Відкорковую вино й наливаю нам по паперовому стаканчику. Ми мовчки піднімаємо їх. Вдаю, що потягую своє. Клер підносить до рота, діловито ковтає вино й промовляє:

– Не таке вже й погане.

– Пляшка коштує двадцять доларів з чимось.

– Ого. Що ж, чудове вино.

– Клер. – Вона розгортає бутерброди з житнього хліба, які просто засипані огірками. – Не хочу здаватися тупим… Тобто очевидно, що у тебе день народження…

– Мій вісімнадцятий день народження, – погоджується вона.

– Ну, для початку, я дуже засмучений, що не маю для тебе подарунка… – Клер дивиться здивовано, тож розумію, що вгадав: я на правильному шляху. – Але ти знаєш, що я ніколи не знаю, коли прийду, і нічого не можу взяти з собою…

– Я все це знаю. Та хіба ти не пам’ятаєш, коли востаннє був тут, ми все обдумали; тому що сьогодні останній день зі списку, а також мій день народження. Ти не пам’ятаєш? – Клер пильно дивиться на мене, так, ніби сконцентрувавшись, зможе передати мені свої спогади.

– Ох. Я там ще не був. Тобто ця розмова все ще в моєму майбутньому. Цікаво, чому я тоді тобі цього не сказав? У мене й досі залишилося ще багато дат зі списку. Сьогодні справді останній день? Знаєш, ми зустрінемося у сучасному аж кілька років по тому. І відтоді зустрічатимемося.

– Але це так довго. Як для мене.

Настає незручна пауза. Дивно думати, що зараз двадцятип’ятирічний я у Чикаґо, займаюся своїми справами, абсолютно не знаючи про існування Клер, і тому не задумуюсь про власну присутність тут, у цій прекрасній мічиґанській долині чудового весняного дня, коли Клер виповнюється вісімнадцять. Пластиковими ножами намащуємо ікру на крекери «Рітз».

Якийсь час чутно лише хрумкіт шаленого поглинання канапок. Здається, розмова зайшла в глухий кут. І раптом мені вперше стає цікаво, чи повністю чесна зі мною зараз Клер, адже вона знає, що я не дружу із заявками, що починаються зі слів: «Я ніколи…», адже будь-якої миті не знаю свого минулого повністю, воно аж надто переплетене з моїм майбутнім. Переходимо до полуниць.

– Клер. – Вона невинно всміхається. – Про що саме ми домовились, коли бачилися востаннє? Що ми планували на твій день народження?

Вона знову зашарілася.

– Ну, це, – вона показує на пікнік.

– Ще щось? Я про те, це чудово…

– Ну. Так.

Слухаю дуже уважно, бо, здається, знаю, що саме вона скаже.

– Так?

Клер досить почервоніла, але їй вдається з гідністю сказати:

– Ми вирішили покохатися.

– А-а. – Насправді мене завжди цікавив сексуальний досвід Клер до 26 жовтня 1991 року, коли ми вперше зустрілись у моєму реальному часі. Незважаючи на деякі досить вражаючі провокації з боку Клер, я відмовлявся кохатися з нею і провів багато дивовижних годин, розмовляючи з нею про це і намагаючись ігнорувати болючу ерекцію. Але сьогодні Клер юридично, хоча, можливо, поки не емоційно, доросла. Звісно, я не можу постійно викривлювати її життя, адже вона й так мала дивне дитинство через мою присутність у ньому. Скільки ще дівчаток мають можність регулярно бачити свого потенційного чоловіка, котрий з’являється перед ними в чому мама народила? Клер спостерігає за мною, поки я це обдумую. Згадую перший раз, коли кохався з Клер, і мені цікаво, чи це вперше вона кохалася зі мною. Треба буде запитати її про це в моєму теперішньому. Тим часом Клер прибирає все у кошик для пікніка.

– І?

«Якого біса?»

– Так.

Клер збуджена й одночасно налякана.

– Генрі. Ти ж кохався зі мною багато разів…

– Багато, багато разів.

Їй важко продовжувати.

– Це завжди прекрасно, – зауважую. – Це найпрекрасніша річ у моєму житті. Я буду дуже ніжним. – Сказавши це, раптом починаю нервувати. Почуваюся і відповідальним, і Гумбертом Гумбертовичем, до того ж здається, наче за мною спостерігає багато людей і всі ці люди – Клер. Ніколи не відчував себе менш сексуальним. Гаразд. Глибокий вдих.

– Я тебе кохаю.

Стоїмо обоє, трохи погойдуючись на нерівній поверхні ковдри. Розгортаю обійми, і Клер тулиться до мене. Стоїмо тихо, обійнявшись у долині, як наречений і наречена на вершині весільного торта. І зрештою, це Клер прийшла до мене сорокаоднорічного майже так само, як і тоді, коли ми вперше зустрілися. Без страху. Вона відкидає назад голову. Нахиляюся й цілую її.

– Клер.

– М-м-м?

– Ти абсолютно впевнена, що ми самі?

– Усі, крім Ети та Нел – у Каламазу.

– Тому що я почуваюся, наче в програмі «Прихована камера».

– Параноїк? Шкода.

– Не зважай.

– Ми могли би піти в мою кімнату.

– Занадто небезпечно. Боже, ми наче в середній школі.

– Що?

– Не зважай.

Клер відсторонюється від мене й розстібає сукню. Знімає її через голову й опускає на ковдру з цілковитою байдужістю. Відтак скидає туфлі, стягує панчохи. Розстібає бюстгальтер, відкидає його й знімає трусики. Стоїть переді мною зовсім гола. Це неначе диво: всі маленькі знаки на її тілі, що я полюбив, – зникли; живіт плоский, жодних слідів вагітностей, які принесуть нам стільки горя, стільки щастя. Ця Клер трохи худіша і набагато енергійніша, ніж та Клер, яку кохаю тепер. Знов усвідомлюю всю ту печаль, що пройшла крізь нас. Але сьогодні все це, на диво, відокремилось: нині маємо можливість радіти. Стаю на коліна, Клер підходить і стає переді мною. На мить притискаюсь обличчям до її живота, відтак піднімаю погляд. Клер височіє наді мною, її руки в моєму волоссі, а довкола – безхмарне блакитне небо.

Скидаю піджак і розстібаю краватку-метелик. Клер теж стає на коліна, й ми швидко знімаємо запонки зі сконцентрованістю групи зі знешкодження бомб. Знімаю штани і спіднє. Неможливо зробити це вишукано. Цікаво, як чоловіки-стриптизери справляються з цією проблемою? Чи вони просто стрибають по сцені, з однією ногою в штанині, а другою – ні? Клер сміється.

– Ніколи не бачила, як ти роздягаєшся. Не надто приємне видовище.

– Ти зробила мені боляче. Йди сюди і дай мені стерти цю посмішку з твого обличчя.

– Ой-ой-ой. – П’ятнадцять хвилин по тому з гордістю можу сказати, що справді стер усі сліди надмірності з обличчя Клер. На жаль, вона стає дедалі більш і більш напруженою, неначе… захищається. За чотирнадцять років і лише Бог знає, скільки годин і днів, проведених разом, коли я щасливо, турботливо, завзято кохався з Клер, таке для мене абсолютно нове. Хочу, якщо це взагалі можливо, щоб вона відчула той подив, який відчував я, коли зустрів її і ми кохалися, як я гадав (який дурний!), уперше. Сідаю, важко дихаючи. Клер також сідає і, прикриваючись, обхоплює руками свої коліна.

– Ти в порядку?

– Я боюся.

– Це нормально. – Розмірковую. – Клянуся, що коли ми зустрінемося наступного разу, ти практично зґвалтуєш мене. Тобто ти в цьому надзвичайно талановита.

– Справді?

– Ти – жагуча. – Копирсаюсь у кошику для пікніка: стаканчики, вино, презервативи, рушники. – Розумниця. – Наливаю нам по стаканчику вина. – За невинність. «Якби у нас було достатньо часу»[55]. Випий. – Вона слухняно п’є, наче маленька дитина, що приймає ліки. Знову наливаю їй і допиваю своє вино.

– Але ж тобі не можна пити.

– Ця знаменна подія. Пий до дна. – Клер важить близько ста двадцяти фунтів, але це крихітні стаканчики. – Ще один.

– Ще? Я стану сонною.

– Ти розслабишся.

Вона залпом п’є. Зминаємо стаканчики й кидаємо їх у кошик для пікніка. Лягаю на спину, витягнувши руки, наче загоряю чи розіп’ятий. Клер розтягується поруч зі мною. Притуляю її до себе, відтак лежимо обличчям одне до одного. Її волосся красиво й зворушливо спадає на плечі та груди, і вже укотре шкодую, що я не художник.

– Клер?

– Гм?

– Уяви себе відкритою, порожньою. Наче хтось витяг із тебе все, крім нервових закінчень. – Доторкаюсь кінчиком свого вказівного пальця до її клітора.

– Бідна маленька Клер. Без нутрощів.

– Та це ж добре, бо, бачиш, у тебе там з’явився додатковий простір. Подумай про все те, що можна було би розмістити всередині тебе, якби там не було всіляких дурнуватих нирок, шлунка, підшлункової…

55

Перший рядок вірша англійського поета Ендрю Марвела (1621–1678) «Своїй соромливій коханій».