– Генрі, – тихо кличу його. – Прокидайся, тепер ти вдома… – Обережно голублю його лице, він розплющує одне око. Здається, він ще не зовсім прокинувся.

– Клер, – бурмоче. – Клер.

Зі здорового ока починають текти сльози, він здригається від ридань; притягую його до своїх колін. Плачу. Генрі скручується у мене на колінах, на долівці, і ми здригаємось разом, тісно притулившись і погойдуючись, погойдуючись, разом виплакуючи наше полегшення і наші страждання.

Четвер, 23 грудня 2004 року (Клер тридцять три, Генрі сорок один)

Клер: Завтра Святвечір. Генрі у Вотер-Тауер-Плейс, повів Альбу, щоби показати їй Санту в універмазі «Маршал Філдз», поки я завершую покупки. Тепер сиджу в кав’ярні у книгарні «Бодерз», п’ю каву зі збитими вершками за столиком біля вікна, що виходить на вулицю, і даю ногам відпочити поруч із купою переповнених пакунків, обіпертих на стілець. За вікном вигоряє день, крихітні білі вогники вимальовують кожне дерево. По Мічиґан-авеню поспішають за покупками люди, позаду чую приглушений дзвіночок Санти з Армії Спасіння. Повертаюсь до універмагу, шукаю очима Генрі та Альбу та раптом чую, як хтось мене кличе. Бачу Кендріка зі своєю дружиною Ненсі, Коліном і Надею, що прямують до мене.

Одразу видно, що вони тільки-но вийшли зі «Шварца»: у них приголомшений вигляд батьків, які щойно втекли з пекла іграшкової крамниці. Надя підбігає до мене з вереском: «Тьотю Клер, тьотю Клер! Де Альба?» Колін сором’язливо всміхається й простягає руку, показуючи, що у нього є крихітний жовтий евакуатор. Вітаю його й кажу Наді, що Альба зараз у Санти; Надя повідомляє, що вже бачила Санту минулого тижня.

– Що ж ти попросила? – запитую.

– Хлопця, – каже Надя. Їй три роки.

Я усміхаюся Кендріку й Ненсі. Кендрік упівголоса каже щось Ненсі, і вона промовляє:

– Рота, за мною! Ми повинні знайти книгу для тітки Сільви, – й усі троє поспішають до столиків з товаром. Кендрік жестом показує на порожній стілець навпроти мене.

– Можна?

– Звичайно.

Він сідає й голосно зітхає.

– Ненавиджу Різдво.

– Як і Генрі.

– Справді? Я не знав. – Кендрік спирається на вікно й заплющує очі. Щойно я подумала, що він насправді спить, як Кендрік розплющує їх і питає: – Генрі дотримується режиму прийому препаратів?

– Е-е, думаю, що так. Тобто наскільки це можливо, якщо врахувати, що останнім часом він часто подорожує у часі.

Кендрік барабанить пальцями по столу.

– Наскільки часто?

– Кожні кілька днів.

Здається, Кендрік розлютився.

– Чому він не сказав мені про це?

– Гадаю, він боїться, що ви засмутитесь і покинете цю справу.

– Він мій єдиний об’єкт досліджень, який має здатність розмовляти, але ніколи нічого мені не каже!

Сміюся.

– Не вам одному.

Кендрік каже:

– Я намагаюся дослідити його випадок. Мені потрібно, щоб він розповідав мені, коли щось не спрацьовує. Інакше ми просто гаємо час.

Киваю. Надворі падає сніг.

– Клер?

– Що?

– Чому ви не дозволяєте мені поглянути на ДНК Альби?

Сотню разів обговорювали це з Генрі.

– Тому що спершу ви просто захочете знайти в її генах усі маркери, і тут нічого страшного немає. Але потім ви з Генрі почали б умовляти мене дозволити спробувати на ній лікарські препарати, а це вже погано. От чому.

– Але вона ще дуже молода. У неї більше шансів, що реакція на препарати буде позитивною.

– Я кажу: ні. Коли Альбі виповниться вісімнадцять, вона сама вирішить. Поки усе, що ви дали Генрі, – це жах. – Не дивлюся на Кендріка. Кажу це моїм рукам, тісно переплетеним і складеним на столі.

– Але ми змогли б розробити для неї генну терапію.

– Люди помирали від генної терапії.

Кендрік мовчить. Рівень шуму в книгарні нестерпний. Та крізь гул чую крик Альби: «Мамо!» Бачу, що вона сидить у Генрі на плечах, тримаючись руками за його голову. Вони обоє у єнотових шапках. Генрі бачить Кендріка й на мить здається, що він стривожений; цікаво, які секрети ці двоє приховують від мене? Відтак Генрі всміхається й підходить до нас, Альба щасливо погойдується над натовпом. Кендрік устає, щоби привітатися, і я жену цю думку геть.

День народження

Середа, 24 травня 1989 року (Генрі сорок один, Клер вісімнадцять)

Генрі: Глухо гепаюсь і скочуюсь колючою стернею, спинившись біля ніг Клер, увесь брудний замащений кров’ю. Вона сидить на камені, незворушна, бездоганна у білій шовковій сукні, коротких білих рукавичках, білих панчохах та туфлях.

– Генрі, привіт, – каже вона, ніби я саме завітав до неї на чашечку чаю.

– Що сталося? – Запитую. – Ти маєш вигляд дівчини, що йде до першого причастя.

Клер сидить виструнчена й промовляє:

– Сьогодні двадцять четверте травня 1989 року.

Швидко міркую.

– З Днем народження! Ти, часом, не заховала тут для мене одяг у стилі гурту «Bee Gees»?

Не відповідаючи, Клер зісковзує з каменя й дістає з-за нього валізу з одягом. Широким жестом розстібає її та витягує смокінг, брюки, й одну з тих клятих ділових сорочок, для яких потрібні запонки. Затим дістає чемодан, у якому спідня білизна, ремінь, краватка-метелик, запонки і гарденія. Я серйозно стривожений і завчасно не попереджений. Обмірковую доступну інформацію.

– Клер, ми ж не одружуємося сьогодні, не робимо нічого божевільного, так? Тому що я знаю: наш ювілей восени. У жовтні. Наприкінці жовтня.

Клер відвертається, поки одягаюся.

– Тобто ти не пригадуєш, коли саме у нас ювілей? Як це по-чоловічому.

Зітхаю.

– Кохана, ти ж розумієш, що я це знаю, просто не можу зараз згадати. Та в будь-якому разі, з днем народження.

– Мені вісімнадцять.

– Боже мій, не може бути. Здається, тільки вчора тобі було шість.

Клер, як завжди, заінтригована ідеєю, що недавно я бачив іншу Клер, старшу чи молодшу.

– Ти недавно бачив мене шестирічну?

– Щойно лежав у ліжку, а ти читала «Емму». Тобі було тридцять три. Мені зараз сорок один, і я відчуваю кожну хвилину. – Розчісую пальцями своє волосся і проводжу рукою по щетині. – Клер, пробач, дуже шкода. Боюся, що я не в найкращій формі для твого дня народження. – Засилюю гарденію в петельку смокінга й починаю застібати запонки. – Я бачив тебе шестирічну десь два тижні тому. Ти намалювала мені качку.

Клер червоніє. Рум’янець поширюється її лицем, як крапля крові в мисці молока.

– Ти голодний? Я приготувала для нас бенкет!

– Звичайно, голодний. Я зморений, вмираю з голоду і подумую про канібалізм.

– Поки що у цьому немає потреби.

Щось у її тоні змушує мене напружитися. Відбувається щось, про що я не здогадуюсь, а Клер сподівається, що я про це знаю. Вона аж наспівує щось від радісного збудження. Розмірковую про відносні переваги простого зізнання у своєму невігластві в порівнянні тим, що й надалі прикидатимуся обізнаним. Вирішую поки пустити все на самоплив. Клер розстилає ковдру, яка пізніше стане нашою постіллю. Обережно сідаю, з радістю впізнавши її блідо-зелений колір. Клер розпаковує бутерброди, маленькі паперові стаканчики, столове срібло, крекери, крихітну чорну баночку ікри з супермаркету, шоколадно-м’ятне печиво «Гел скаут», полуниці, пляшку «Каберне» з вигадливою етикеткою, сир Брі, що трохи розтопився, і паперові тарілки.

– Клер. Вино! Ікра! – Я вражений, та чомусь не втішений. Вона простягає мені «Каберне» і коркотяг. – Е-е, гадаю, я про це згадував, але мені не можна пити. Настанова лікаря. – Клер здається пригніченою. – Але, певна річ, я можу їсти… І прикинутися, що п’ю. Тобто якщо це допоможе. – Не можу позбутися відчуття, що ми граємо «дочки-матері». – Не знав, що ти п’єш. Я про алкоголь. Тобто навряд чи бачив, щоб ти коли-небудь пила.

– Ну, мені це не дуже подобається, але, оскільки це така знаменна подія, я подумала, що було б непогано принести вина. Напевне, шампанське пасувало би краще, але в комірчині знайшла тільки це, тому й принесла його з собою.