Клер: Ми з Генрі саме збираємося виходити. Нині полудень, падає сніг. Натягую чоботи, цієї ж миті дзвонить телефон. Генрі простує коридором до вітальні, щоби підняти слухавку. Чую, як відповідає:
– Алло, – і відразу, – справді? Ну, ні фіґа собі! – Відтак: – Стривайте, візьму папір… – Тривале мовчання, що переривається лише словами: – Зачекайте, поясніть.
Роззуваюся та знімаю верхній одяг. Тихенько, у самих шкарпетках, прокрадаюся до вітальні. Генрі сидить на дивані та щось несамовито записує. На колінах, як маленьке кошенятко, лежить телефон. Сідаю біля нього, а він розпливається в усмішці. Дивлюся у його записник. Зверху на сторінці написано: «4 гени: на 4, атемпоральний 1, синхронізуючі імпульси, новий ген = мандрівник у часі?? Хром = 17 × 2, 4, 25, 200 + повторює ініціативну групу лікування, пов’язано зі стáттю? Ні, + забагато допамінових рецепторів, які протеїни???» І розумію: Кендрік це зробив! Він усе зрозумів, у всьому розібрався! Не можу в це повірити. Він це зробив. Що тепер?
Генрі кладе слухавку та повертається до мене. У нього такий остовпілий вигляд, як у мене відчуття.
– І що далі? – запитую.
– Він збирається клонувати гени та підселити їх до миші.
– Що?
– Він збирається створити мишей, які мандруватимуть у часі. І потім лікувати їх.
Одночасно починаємо реготати. Відтак танцюємо, кружляючи кімнатою. Сміємося і танцюємо доти, поки, важко дихаючи, не падаємо на диван. Зачудовано дивлюся на Генрі: чому на клітинному рівні він такий незвичайний, такий інакший, коли він – просто чоловік, у білій сорочці та теплій куртці, чия рука на дотик – звичайнісінька рука, зі шкіри та кісток, чоловік, який усміхається, як звичайнісінька людина. Я завжди знала, що він не такий, як усі. Зрештою, і що? Лише якихось кілька літер у коді? Але чомусь це має велике значення. І ми якось мусимо це змінити. А десь, у іншому кінці міста, доктор Кендрік сидить у своєму кабінеті, роздумуючи над тим, як вивести мишей, які б не підкорялися часовим правилам. Сміюся, втім, це – питання життя та смерті. Зупиняю в собі сміх і прикриваю рота рукою.
Перехідний епізод
Середа, 12 серпня 1998 року (Клер двадцять сім)Клер: Мама нарешті заснула. Заснула у своєму ліжку, у своїй кімнаті. Вона втекла з лікарні, лише заради своєї кімнати, свого притулку, що зрештою перетворився на таку саму лікарняну палату. Але зараз це поза межами її розуміння. Усю ніч вона говорила, плакала, сміялася, верещала, вигукувала: «Філіпе!» та: «Мамо!», а також: «Ні, ні, ні…» Усю ніч цикади та деревні жаби-крякавки вибивали своєю електричною завісою звуків такт, нагадуючи мені моє дитинство. Її шкіра при світлі ночі схожа на віск, кістляві руки гамселять по ліжку, благаючи, хапаючись за склянку води, що підношу до її потрісканих уст. Світає. Мамине вікно виходить на схід. Сиджу в білому кріслі біля вікна, лицем до ліжка, але не дивлюся туди, не дивлюся на маму – таку змарнілу, таку змалілу на своєму великому ліжку. Не дивлюсь на пляшечки з таблетками, ложки, склянки, штатив для внутрішньовенних уливань з товстезним пакетом рідини, що звисає зверху. Не дивлюсь на червоне блимання рідкокристалічного екрану, судно, маленький ниркоподібний мішок для блювання, коробку латексних рукавичок та бляшанку для сміття, на якій етикетка, що застерігає про біовідходи, а всередині – купа закривавлених шприців. Дивлюся у вікно, на схід. Чую спів птахів. Чую, як голуби, що живуть у гліцинії, прокидаються. Світ довкола сірий. Утім, поволі у нього просочуються кольори: уранішня зоря ще не рожево-строката, а помаранчева, мов пляма крові, що поступово проступає та розширюється; вона затримується на горизонті на якусь мить, але враз затоплює сад; світло стає золотавим, відтак зблискує небесна блакить, і згодом усі кольори заповнюють яскравими барвами призначені для них місця. Виноградні лози, троянди, білі сальвії та нагідки бринять у свіжій ранковій росі, мовби під тонким склом. Срібні берези на узліссі хитаються, мов білі струни, що звисають з неба. Над травою пролітає ворона. Під нею летить її тінь. Вони стрічаються, коли птаха сідає під вікно та поважно кряче. Світло нарешті сягає вікна й вихоплює мої руки та тіло, яке важко обм’якло у маминому білому кріслі. Зійшло сонце.
Заплющую очі. Гуде кондиціонер. Мені холодно; підводжуся, прямую до іншого вікна та вимикаю його. Тепер у кімнаті тихо. Підходжу до ліжка. Мама лежить нерухомо. Важке дихання, що постійно лунало у вухах, зупинилося. Її рот ледь розтулений, брови підняті, наче здивовано, очі заплющені. В ту мить вона могла співати. Стаю на коліна біля ліжка, відкидаю ковдри та прикладаю вухо до її серця. Шкіра тепла. Жодних звуків. Серце не б’ється, кров не тече, подих не надуває вітрила її легень. Тиша.
Беру на руки її змордоване тіло, що зле тхне, і лише в цю мить вона – ідеальна, вона – знову моя ідеальна прекрасна мама; нехай її кістки тиснуть мені в груди, а голова нахилена, нехай її з’їдений раком живіт набух та має вигляд, як у вагітної, – у моїй пам’яті вона постає яскравою, веселою, життєрадісною: вільною.
Кроки у коридорі. Відчиняються двері, чутно голос Ети:
– Клер? Ой…
Кладу маму на подушки, розправляю її нічну сорочку, поправляю волосся.
– Вона померла.
Субота, 12 вересня 1998 року (Генрі тридцять п’ять, Клер двадцять сім)Генрі: Люсіль була єдиною людиною, що любила цей сад. Коли ми приїжджали до Медовларк-гауз, щоб знайти Люсіль, Клер відразу ж прямувала до задніх дверей: майже завжди, за будь-якої погоди, та була в саду. Коли Люсіль була здоровою, ми заставали її на клумбі. Вона стояла навколішках, прополюючи чи пересаджуючи рослини, підживлюючи троянди. Коли ж захворіла, Ета та Філіп часто зносили її униз, закутану в плед, та саджали у плетене крісло; інколи біля фонтану, інколи під персиковим деревом, де вона могла спостерігати за роботою Пітера, що копав, підстригав дерева та пересаджував їх. Коли Люсіль була здоровою, то часто пригощала нас своїми розповідями про всілякі цікавинки в саду: про червоноголових зябликів, які знайшли нову годівницю, про жоржини, які росли краще, ніж очікувалось, коли їх пересадили біля сонячного годинника, про нову троянду, у якої виявився жахливий блідо-бузковий відтінок, проте вона так буяла, що Люсіль навіть думати не хотіла про те, щоби позбутись її. Якогось літа Люсіль з Алісією вирішили провести експеримент: кожен день Алісія проводила кілька годин у саду, граючи на віолончелі. Задум був таким: вони хотіли подивитися, чи рослини реагуватимуть на музику. Люсіль божилася, що вона ще ніколи не мала такого хорошого врожаю помідорів, як після експерименту, й показувала нам цукіні, що був розміром з моє стегно. Тож експеримент постановили вважати успішним. Але його більше не повторювали, позаяк це було останнє літо, коли Люсіль була здоровою та могла займатися садом.
Пори року змінювались, Люсіль жовкла й чахнула, як та рослина. Влітку, коли усі ми приїжджали, вона трішки вичунювала, й будинок аж дзвенів від щасливих криків та гуркоту, спричинених дітьми Марка та Шерон: ті вовтузились у фонтані, як маленькі цуценята, стрибали та розважалися на траві, липкі та гіперактивні. Люсіль часто була понурою, втім, завжди елегантною. Вона завжди підводилася, щоби привітатися з нами; її світле з мідним відтінком волосся було зібране в тугу ґульку, з якої вибивалися та спадали на лице густі пасма. Білі лайкові рукавиці для садівництва та знаряддя фірми «Сміт-енд-Говкен» миттю відкидались на землю, тільки-но ми починали обійматися при зустрічі. Ми з Люсіль цілувались дуже офіційно, в обидві щоки, начебто ми – дуже старенькі графині, що якийсь час не бачилися. Вона завжди була доброю до мене і водночас могла самим лише поглядом стерти на порох свою доньку. Мені її бракує. Клер… ні, сюди «мені її бракує» – дещо не пасує. Клер спустошена. Заходить у якусь кімнату й забуває, для чого вона туди увійшла. Сидить і дивиться у книгу, не перегортаючи сторінки впродовж години. Втім, не плаче. Клер посміхається, коли жартую. Вона їсть те, що кладу перед нею. Коли пробую покохатися з нею, Клер скоряється… та вже згодом відмовляюсь від цієї ідеї та лишаю її саму, наляканий її смиренним лицем, на якому не проступає ані сльозинки і яке, здається, десь далеко звідси. Сумую за Люсіль, але саме Клер – та людина, яку втрачаю, яка десь далеко від мене, яка полишила мене з тією незнайомкою, що лише зовні нагадує Клер.