– У мене є для тебе подарунок. Заплющ очі, – каже Клер.
Заплющую. Чую, як Клер відсовує стілець від столу. Йде кімнатою. Затим чую звук голки на вініловій пластинці… щось шипить… скрипки… чисте сопрано, що, мов гострий дощ, пронизує шум оркестру… голос моєї матері, яка співає «Лулу». Розплющую очі. Клер сидить навпроти мене, всміхаючись. Встаю і витягую її з крісла, пригортаю.
– Дивовижно, – промовляю, відтак не можу вимовити й слова; цілую її.
Згодом, коли вже попрощаємося з Нел і Лурдес, зі всіма слізними проявами вдячності, після дороги додому, розрахунку з нянею, кохання з виснажливою насолодою, ми лежимо у ліжку, майже засинаючи.
– День народження вдався? – запитує Клер.
– Ідеальний, – промовляю. – Найкращий з усіх.
– Ти коли-небудь хотів уміти зупиняти час? – запитує Клер. – Я би не проти залишитись тут назавжди.
– М-м-м, – протягую у відповідь, погладжуючи живіт.
– У мене відчуття, ніби ми на вершині американських гірок, – промовляє Клер, коли вже майже засинаю. Але засинаю й забуваю запитати у неї вранці, про що вона говорила.
Неприємна сцена
Середа, 28 червня 2006 року (Генрі сорок три і сорок три)Генрі: Потрапляю в темряву, на холодну бетонну підлогу. Намагаюся сісти, проте в мене паморочиться у голові, тож знову лягаю. Болить голова. Обмацую її руками; на ній великий набряк над лівим вухом. Коли очі звикають до темряви – бачу слабкі обриси сходів, напис «Вихід», і далеко наді мною – самотня неонова лампочка, що випромінює холодне світло. Навколо мене сталева клітка. Я у Ньюбері, після закриття, всередині клітки.
– Без паніки, – кажу собі вголос. – Усе нормально. Усе в порядку. В порядку.
Припиняю повторювати, коли розумію, що не слухаю себе. Мені вдається зіп’ястися на ноги. Тремчу. Хочу знати, скільки мені ще чекати тут. Що скажуть мої співробітники, коли побачать мене? Тому, що так воно і є. Мене викриють, як помилку природи, якою, власне, я і є насправді. Не сподівався такого, чесно кажучи.
Намагаюсь ходити туди-сюди, щоби зігрітись, але від цього моя голова нервово труситься. Зупиняюсь, сідаю посередині клітки на підлогу й, наскільки це можливо, згортаюсь у клубок. Минають години. Прокручую цю ситуацію у голові, повторюючи свої дії, розмірковуючи над варіантами, які могли би розгорнутись у кращому, чи гіршому випадках. Зрештою стомлююсь від цього і прокручую в голові музику. «That’s Entertainment» (гурт «Jam»), «Pills and Soap» (Елвіс Костелло), «Perfect Day» (Лу Рід). Саме намагаюсь пригадати весь текст «I Love a Man in a Uniform» («Gang of Four»), коли вмикається світло. Звісно, це Кевін, охоронець-нацист, відчиняє бібліотеку. Кевін – остання людина на землі, з якою я хотів би зустрітися голим у клітці, тож природно, що він помічає мене, коли заходить. Я скрутився на підлозі, вдаючи, що помер.
– Хто тут? – запитує Кевін голосніше, ніж треба. Уявляю, як він стоїть тут блідий і перехиляється через перила. Його голос розходиться навколо, відбиваючись від бетону. Кевін спускається сходами вниз і стоїть за десять футів від мене.
– Як ви туди потрапили?
Він обходить навколо клітки. Я далі вдаю, що непритомний. Позаяк не можу нічого пояснити, тож не хочу, щоби мене турбували.
– Господи, та це ж Детембл.
Відчуваю, що він стоїть там, витріщаючись. Зрештою згадує про свою рацію.
– А, десять чотири, гей, Рою.
З рації долинає незрозуміла відповідь.
– Гей, Рою, це Кевін, так, можеш підійти до А46? Так, внизу.
Чується шум у динаміку.
– Просто зійди вниз.
Він вимикає рацію.
– Господи, Детембле, я не знаю, що ви хотіли цим довести, але вам це вдалося.
Чую, як він ходить неподалік. Його черевики скриплять, і він злегка хрюкає. Уявляю, що він, мабуть, сидить на сходах. Кілька хвилин по тому двері нагорі відчиняються і спускається Рой. Рой – мій улюблений охоронець. Це кремезний афроамериканець, завжди з чарівною усмішкою на обличчі. Він – король приймальні; я завжди радий приїжджати на роботу і вітатися з ним.
– Нічого собі, – каже Рой. – Хто тут у нас?
– Детембл. Ніяк не втямлю, як він потрапив сюди.
– Детембл? Отакої. Цей хлопець завжди готовий утнути щось подібне. Я розповідав, що колись бачив його голяка у крилі третього поверху?
– Так, казав.
– Добре, думаю, нам слід витягнути його звідти.
– Він не ворушиться.
– Він дихає. Думаєш, він поранений? Може, викличмо «швидку»?
– Нам треба пожежна, вирізати його тими «щелепами життя», які вони мають на випадок аварій.
Кевін здається схвильованим. Не хочу пожежників чи парамедиків. Тяжко вдихаю та підводжуся.
– Доброго ранку, містере Детембл, – упівголоса наспівує Рой. – Ви трохи ранувато, чи не так?
– Трохи, – згоджуюсь, підбираючи коліна до підборіддя. Я так змерз, що мої зуби болять від заціпеніння. Роздивляюсь Кевіна та Роя; вони, відповідно, дивляться на мене.
– Гадаю, що міг би підкупити вас, джентльмени.
Вони переглядаються.
– Залежно від того, – каже Кевін, – що у вас на думці. – Ми не зможемо мовчати про це, оскільки не зуміємо самотужки витягнути вас звідти.
– Ні, ні. Я навіть не розраховую на це.
Вони дивляться з полегшенням.
– Послухайте. Я дам кожному з вас по сотні доларів, якщо зробите для мене дві речі. Перша: підіть і принесіть мені горня кави.
Обличчя Роя набуває усміхненого вигляду Короля приймальні.
– Чорт, містере Детембл. Я це зроблю просто так. Звісно, я не знаю, як ви збираєтесь її пити.
– Принесіть трубочку. І не беріть каву з автоматів у холі. Вийдіть і принесіть справжньої кави. З вершками і без цукру.
– Буде зроблено, – каже Рой.
– А друга? – запитує Кевін.
– Я хочу, щоб ви пішли у відділ рідкісних книг і принесли одяг з мого столу, він лежить у нижній правій шухляді. Отримаєте премію, якщо ніхто не помітить, як ви це робитимете.
– Простіше простого, – відповідає Кевін, і я дивуюсь, чому він міг мені не подобатись.
– Краще відімкни цю сходову клітку, – каже Рой Кевіну, який схвально киває та іде. Рой стоїть збоку і з жалем дивиться на мене.
– Як ви туди потрапили?
Знизую плечима.
– У мене немає достойної відповіді.
Рой посміхається, киває головою.
– Добре, подумайте, а я піду принесу вам горнятко кави.
Минає близько двадцяти хвилин. Зрештою чую, як відчиняються двері, Кевін спускається сходами, за ним іде Мет і Роберто. Ми зустрічаємось поглядами, і він знизує плечима, ніби запевняючи, що намагався, але… Він просовує мою сорочку крізь отвір у клітці. Доки її одягаю, Роберто холодно споглядає, схрестивши руки на грудях. Штани трохи більші, треба постаратись, щоби просунути їх у клітку. Мет сидить на сходах з підозрілим виразом обличчя. Знов чую, як відчиняються двері. Це Рой – несе каву і солодку булочку. Він кладе соломинку в мою каву і ставить її і булочку на підлогу біля клітки. Я мушу відірвати погляд від неї і дивлюсь на Роберто, який повертається до Роя і Кевіна і запитує:
– Ми можемо поговорити наодинці?
– Звісно, докторе Колі.
Охоронці піднімаються сходами і виходять у двері на другому поверсі. Тепер я один, ув’язнений, не в змозі пояснити Роберто, котрого дуже поважаю і якому постійно брехав. Тепер існує єдина правда, яка є найнеймовірнішою за будь-яку мою брехню.
– Гаразд, Генрі, розказуй, – каже Роберто.
Генрі: Чудовий червневий ранок. Трохи спізнююсь на роботу через Альбу (вона відмовлялась одягатись) та електричку (яка не хотіла прибувати), але, за моїми мірками, не надто. Коли підписуюсь у приймальні, замість Роя там Марша.
– Привіт, Маршо. А де Рой?
– У нього якісь справи, – відповідає вона.
– Он воно що, – промовляю і піднімаюсь ліфтом на п’ятий поверх.
– Ти спізнився, – каже Ізабель, коли заходжу до відділу рідкісних книг.
– Але не дуже. – відповідаю.