– А звідки ти…

– Експертний свідок.

– А…

– Її звати Еміт Монтаґ, – продовжує він, – вона – геній. Її показували по телевізору, вона виграла всі ці нагороди. Присяжні її просто обожнюють.

– Ну, якщо вже присяжні її так люблять… – саркастично протягую.

– Просто зустрінься з нею. Ісусе Христе, та я ж намагаюся допомогти.

– Добре, – зітхаю. – Дякую.

– Це: «Дякую, ми негайно ж поїдемо до неї, послухавши твоєї поради, шановний товаришу» чи: «Дякую, а тепер – відвали»?

Встаю, струшую вологі ялинкові голки зі своїх штанів.

– Ходімо всередину, – завершую розмову.

І ми йдемо.

Четвертий

Генрі: Лежимо у ліжку. Клер скрутилася на своїй половині, спиною до мене, а я біля неї, лицем до її спини. Уже майже друга ночі, ми щойно вимкнули світло після нашої довгої та позбавленої сенсу дискусії про наші репродуктивні невдачі. Тепер лежу, притиснувшись до Клер, моя рука на її правій груді; намагаюся зрозуміти, чи наша проблема є спільною, чи я вже десь за бортом.

– Клер, – ніжно шепочу їй у шию.

– М-м-м?

– Може, усиновимо.

Уже кілька тижнів, навіть місяців, думаю над цим. Це видається мені чудовим виходом із цієї ситуації: ми матимемо дитину. Вона буде здоровою. Ми будемо щасливі. Цей крок – очевидний.

– Це не буде по-справжньому. Ми просто вдаватимемо, гратимемо роль, – не згоджується вона.

Вона сідає, повертається до мене лицем. Роблю те саме.

– Це була би справжня дитина, і вона була би нашою. Яке акторство? У чому тут вдавання?

– Мені вже набридло вдавати. Ми постійно те й робимо, що вдаємо. Хочу мати дитину по-справжньому.

– Ми не вдаємо увесь час. Про що ти говориш?

– Ми вдаємо, що ми – звичайні люди, з нормальним життям! Я вдаю, що все нормально, що нормально сприймаю твої постійні зникнення незрозуміло де. Ти вдаєш, що все добре, навіть коли тебе ледь не вбивають, а Кендрік навіть гадки не має, що з тобою робити. Вдаю, що мене не дуже хвилює, коли помирають наші діти… – схлипує, скорчившись навпіл, обличчя прикрите рукою, шовкова завіса волосся затіняє його.

Я вже стомився плакати. Стомився від споглядання, як плаче Клер. Перед її слізьми – безпомічний. Безсилий зробити те, що може змінити наше життя.

– Клер…

Простягаю руку, щоби доторкнутись до неї, заспокоїти її, проте вона мене відштовхує. Встаю з ліжка і хапаю одяг. Одягаюсь у ванній кімнаті. Беру з сумочки Клер її ключі, взуваюся. У коридорі з’являється Клер.

– Куди ти йдеш?

– Не знаю.

– Генрі…

Виходжу, гримнувши дверима. На вулиці добре. Не можу згадати, де машина. Потім помічаю її на іншому боці дороги. Підходжу й забираюсь усередину.

Найперше, що спадає на думку, – спати в машині. Втім, якщо вже я тут, то краще таки кудись поїхати. Пляж: поїду на пляж. Знаю, що це погана ідея. Я втомлений, засмучений, і це божевілля – сідати за кермо… проте мені дуже хочеться саме зараз керувати машиною. Вулиці порожні. Заводжу автівку, двигун починає ревіти. Цілу хвилину виїжджав з паркувального місця. У вікні будинку, що виходить на вулицю, бачу Клер. Нехай похвилюється. Цього разу мені байдуже.

Моє авто рухається по Ейнслі до Лінкольн, швидко проїжджає Вестерн та їде на північ. Довгенько я не бував посеред ночі сам, у теперішньому. Навіть пригадати не можу, коли востаннє керував машиною, – я ж зовсім не мав у тому потреби! А це таки класно. Мчу повз цвинтар Роузгіл, уздовж довжелезного коридору машин, представлених різними автосалонами. Вмикаю приймач, швидко прокручую хвилі та спиняюсь на Чиказькій соціальній радіостанції 88.7 FM; там грає Джон Колтрейн – додаю гучності та опускаю скло. Гул, вітер, заспокійливе миготіння світлофорів та вуличних ліхтарів умиротворяють мене, притлумлюють емоції та напругу, і вже невдовзі начебто й забуваю, з якої причини я тут. Виїжджаючи з Еванстону, швидко проїжджаю до Рідж, а потім прямую по Демпстер до озера. Припарковую авто біля лиману, лишаю ключі у замку запалювання, виходжу та йду. Прохолодно, але дуже тихо. Виходжу на пірс та стаю на його краю, дивлюсь на контури берега, за якими – Чикаґо, що мерехтить під оранжево-фіолетовим небом.

Я дуже стомився. Стомився постійно думати про смерть. Стомився від сексу, який перетворився на засіб досягнення цілі. Боюся того, чим усе це може скінчитись. Не знаю, скільки ще витримаю такого натиску від Клер.

Чим є усі ці зародки, ембріони, набори клітин, що ми постійно виробляємо та відразу ж втрачаємо? Що в них такого, заради чого потрібно ризикувати життям Клер, і кожен наш день забарвлювати розпачем? Природа каже нам: усе, досить. Природа каже: Генрі, ти – нікчемний організм, ти нам більше не потрібен. Я готовий здатися.

У майбутньому ніколи не бачив себе з дитиною. Навіть хоча й провів багато часу зі собою маленьким, і з маленькою Клер, та однаково не вважаю, що моє життя буде неповним, якщо не матиму власної дитини. І я-майбутній також не надто колупався у цій проблемі. Власне, якось, кілька тижнів тому, таки не витримав і запитав. Наштовхнувся на себе у книгосховищі у Ньюбері, у 2004 році, і спитав: «У нас коли-небудь буде дитина?» Інший я лише усміхнувся, знизав плечима та зарозуміло, проте зі співчуттям, відповів: «Просто мусиш відчути це на собі, вибач». На що я скрикнув, підвищуючи голос: «О, Ісусе, лишень скажи мені!» А він підняв руку та зник. «Тварюка!» – голосно крикнув я. Ізабель просунула голову у запобіжні двері та спитала, чому я так верещу у книгосховищі і чи усвідомлюю, що мене чути аж у читальному залі.

А я просто не бачу жодного виходу. Клер зациклилась на цьому. Еміт Монтаґ підбадьорює її, розповідаючи різні історії про диво, яке може трапитися, і жінка вагітніє; дає їй усілякі вітамінні напої, що нагадує мені про дитину Розмарі. Я міг би застрайкувати. О, так, те, що треба: секс-страйк. Сам до себе сміюся. Хвилі, що легенько хлюпають об пірс, ковтають мій сміх. Ага, розкотив губу. Вже кілька днів від його початку плазуватиму навколішках і благатиму про секс.

Болить голова. Намагаюсь не звертати уваги на біль. Знаю, що це через утому. Цікаво, чи міг би я спати на пляжі, та так, щоби нікому не було до мене діла? Прекрасна ніч. Цієї ж миті сахаюся від величезного стовпа світла, що несподівано б’є через увесь пірс прямісінько мені в лице.

Опиняюсь на кухні у Кімі: лежу на спині під її кухонним столом, між ніжками крісел. Кімі вмостилася на одне з цих крісел та вдивляється у мене. Її ноги впираються в моє ліве стегно.

– Привіт, подружко! – промовляю слабким голосом. Відчуття, що зараз зомлію.

– У мене скоро буде інфаркт через тебе, приятелю, – озивається вона та штурхає мене ногою. – Вилазь хутко звідти та накинь щось на себе.

На колінах пролажу під столом та вилажу звідти. Відтак скручуюсь на лінолеумі та деякий час лежу, збираючись із силами та намагаючись не виблювати.

– Генрі… з тобою все нормально? – схиляється наді мною Кімі. – Хочеш щось поїсти? Супу? Саме приготувала м’ясний суп з овочами… Кави?

Хитаю головою.

– Хочеш лягти на диван? Ти хворий?

– Ні, Кімі, все нормально. Зі мною все буде добре, – пробую підвестись на коліна, а відтак – на ноги. Хитаючись, іду до спальні та відчиняю шафу містера Кіма. Вона майже порожня, не враховуючи кількох пар ретельно складених джинсів різних розмірів, від дитячих до дорослих, та кількох білосніжних сорочок. Це моя невеличка схованка для одягу, готова до використання та у постійному очікуванні. Одягнувшись, повертаюсь на кухню, нахиляюсь до Кімі та легенько чмокаю у щічку.

– Яка сьогодні дата?

– Восьме вересня 1998 року. А ти з якого року?

– З наступного, з липня.

Сідаємо за стіл. Кімі розв’язує кросворд у «Нью-Йорк Таймз».

– А що буде наступного року в липні?

– Дуже холодне літо, а сад у тебе буде класний. Дуже зростуть у ціні акції різних підприємств, пов’язаних з високими технологіями. Слід купити акції «Епл» у січні.