Чекаємо, коли почнуть запускати феєрверки. Ми з Клер спираємося на невисокий, до пояса, декоративний фасад, та оглядаємо Чикаґо. Дивимося на схід, у напрямку озера Мічиґан.

– Усім привіт! – кричить Клер, махаючи рукавичкою до озера, до Саут-Гейвена, до усього Мічиґану. – Кумедно, – обертається до мене, – там новий рік уже настав. Упевнена, що там усі вже сплять.

Ми на висоті шостого поверху, та я добряче таки здивований: як багато можна побачити з такої висоти. Наш будинок у Лінкольн-сквер десь на північному заході звідси, – наш район спокійний та темний. Центр, у південно-західному напрямку звідси, – весь у вогнях. Деякі величезні будинки прикрашені до Різдва, красуються зеленими та червоними вогнями у вікнах. «Сіерс» та «Генкок» дивляться одне на одного, як гігантські роботи над головами менших хмарочосів. Я майже бачу той будинок, у якому жив, коли познайомився з Клер, у Північному Дірборні, проте його заступає вищий, огидніший будинок, збудований біля нього кілька років тому. У Чикаґо так багато чудової архітектури, що їм просто необхідно прибрати деякі з таких будівель, натомість негайно спорудити потворні будинки – лишень для того, щоби ми всі почали цінувати красу. Дороги не дуже завантажені: щоб не святкувати у автівках, усі хочуть до півночі встигнути кудись потрапити. Чути, як ляскають петарди, час до часу перемежовані пострілами якихось недоумків, які, напевно, забули, що зброя створює не лише гучний шум.

– Я змерзла, – промовляє Клер та дивиться на годинник.

– Ще дві хвилини.

Спалахи святкування у цьому районі вказують на те, що годинники деяких людей поспішають.

Думаю про Чикаґо наступного століття. Більше людей, набагато більше. Страшний рух машин, але менше вибоїн на дорогах. Збудують потворну будівлю, яка нагадуватиме банку кока-коли, що вибухнула у Ґрант-парку. Західна частина міста потроху вилізе з бідності, а східна – продовжуватиме свій занепад. Нарешті знесуть будівлю «Ріґлі Філд», натомість збудують огидний мегастадіон. Та поки що вона виблискує вогнями на північному сході міста.

Гомес проголошує зворотній відлік: «10, 9, 8…», і ми всі підхоплюємо: «7, 6, 5, 4, 3! 2! 1! З Новим Роком!» Шампанське вистрілює, феєрверки запалюються та змережують небо. Ми з Клер пірнаємо в обійми одне до одного. Час завмер. Сподіваюся, настануть кращі часи.

Третій

Генрі: У Шаріс і Гомеса щойно народилася третя дитина, Роза Євангеліна Ґомолінські. За тиждень після пологів ми завалюємося до них з подарунками та купою продуктів.

Двері відчиняє Гомес. Максиміліан, трирічний хлопчик, учепився за його ногу, а коли вітаємося з ним: «Привіт, Максе!», він ховає личко за Гомесове коліно. Джозеф, у свій один рочок, більш відкритий малий: підбігає до Клер, лепечучи: «Ба-ба-ба» та голосно відригує, коли вона піднімає його на руки. Гомес закочує очі, Клер сміється, і Джо сміється, і навіть я починаю сміятися над цим суцільним хаосом. Їхній будинок має такий вигляд, наче льодовик, у якому розмістився магазин з іграшками «Тойз-ар-ас», пройшовся по них катком, залишаючи по собі гори конструкторів «Леґо» та покинутих м’яких ведмедиків.

– Не дивіться, – попереджує Гомес, – нічого з цього не є справжнім. Ми саме випробовуємо одну з віртуальних реаліті-ігор Шаріс. Називаємо її «Батьківство».

– Гомесе? – зі спальні лунає голос Шаріс. – То Клер і Генрі?

Простуємо у спальню. Йдучи коридором, побіжно зиркаю в кухню: біля мийника стоїть середнього віку жінка та миє посуд.

Шаріс лежить у ліжку з немовлятком на грудях. Дитинка спить. Вона крихітна, має чорне волоссячко, і взагалі, має якийсь ацтекський вигляд. У Макса та Джо світле волосся. У Шаріс страхітливий вигляд (як на мене. Пізніше Клер наполягала, що у неї був «чудовий» вигляд). Вона набрала у вазі і мала дуже виснажений та хворобливий вигляд. Їй зробили кесарів розтин. Сідаю у крісло, Клер з Гомесом – на ліжко. Макс видирається до матері та прилаштовується під її вільною рукою. Дивиться на мене та засовує великого пальця собі до рота. Джо сидить на колінах у Гомеса.

– Вона прекрасна, – каже Клер. Шаріс усміхається. – І ти маєш чудовий вигляд.

– А почуваюся, як лайно, – зізнається Шаріс. – Але все: у нас є наша дівчинка!

Вона куйовдить волоссячко немовляти, а Роза позіхає та піднімає свою крихітну ручку. Її очки – темні шпаринки.

– Роза Євангеліна, – Клер аґукає до лялечки. – Так мило!

– Гомес хотів назвати її Середою, але я зайняла тверду позицію, – розповідає Шаріс.

– Ну, все одно вона народилася у четвер, – пояснює Гомес.

– Хочеш потримати?

Клер киває, і Шаріс акуратно передає доньку їй до рук.

Бачачи Клер з немовлятком у руках, реальність наших невдач б’є мені по мізках, і на якусь мить мене аж нудить. Сподіваюсь, не переміщуся у часі просто зараз. Це відчуття відступає, а в голові зостаються лише голі факти про все те, що відбувається з нами: а відбувається те, що ми втрачаємо дітей.

Де вони, ці втрачені дітки? Блукають, кружляють десь у небесах, неприкаяні?

– Генрі, а ти би не хотів потримати Розу? – запитує мене Клер.

Я в паніці.

– Ні, – відповідаю, можливо, занадто категорично. – Я ще занадто холодний, – пояснюю свою відмову.

Підводжуся та виходжу зі спальні, йду крізь кухню до задніх дверей. Стою у дворі. Легенько цяпотить дощик. Стою та дихаю.

Гримають двері. Виходить Гомес та стає поруч.

– Усе добре? – цікавиться.

– Думаю, так. Там мене охопила якась клаустрофобія.

– Так, розумію, що ти маєш на увазі.

Якийсь час стоїмо мовчки. Намагаюсь пригадати, як батько тримав мене на руках, коли я був ще дитиною. Усе, що пригадується, – це те, як ми з ним грали ігри, бігали, сміялися, як він катав мене на своїх плечах. Розумію, що Гомес спостерігає за мною, втім, сльози мимоволі котяться моїми щоками. Витираю їх рукавом. Хтось щось має сказати.

– Не зважай, – промовляю.

Гомес робить якийсь незграбний жест.

– Зараз повернусь, – кидає та зникає в будинку.

Думаю, він не повернеться, проте він приходить, у руці – вже прикурена цигарка. Сідаю на старезний столик для пікніків, увесь мокрий від дощу та встелений ялинковими голками. Тут досить холодно.

– Ви все ще намагаєтеся завагітніти?

Я аж здригаюся від цього запитання, проте розумію, що Клер, мабуть, усе розповідає Шаріс, а та, ймовірно, нічого не каже Гомесові.

– Так.

– А Клер усе ще журиться після цього викидня?

– Викиднів. У множині. Вже було три.

– Втрату однієї дитини, містере Детембл, – можна вважати невдачею, але втрата трьох – це вже недбальство.

– Насправді, все це не смішно, Гомесе.

– Вибач.

Гомесу стає соромно за свої слова, насправді совісно. Не хочу розмовляти на цю тему. Немає слів, якими можна все це висловити. Я навіть з Клер дуже мало про це розмовляю, і з Кендріком, та й з іншими лікарями, на плечі яких ми поклали наш сумний випадок.

– Вибач, – повторює Гомес.

Підводжуся.

– Нам краще піти всередину.

– Е-е, та вони не хочуть, щоб ми там були. Розмовляють собі про свої жіночі штучки.

– Г-м-м. Тоді, гаразд. А як щодо «Чикаґо Кабс»?

Знову сідаю.

– Та ну.

Ніхто з нас не цікавиться бейсболом. Гомес ходить туди-сюди. Я хотів би, щоб він зупинився, чи, краще, пішов усередину.

– То в чому проблема? – запитує ніби між іншим.

– З чим? «Чикаґо Капс»? Погані кидки, я би сказав.

– Ні, любий бібліотекарю, не з ними. У чому проблема, що ви з Клер без дітей?

– Насправді це тебе не стосується, Гомесе.

Утім він, зберігаючи спокій, напирає.

– Вони хоча би знають, у чому саме проблема?

– Гомесе, та пішов ти.

– Ай-ай-ай! Що за мова! Я просто знаю одного чудового лікаря…

– Гомесе…

– Вона спеціалізується на хромосомних відхиленнях у ембріонів.