов з нижнього поверху – ти був замкнутий у клітці, і Роберто там унизу – ти сказав мені піднятись сюди і чекати, але не сказав чому.

– Господи. – Сідаю на стіл. – Боже мій.

Мет сідає у моє крісло і дивиться на мене.

– Слухай, я можу пояснити… – починаю.

– Можеш?

– Так.

Міркую.

– Я… Розумієш… О, чорт.

– Генрі, це щось справді дивне, так?

– Так, саме так.

Ми дивимось один на одного.

– Послухай, Мете. Ходімо вниз і подивімось, що відбувається; я вам з Роберто все поясню, гаразд?

– Гаразд.

Ми підводимось і йдемо вниз.

Коли прямуємо до східного коридору, бачу Роя, котрий тиняється біля входу на сходи. Він завмирає, коли помічає мене, і тільки-но збирається задати мені таке ж саме банальне запитання, чую голос Кетрін:

– Привіт, хлопці, як справи?

Вона пролітає повз нас і намагається відчинити двері на сходи.

– Рой, як пройти, не відчиняються.

– Гм, міс Мід, – дивлячись на мене, відповідає Рой. – У нас була проблема з…

– Все гаразд, Рой, – кажу. – Ходімо, Кетрін. Рой, ти ж не проти залишитись тут?

Він киває і пропускає нас на сходи. Коли заходимо, чую, як Роберто каже:

– Слухай, мені не подобається, що ти тут сидиш і розказуєш мені наукову фантастику. Якби мені хотілося фантастики, я б взяв щось почитати у Амелії.

Він сидить на останній сходинці і, коли ми починаємо спускатися, повертається подивитися, хто там.

– Привіт, Роберто, – тихо промовляю.

– Боже мій. Боже мій, – дивується Кетрін.

Роберто встає, втрачає рівновагу. Мет устигає його підхопити. Дивлюсь на клітку, а там – я. Сиджу на підлозі, на мені біла сорочка, штани хакі, коліна притиснуті до грудей; очевидно, що я змерз і голодний. Поруч з кліткою – горнятко кави. Роберто, Мет і Кетрін мовчки дивляться на нас.

– Звідки ти? – питаю.

– З серпня 2006-го.

Беру каву, тримаю на рівні підборіддя, вставляю через пруття клітки соломину. Він випиває до дна.

– Хочеш булочку?

Хоче. Розламую її на три частини і проштовхую одну. Я немов у зоопарку.

– Ти поранений, – зауважую.

– Ударився головою об щось.

– Скільки ще пробудеш?

– Десь із півгодини. – Він вказує на Роберто. – Бачите?

– Що тут відбувається? – запитує Кетрін.

Питаю себе:

– Хочеш пояснити?

– Я втомився. Починай.

І я пояснюю. Пояснюю, що я – мандрівник у часі, пояснюю практичний та генетичний аспекти цієї проблеми. Пояснюю, що насправді це якийсь розлад, і я не здатен це контролювати.

Розповідаю про Кендріка, про нашу із Клер зустріч і як ми зустрілися знову. Пояснюю причинно-наслідкові кола, квантові механізми, фотони і швидкість світла. Пояснюю, як почуваєшся, коли живеш поза часовими обмеженнями, а не як більшість людей. Пояснюю про брехню, крадіжки, страх. Пояснюю, що намагаюся повернутись до нормального життя.

– А частина нормального життя – це нормальна робота, – завершую.

– Я би не назвала це нормальною роботою, – зауважує Кетрін.

– Я би не назвав це нормальним життям, – озиваюся з клітки я.

Дивлюсь на Роберто, а він сидить на сходах, опершись на стіну. Здається, він виснажений і задуманий.

– Отож, – питаю. – Ви мене звільните?

Роберто зітхає.

– Ні, ні, Генрі, я тебе не звільню. – Він обережно встає, обтрушує рукою пальто. – Але я не розумію, чому ти не розказав мені це раніше.

– Ви би мені не повірили, – відповідаю. – Ви не вірили навіть зараз, поки не побачили на власні очі.

– Так… – починає Роберто, але наступні його слова тонуть у дивному звуці, який іноді супроводжує мої появи і зникнення.

Обертаюсь і бачу на підлозі в клітці купку одягу. Пізніше я повернуся сюди і витягну його вішалкою для одягу. Повертаюсь до Мета, Роберто і Кетрін. Вони застигли.

– Господи, – каже Кетрін. – Це однаково, що працювати з Кларком Кентом.

– А я почуваюся Джиммі Олсеном, – каже Мет. – Фу.

– Отже, ти – Лоїс Лейн, – дражнить Роберто Кетрін.

– Ні-ні, Лоїс Лейн – це Клер, – відповідає вона.

– Але Лоїс Лейн не знала, як пов’язані Кларк Кент та Супермен, а Клер … – заперечує Мет.

– Без Клер я би вже давно здався, – кажу. – Ніколи не розумів, чому Кларк Кент так затято стежив за Лоїс Лейн у темряві.

– Це поліпшує історію, – говорить Мет.

– Справді? Не знаю.

П’ятниця, 7 липня 2006 року (Генрі сорок три)

Генрі: Сиджу в кабінеті Кендріка і слухаю, як він намагається пояснити, чому нічого не вийде. Зовні страшна парильня, сліпуча спека, що висушує на кістяк. А тут досить прохолодно через кондиціонер; сиджу, аж мурашки по шкірі. Ми сидимо один навпроти одного на стільцях, як і завжди. На столі переповнена попільничка. Кендрік увесь час підкурює нову цигарку від попередньої. Ми сидимо із вимкненим світлом, повітря важке від диму і холоду. Хочу пити. Хочу кричати. Хочу, щоб Кендрік стулив пельку і дав мені можливість запитати. Хочу встати і вийти. Але сиджу і слухаю.

Коли Кендрік нарешті замовкає, раптово долітають звуки ззовні.

– Генрі? Ти мене чуєш?

Виструнчуюсь, і дивлюся на нього, мов учень, якого спіймали за дрімотою на уроці.

– Е-е. Ні.

– Питаю, чи ти зрозумів, чому це не вийде?

– А? Так. – Намагаюсь зібратися з думками. – Це не вийде, тому що моя імунна система фігова. І тому, що я старий. І тому, що задіяно надто багато генів.

– Так, – зітхає Кендрік і гасить недопалок у попільничці, вже заваленій ущент. – Мені шкода.

Він спирається на спинку крісла і складає на колінах свої ніжно-рожеві руки. Пригадую, як побачив його тут, у цьому кабінеті, вісім років тому. Ми обидва були молодші та більш зарозумілі, впевнені у щедрості молекулярної генетики, готові використовувати науку, щоби загнати природу в глухий кут. Пригадую, як тримав у руках мишу Кендріка, яка могла переміщатись у часі, і ту хвилю надії, що відчував тоді, дивлячись на свою маленьку білу колегу. Пригадую вираз обличчя Клер, коли сказав їй, що нічого не вийде. Хоча вона й особливо не сподівалася.

Прокашлююся.

– А як щодо Альби?

Кендрік схрещує щиколотки і метушиться:

– А що Альба?

– З нею вийде?

– Ми ж ніколи не дізнаємося, так? Хіба що Клер змінить рішення щодо того, щоб я працював з ДНК Альби. А ми обидва чудово знаємо, що Клер боїться генної терапії. Вона дивиться на мене, наче я – Йозеф Менґеле, тільки-но я зачіпаю цю тему.

– Але якби у вас було ДНК Альби, – питаю, – ви б зробили мишей і виробили для неї препарати, щоби вона змогла їх спробувати, коли їй виповниться вісімнадцять?

– Так.

– Навіть якщо зі мною нічого не вийде, то хоча б колись Альба матиме шанс?

– Так.

– Дуже добре.

Встаю та потираю руки, відчіплюю від тіла бавовняну сорочку, що прилипла через холодний піт.

– Так і зробимо.

П’ятниця, 14 липня, 2006 року (Клер тридцять п’ять, Генрі сорок три)

Клер: Я у студії, створюю японський папір. Цей папір такий тонкий та прозорий, що крізь нього можна дивитися; занурюю су-кутту в чан і виймаю, огортаючи довкола нього ніжний розчин, допоки ідеально не розподіляється. Ставлю на край чану, щоби підсохло, і чую, як Альба регоче, Альба біжить через сад, Альба кричить:

– Мамо! Дивись, що мені тато купив!

Вона вривається у двері й тупотить до мене; за нею спокійно йде Генрі. Дивлюсь на її ноженята і розумію, звідки тупіт: червоні туфельки.

– Вони як у Дороті! – кричить Альба і, танцюючи, притупує по підлозі. Тричі обертається на підборах, але не зникає. Звичайно, вона ж уже вдома. Регочу. Генрі дуже задоволений.

– Ти був на пошті? – питаю його.