Клер: Мамина кімната біла та порожня. Усі медичні причандали прибрали. Ліжко розібрали аж до матрацу, всього у плямах та непристойному вигляді в такій чистій кімнаті. Стою перед маминим столом. Це важкий пластиковий білий стіл, сучасний та дивний у по-своєму жіночій та вишуканій кімнаті з антикварними французькими меблями. Мамин стіл стоїть у маленькій ніші, оточеній з усіх боків вікнами; ранкове світло омиває його порожню поверхню. Стіл замкнений на ключ. Уже годину його шукаю – безуспішно. Спираюся ліктями на спинку поворотного крісла та дивлюсь на цей стіл, довго дивлюся. А потім спускаюся сходами. У вітальні та їдальні порожньо. З кухні долинає чийсь сміх, тож прямую туди. Генрі та Нел скупчилися над купою мисок; поруч – тканина для розкачування тіста й качалка.
– Гей, хлопче, легше, легше! Ти ж затовчеш його! Потрібно ось так: легенькими рухами, інакше їхня консистенція стане, як у жувальної гумки.
– Вибачте, вибачте, вибачте! Я буду легенько, тільки не штурхайте мене так. Гей, Клер! – повертається до мене, на лиці усмішка, а весь він у борошні.
– Що то буде?
– Круасани. Я поклявся або опанувати це мистецтво вимішування тіста для випічки, або загинути під час цього випробування.
– Спочивай у мирі, синку, – шкірить зуби Нел.
– А що сталося? – запитує він.
Нел тим часом енергійно розкачує тісто, скручує у ковбаску, нарізає та загортає у парафінований папір.
– Нел, мені треба позичити Генрі на кілька хвилин.
Нел ствердно киває та тицяє качалкою в бік Генрі.
– Повертайся за чверть години, почнемо робити маринад.
– Слухаюсь, мем.
Генрі йде за мною сходами. Стаємо перед маминим столом.
– Хочу його відкрити, і ніде не можу знайти ключа.
– А-а… – кидає на мене погляд, але такий швидкий, що не встигаю його зрозуміти. – Ну, це легко.
Він виходить з кімнати й за кілька хвилин повертається. Сідає на підлогу перед столом, розпрямляє дві великі канцелярські скріпки. Спочатку береться за нижню ліву шухляду, акуратно просовуючи та крутячи одну скріпку, потім всовує іншу.
– Voilá! – хвалиться, витягуючи на себе шухляду.
Вона аж тріщить від паперу. Генрі без зайвого клопоту відчиняє ще чотири шухляди. Скоро усі вони висунуті назовні, явивши весь свій вміст: блокноти, якісь відривні аркуші, каталоги з садівництва, пакети з насінням, ручки та коротесенькі олівчики, чекова книжка, шоколадка «Герші», сантиметрова стрічка, та багато інших дрібниць, що скромно собі лежать на сонячному світлі, у забутті. Генрі нічого не чіпає. Дивиться на мене, а я, якось мимоволі, – на двері. І Генрі розуміє мій натяк. Розвертаюся до столу.
Папери у повному безладі. Сідаю на підлогу та висипаю увесь вміст шухляди перед собою. Усе, на чому її почерк, вирівнюю та кладу на купку ліворуч. Тут якісь списки, записки, у яких вона звертається сама до себе: «Не запитувати Ф. про С»., або: «Нагадати Еті про вечерю у Б. в п’ятницю».
Безліч аркушів, списаних якимись карлючками, спіральками, хвильками, чорними колами, знаками, що нагадують пташині лапки. На деяких із них – речення, або фраза посеред усіх цих кривуль: «Зробити проділ у волоссі за допомогою ножа», або: «Не могла, не могла цього зробити», чи ж: «Якщо буду зачаєна, це пройде повз мене». Деякі аркуші – це вірші, в яких усе настільки поперекреслювано, вставлені якісь позначки, що від них мало що лишається, ніби фрагменти від давньогрецької поетеси Сафо:
Наче старе м’ясо, м’яке та ніжне, нема повітря XXXXXXХ вона сказала: «Так» вона сказала XXXXXXXXXXXXXXXXXXабо
його рука XXXXXXXXXXXXХ XXXXХ щоб володіти, у крайній XXXXXXXXXXXXХДеякі вірші були надруковані:
Цієї миті всі надії – слабкі та мізерні. Музика та краса — сіль моєї туги; біла порожнеча врізається у лід. Хто б міг сказати що ангел сексу такий сумний? хіба хто знав, що пристрасть перетворить цю безкраю зимову ніч у потік темноти. 1/23/79 Весняний сад: корабель літа пропливає моїми зимовими мріями. 4/6/791979-й – це рік, коли мама втратила дитину та намагалася себе вбити. Болить живіт, перед очима все розпливається. Тепер знаю, що вона відчувала тоді. Беру всі ці аркуші й відкладаю їх убік. Більше не читаю. В іншій шухляді знаходжу мамині пізніші вірші. А потім натрапляю на вірш, адресований мені:
Сад під снігомдля клер а зараз сад під снігом — порожній аркуш, по якому пишуть наші сліди клер, яка ніколи не була моєю та завжди належала собі Спляча Красуня прозоре покривало вона в очікуванні це – її весна це – її сон/пробудження вона чекає і все чекає на поцілунок неймовірні форми бульб коренеплодів ніколи не думала що моя дитина фактично її обличчя — це сад в очікуванні.Генрі: Уже скоро вечеря, а я ще сиджу в Нел. І тут вона каже:
– А чи не час тобі піти та подивитися, чим займається твоя дружина?
Начебто непогана ідея.
Клер сидить на долівці перед столом матері, довкола неї – білі та жовті аркуші. З лампи, що на столі, на неї ллється світло, проте її лице у тіні. Волосся сяє мідним ореолом. Вона дивиться на мене, простягає якийсь аркуш і промовляє:
– Дивися, Генрі: вона написала мені вірша.
Сівши біля Клер та прочитавши цей вірш, пробачаю Люсіль її колосальний егоїзм та жахливо важке помирання. Піднімаю очі на Клер.
– Він чудовий.
Вона киває, якусь мить почувається задоволеною від усвідомлення, що мама насправді дуже її любила. Думаю про свою матір, яка в теплий літній день наспівувала німецькі романси після обіду, яка всміхалася нашому віддзеркаленню у вітрині магазину, яка у блакитній сукні кружляла гримеркою. Ніколи не замислювався, чи любить вона мене. Люсіль була мінливою, наче вітер. Вірш у руках Клер – доказ, непорушний, беззаперечний, він – кадр з її емоцій. Оглядаю стоси паперу на долівці. Мені легшає від думки, що хоч дещо з усього цього безладу спливло на поверхню та стало для Клер рятівним човном.
– Вона написала мені вірша, – протягує Клер, усе ще вражена. Сльози котяться лицем. Обіймаю її, – і раптом вона повернулася: моя дружина, Клер, ціла та неушкоджена, нарешті вона на березі, після кораблетрощі, схлипує, як маленьке дівчисько, мама якого махає на прощання з палуби судна, що потопає.
Переддень Нового року, частина перша
31 грудня 1999 року, 23:55 (Генрі тридцять шість, Клер двадцять вісім)Генрі: Ми з Клер на даху будинку у кварталі Вікер-Парк, з нами ще маса таких самих стійких душ – усі в очікуванні приходу так званого «міленіуму». Ясна ніч, не так уже й холодно. З рота йде пара, очі та ніс дещо заніміли від холоду. Клер закуталася у великий чорний шарф, при місячному (впереміж із вуличним) освітленні її лице – разюче біле. Цей дах належить одній парі, друзям Клер по художньому ремеслу. Поруч – Гомес із Шаріс, у своїх довгих теплих куртках та рукавицях повільно танцюють під музику, яку чутно лише їм двом. Усі довкола добродушно, на п’яну голову, жартують над консервованими продуктами, якими вони запаслися, чи над тими героїчними заходами, що вони вжили для того, аби захистити свої комп’ютери від розплавлення унаслідок вибуху в ядрі. Сам до себе посміхаюся, знаючи, що всі ці «міленіумні» дурниці забудуться, тільки-но санітарні служби приберуть новорічні ялинки з вулиць міста.