– Чорт. – Його обличчя витягується. – Забув. Вибач. Завтра одразу ж піду туди.

Альба вертиться, і Генрі підходить до неї, зупиняє:

– Не треба, Альбо. Голова запаморочиться.

– Мені подобається, коли паморочиться.

– Погана ідея.

На Альбі футболка і шорти. На шкірі, на згині ліктя – пластир.

– Що у тебе з рукою? – питаю я.

Вона мовчить і дивиться на Генрі, я теж переводжу на нього погляд.

– Нічого, – відповідає він. – Вона смоктала шкіру й поставила собі засос.

– Що таке засос? – запитує Альба.

Генрі починає пояснювати, але перебиваю:

– Навіщо засос заклеєний пластирем?

– Не знаю, – відповідає він. – Вона просто захотіла.

У мене з’являється недобре передчуття. Назвіть це шостим відчуттям матерів. Підходжу до Альби.

– Ану, подивимося.

Вона притискає руку до себе, закриваючи другою рукою:

– Не знімай. Болітиме.

– Я буду обережна. – Міцно хапаю її за руку.

Альба починає скиглити, проте я налаштована рішуче. Повільно розгинаю її руку, обережно відліплюю пластир. Червоне місце проколу в середині бордового синяка.

Альба скиглить: «Болить, не чіпай», і я відпускаю її. Вона знову приклеює пластир і дивиться на мене, чекаючи.

– Альбо, чому би тобі не подзвонити Кімі? Запитай, чи приїде вона до нас на вечерю?

Альба всміхається і вибігає зі студії. За хвилину задні двері будинку захлопуються. Генрі сидить за моїм столом для малювання, злегка похитуючись туди-сюди на стільці. Спостерігає за мною. Чекає, поки щось скажу.

– Повірити не можу, – нарешті кажу. – Як ти міг?

– Я мусив, – тихо відповідає Генрі. – Вона… Я не міг залишити її без… Я хотів, щоб вона мала перевагу. Щоб Кендрік міг працювати над цим. Це для неї, про всяк випадок.

Підходжу до нього, знімаю калоші й гумовий фартух, схиляюсь над столом. Генрі скоса нахиляє голову, світло падає на його обличчя, бачу зморшки на підборідді, біля кутиків рота, біля очей. Він дуже схуднув. Очі стали величезними порівняно з обличчям.

– Клер, я не сказав їй, навіщо це. Скажеш їй сама, коли… настане час.

Хитаю головою.

– Ні. Зателефонуй Кендріку і скажи, щоб припинив це.

– Ні.

– Тоді я сама.

– Клер, не роби…

– Генрі, із власним тілом можеш робити все, що заманеться, але…

– Клер!

Генрі витискає моє ім’я крізь зціплені зуби.

– Що?

– Все скінчено, ясно? У мене все втрачено. Кендрік сказав, що нічим мені не допоможе.

– Але… – Завмираю, щоб перетравити те, що він сказав. – Але тоді… що відбувається?

Генрі хитає головою.

– Не знаю. Може, те, про що ми думали, і справді… трапиться. Але тоді… Я не можу залишити Альбу, не спробувавши допомогти їй… Клер, просто дозволь мені це зробити для неї! Може, це не подіє, може, вона ніколи не використає цей шанс. А може, їй сподобається переміщатись у часі, може, вона ніколи не загубиться, не голодуватиме, її не арештовуватимуть, не переслідуватимуть, не ґвалтуватимуть чи битимуть. Але якщо їй це не сподобається? Якщо вона захоче бути простою звичайною дитиною? Клер? Клер, не плач…

Але я не можу зупинитися, стою і схлипую в жовтий гумовий фартух; нарешті Генрі підводиться й обіймає мене.

– Клер, цього може й не трапиться, – тихо каже він. – Просто я хочу залишити їй подушку безпеки. – Відчуваю його ребра крізь футболку. – Дозволь мені залишити їй хоча би це?

Киваю, і Генрі цілує моє чоло.

– Дякую, – каже він, а я знову плачу.

Генрі: Тепер я знаю, як усе скінчиться. Досвітнім осіннім ранком я опинюсь у долині. Буде хмарно і прохолодно; на мені чорне шерстяне пальто, черевики і рукавиці. Цієї дати немає у списку. Клер спатиме у своєму теплому двоярусному ліжку. Їй тринадцять.

Далекий постріл розріже сухе холодне повітря. Це сезон полювання на оленів. Десь там чоловіки у яскравому помаранчевому одязі сидітимуть, чекатимуть, стрілятимуть. Пізніше питимуть пиво та їстимуть бутерброди, які їм приготували дружини.

Розгуляється вітер, пошарудить фруктовим садом, зриваючи непотрібне листя з яблунь. У Медовларк-гауз гримнуть задні двері, з’являться два крихітних силуети в помаранчевих костюмах, що відбивають світло, з однаковими рушницями. Вони йтимуть у моєму напрямку, на галявину. Це Філіп і Марк. Мене вони не помітять: я притиснусь до високої трави, обернувшись темною нерухомою плямою на тлі бежевої і тьмяно-зеленої барв. Ярдів за двадцять від мене Філіп і Марк звернуть з доріжки й підуть до лісу.

Вони зупиняться і дослухаються. І почують швидше за мене: шурхіт, метання, щось рухається травою, велике, незграбне, білий спалах – може, хвіст? Воно прямуватиме до мене, до лугу, Марк підніме рушницю, ретельно прицілитися, натисне на курок, і…

Постріл, крик, людський крик. І тиша. Відтак: «Клер! Клер!» І більше нічого.

Якусь мить посиджу, не думаючи, не дихаючи. Філіп побіжить туди, і я побіжу, і Марк. Усі ми перетнемося в одному місці.

Але там нічого не буде. Лише кров на землі, блискуча і густа. Пом’яте сухотрав’я. Дивитимемося одне на одного, не впізнаючи, над калюжею крові.

У своєму ліжку Клер почує крик. Вона почує, як хтось кличе її, відтак сяде, серце гупатиме в її грудях. Побіжить униз, за двері, на галявину, в самій лише нічній сорочці. Побачить нас утрьох, застигне, нічого не розуміючи. За спинами її батька та брата я притисну палець до своїх губів. Коли Філіп піде до неї, я повернусь, піду в прилисток фруктового саду й спостерігатиму, як вона тремтить у батькових обіймах, а Марк стоятиме неподалік, нетерплячий і спантеличений, з гордою хлоп’ячою щетиною на щоках, і дивитиметься на мене, ніби намагаючись щось згадати.

Клер подивиться на мене; махну їй рукою, і вона піде з батьком додому, помахавши мені у відповідь, – тендітна, в розхристаній нічній сорочці, наче янголятко. Її постать зменшуватиметься, зникаючи вдалині. Вона зайде в будинок, а я залишуся стояти над невеликою латкою крові і знатиму, що десь там я вмираю.

Епізод на критій автопаркованці Монро-стрит

Генрі: Холодно. Дуже, дуже холодно. Лежу в снігу на землі. Де я? Намагаюся сісти. Мої ноги заніміли, не відчуваю їх. Місцевість довкола відкрита, тут немає ані будинків, ані дерев. Скільки я вже тут? Зараз ніч. Чую шум машин. Стаю навкарачки. Піднімаю голову: я у Ґрант-парк. За сотню футів засніженої землі видніється порожній і зачинений Художній Інститут. Мовчать красиві будівлі Мічиґан-авеню. Уздовж Лейк-Шор-Драйв мчить потік машин, світло фар пронизує чорноту ночі. Над озером видніється слабка смужка світла: наближається світанок. Треба звідси вибиратися. Треба зігрітися.

Встаю. Мої ноги побіліли й заніміли. Не відчуваю їх, не можу ними поворухнути, але починаю йти. Відтак пробираюся крізь сніг, іноді падаю, встаю і знову йду; це повторюється знову й знову, зрештою, починаю повзти. Повзу вулицею. Задом наперед, повзу бетонними сходами вниз, чіпляючись за поручень. Сіль потрапляє у рани на руках і колінах. Доповзаю до телефона-автомата.

Сім нулів. Вісім. Дев’ять.

– Алло, – чую свій голос.

– Допоможи мені, – кажу. – Я на критій автопаркованці на Монро-стрит. Трясця, тут неймовірно холодно. Я біля пункту охорони. Приїдь, забери мене.

– Гаразд. Будь там. Ми вже їдемо.

Намагаюсь повісити трубку, але це мені не вдається. Мої зуби нестримно цокотять. Повзу до пункту охорони і гупаю у двері. Там нікого немає. Всередині бачу відеомонітори, обігрівач, куртку, стіл, стілець. Беруся за клямку. Замкнено. У мене немає нічого, чим можна відчинити двері. Вікно укріплене дротяним каркасом. Сильно тремчу. Тут нема жодної машини.

– Допоможіть! – Кричу. Ніхто не приходить. Згортаюся калачиком перед дверима, підбираю коліна до підборіддя, обертаю руки навколо ніг. Ніхто не приходить. А я нарешті, нарешті зникаю.