Якусь хвилину стою у дверях, вдихаючи злегка затхлий запах своєї давно не використовуваної студії. Порпаюся у своїх файлах та знаходжу папір кольору хурми, що має вигляд бичачої шкіри; хапаю мольберт, кілька пастельних фарб та інше приладдя й повертаюсь (жалкуючи лишень краплю!) до будинку.

Удома дуже тихо. Генрі на роботі (сподіваюся), чути лише, як у підвалі колотить пральна машинка. Протяжно свистить кондиціонер. Із Лінкольн-авеню чути слабкий гул машин. Сідаю на килимок біля Альби. Лише за кілька сантиметрів від її маленьких пухленьких ніжок сонце намалювало трапецію своїм промінням. За півгодини вона огорне її повністю.

Прикріплюю папір до мольберта й кладу фарби біля себе на килимку. З олівцем у руці, розглядаю доньку.

Альба міцно спить. Її грудна клітка повільно підіймається та опускається, чую, як із кожним видихом вона легенько похропує. Може, їй холодно? Втім, у цей обідній липневий день тут тепло, тож на ній лише підгузок. Вона трішки розчервонілася. Її ліва ручка ритмічно стискається та розтискається. Може, їй сниться музика?

Починаю малювати її голівку, повернуту до мене. Насправді не думаю зараз про це. Моя рука рухається папером, як голка сейсмографа, записуючи форму Альби, яку поглинаю очима. Замальовую, як її шийка зникає під складками дитячого жирку під підборіддям, як м’якенькі смужки вище колін легенько рухаються, коли вона штурхає ніжками, ось знову, і ще раз. Мій олівець змальовує випуклість її набитого животика, прикритого підгузком, що різкою та вайлуватою лінією врізається в її округлість. Уважно розглядаю папір, підмальовую кут Альбиних ніжок та переробляю складку, де її права ручка доторкається тіла.

Відтак наношу пастель. Спершу відтіняю білим кольором її крихітний носик, її лівий бік, пальчики, підгузок, краєчок лівої ступні. Накидаю тіні темно-зеленого та яскраво-синього кольорів. Глибока тінь лягає на правий бік Альби, де її тіло доторкається ковдри. Мовби вирва води, у яку надійно її розташовую. Тепер на малюнку Альба стає якоюсь тривимірною, наче зіскакує з паперу.

Використовую дві рожеві пастелі: світло-рожеву, відтінку внутрішньої частини мушлі, та темно-рожеву, що нагадує мені сирий тунець. Рвучкими штрихами зарисовую шкіру Альби. Здається, вона була захована десь у папері, і зараз я дістаю оцю невидиму сутність, яку приховувала. По цій пастельній шкірі малюю холодним фіолетовим кольором її вушка, носик та ротик (він злегка розтулений, мовби така маленька літера «о»). Її чорне та густе волоссячко стає на папері сумішшю темно-синього, чорного та червоного. Акуратно замальовую її брови, подібні до мохнатої гусені, що безпечно заповзла на обличчя Альби.

Тепер на Альбу падають сонячні промені. Вона ворушиться, потирає своєю маленькою ручкою оченята й зітхає. Внизу на папері пишу її ім’я, своє ім’я та дату.

Малюнок готовий. Він слугуватиме моїм листом: я любила тебе, створила тебе, створила це для тебе, – ще довго після того, як мене не стане, і Генрі не стане, і навіть Альби не стане. Цей малюнок скаже: ми створили тебе, і ти тут, саме зараз.

Альба розплющує оченятка та всміхається.

Секрет

Неділя, 12 жовтня 2003 року (Клер тридцять два, Генрі сорок)

Клер: Маю секрет: іноді я радію, коли Генрі зникає. Іноді мені подобається бути на самоті. Буває, блукаю домом пізно вночі й тремчу від задоволення, бо не треба говорити, торкатися, а можна просто ходити, сидіти й приймати ванну. Лягаю на долівку у вітальні й слухаю «Fleetwood Mac», «Bangles», «B-52’s», «Eagles», – гурти, яких Генрі терпіти не може. Часом вирушаю на тривалу прогулянку з Альбою, не лишаючи записки про те, де я. Іноді ходжу з Селією на каву, і ми обговорюємо Генрі, Інґрід, та тих, кого Селія бачила цього тижня. Буває, зависаю з Шаріс та Гомесом, і ми не говоримо про Генрі та гарно проводимо час. Якось вирушила у Мічиґан, а коли повернулася – Генрі ще не було; так і не сказала йому, що кудись їздила. Інколи наймаю няню та йду в кіно чи, коли стемніє, катаюся на велосипеді неосвітленою велосипедною доріжкою уздовж пляжу Монтроз; я немов літаю.

Іноді я радію, що Генрі зникає, проте завжди радію, коли він повертається.

Технічні проблеми

П’ятниця, 7 травня 2004 року (Генрі сорок, Клер тридцять два)

Генрі: Ми на відкритті виставки Клер у Чиказькому культурному центрі. Вона безперервно працювала впродовж року, створюючи з дроту величезні, безтілесні скелети птахів, обгортаючи їх напівпрозорими смужками паперу, покриваючи їх шелаком, поки вони не починали відбивати світло. Тепер скульптури звисають із високої стелі та сидять на долівці. Деякі з них є рухомими, моторизованими: кілька махають крилами, а два півнячі скелети в кутку повільно задзьобують одне одного. Над входом височіє восьмифутовий голуб. Клер виснажена, проте в ейфорії. На ній проста чорна шовкова сукня, волосся високо зібране. Клер понаносили квітів; букет із білих троянд вона тримає в руках, а ще цілий сніп букетів, загорнутих у целофан, лежать поруч із гостьовою книгою. Велелюдно. Люди крутяться та обговорюють кожну частину композиції, задирають голову, щоби подивитися на птахів, які літають. Усі вітають Клер. У ранковому випуску «Тріб’юн» був хвалебний відгук. Тут усі наші друзі, з Мічиґану приїхала сім’я Клер. Усі вони оточили Клер: Філіп, Алісія, Марк із Шерон та дітьми, Нел, Ета. Шаріс їх фотографує, а вони усі всміхаються їй. Коли кілька тижнів по тому вона віддасть нам світлини, мене вразять темні кола під очима Клер, і те, наскільки худою вона видається.

Тримаю Альбу за руку, стоїмо з нею біля задньої стіни, подалі від натовпу. Альба нічого не бачить, адже всі вищі за неї, тож саджу її на плечі. Вона підскакує.

Родичі Клер розійшлися, а Лі Джейкобс, галерист, представляє її елегантному літньому подружжю. Альба промовляє:

– Я хочу маму.

– Альбо, мама зараз зайнята, – відповідаю.

Мене починає нудити. Нахиляюся, ставлю Альбу на підлогу. Вона протягує до мене руки.

– Ні. Я хочу маму.

Сиджу на підлозі, затиснувши голову колінами. Потрібно знайти місце, де мене ніхто не побачить. Альба тягне мене за вухо.

– Альбо, не треба, – промовляю. Піднімаю погляд. Крізь натовп до нас прямує мій батько. – Іди, – кажу Альбі. Злегка підштовхую її, – йди до дідуся.

Вона починає скиглити.

– Я не бачу дідуся. Я хочу маму.

Повзу в напрямку батька. Впираюсь у чиїсь ноги. Чую крик Альби: «Мамо!» – і зникаю.

Клер: Людей безліч. Усі підходять до мене, посміхаючись. Усміхаюсь у відповідь. Виставка чудова. Шоу чудове, це сталося, я змогла! Я така щаслива й така втомлена. Обличчя болить від посмішок. Тут усі, кого я знаю. Розмовляю з Селією, коли чую якийсь шум у задній частині галереї, відтак чую крик Альби: «Мамо!» Де Генрі? Намагаюсь пройти крізь натовп до Альби. Потім бачу її: вона на Річардових руках. Люди розступаються, щоби пропустити мене. Річард передає мені Альбу. Вона обіймає ногами мою талію, руками обхоплює шию й ховає личко в моє плече.

– Де татко? – м’яко запитую її.

– Зник, – відповідає Альба.

Натюрморт

Неділя, 11 липня 2004 року (Клер тридцять три, Генрі сорок один)

Клер: Генрі спить на долівці в кухні, увесь у синцях і запеченій крові. Не хочу чіпати чи розбудити його. Якийсь час сиджу поруч із ним на холодному лінолеумі. Зрештою встаю і готую каву. Коли кава починає литися у горнятко й гуща ледь побулькує, Генрі скиглить і прикриває очі руками. Очевидно, його побили. Одне око запухло. Здається, з носа йшла кров. Ран не бачу, лише яскраво-фіолетові синці розміром із кулак по всьому тілу. Він дуже худий; хребет і ребра аж випирають. Стирчать кістки тазу, щоки запали. Волосся відросло майже до плечей, проглядаються сиві пасма. На руках і ногах порізи, по всьому тілу укуси комах. Він дуже засмаглий і засмальцьований: нігті чорні, бруд в’ївся у складки шкіри. Пахне травою, кров’ю і сіллю. Поспостерігавши за ним і посидівши поруч якийсь час, вирішую розбудити його.