Приготувала і поїла макарони з сиром та салатом, прийняла вітаміни, випила велику склянку знежиреного молока. Миючи посуд, наспівую та уявляю, що маленьке створіння у мене всередині чує моє муркотіння і запам’ятає його на якомусь тонкому, клітинному рівні. Стоячи там і добросовісно вимиваючи тарілку з-під салату, відчуваю легенький біль глибоко всередині, десь у тазу. Десять хвилин по тому я вже сиджу у вітальні, займаючись своїми справами та читаючи Луї Деберн’єра, аж тут знову: короткий різкий біль, що прокочується внутрішніми струнами. Не звертаю це уваги. Все добре. Генрі немає вже більше двох годин. На якусь мить захвилювалася за нього, проте вирішую ігнорувати це. Наступних півгодини ще не хвилююся, а по тому виникають ці дивні відчуття, щось на кшталт менструальних спазмів, навіть відчуваю між ногами липку кров. Підводжуся та йду до ванної кімнати. Знімаю спіднє, і – о Боже! – багато крові!

Телефоную Шаріс. Слухавку піднімає Гомес. Намагаюсь говорити спокійно, кличу Шаріс, вона негайно підходить до слухавки та запитує:

– Що сталося?

– У мене йде кров.

– Де Генрі?

– Не знаю.

– Як іде кровотеча?

– Як місячні. – Біль стає сильнішим, і я сідаю на підлогу. – Можеш мене відвезти до «Ілінойс Масонік»?

– Зараз буду.

Вона кладе слухавку, а я дуже обережно кладу свою, наче можу ранити її почуття, кинувши занадто різко. Акуратно підводжуся, шукаю сумку. Хочу залишити Генрі записку, проте не знаю, що написати. Пишу: «Поїхала до „Ілінойс Масонік“ (знову хапає живіт) Шаріс відвозить. 19:20. К». Відчиняю для Генрі задній вхід. Записку лишаю біля телефону. Кілька хвилин по тому Шаріс уже біля моїх вхідних дверей. Коли сідаємо у машину, приїжджає Гомес. Майже не розмовляємо. Сідаю на переднє сидіння та дивлюся у вікно. Їдемо у західному напрямку на Белмонт, Шеффілд, Веллінгтон. Усе якось незвично різко та виразно, наче у мене якась необхідність запам’ятати все це задля якогось тесту. Гомес звертає авто до «Пункту прийому до реанімації». Ми з Шаріс виходимо. Озираюся на Гомеса, той ледь всміхається та починає відганяти машину на паркування. Підходимо до дверей, що, мов у казці, автоматично відчиняються, ніби очікували нас. Біль ущух, наче відкотилась хвиля, але зараз знову накочується, несамовито, зі свіжими силами. У яскраво освітленій кімнаті сидять кілька людей, нещасних та мізерних, очікують своєї черги, з похиленими головами та переплетеними руками, замкнутих у свій біль. Падаю біля них. Шаріс підходить до чоловіка у приймальні. Не чую, що вона говорить, але, коли він каже: «Викидень?», до мене доходить: от що відбувається, ось як це називається. Це слово набухає у моїй голові, ще поки не заповнює усі закутки свідомості, ще поки не переважує над усіма іншими думками. Плачу.

По тому, як вони зробили усе, що могли, це однаково стається. Пізніше дізнаюсь, що Генрі приїхав якраз перед завершенням операції, проте лікарі не дозволили йому увійти. Довго спала; коли прокинулась – уже глибока ніч, а біля мене – Генрі. Блідий, зі впалими очима, не промовляє жодного слова.

– О, – бурмочу, – де ти був?

Генрі нахиляється до мене й ніжно обіймає. Його щетина коле мені щоку та натирає її. Натирає не просто шкіру, а пробирається кудись углиб, рана відкривається, й обличчя Генрі зволожується – але чиїми сльозами?

Четвер, 13 червня, і п’ятниця, 14 червня 1996 року (Генрі тридцять два)

Генрі: Прибуваю до лабораторії з дослідження сну виснаженим, як і просив мене доктор Кендрік. Тут проводжу вже п’яту ніч, і до цієї миті вже знаю, як усе відбуватиметься. Сідаю на ліжко у дивній, несправжній, але максимально наближеній до домашньої, спальні. На мені піжамні штани. Лаборант доктора Ларсона намащує мені голову та груди піною, затим приліплює на ті місця дроти. Керен – молода білява в’єтнамка. У неї довгі накладні нігті, і вона постійно промовляє: «Ой, вибачте», коли випадково дряпає нігтем мою щоку. Світло тьмяне, кімната прохолодна. Вікон тут немає, окрім одностороннього дзеркала-вікна Гезелла, яке має вигляд звичайного дзеркала. Позаду нього сідає доктор Ларсон, чи хто там спостерігатиме сьогодні за приладами. Керен закінчує прикріплювати дроти, киває на прощання та йде з кімнати. Зручно вмощуюсь на ліжку, заплющую очі та уявляю собі криву у вигляді тонких ніжок павучка, що біжить довгими потічками по діаграмному папері, граційно записуючи з іншого боку скла дані про рухи моїх очей, дихання, мозкові хвилі. За кілька хвилин засинаю.

Мені сниться біг. Біжу лісом, крізь густі чагарники та дерева, якимось дивом оминаючи їх, проходячи крізь них, наче привид. Раптом вибігаю на галявину, а там – пожежа…

Сниться, що займаюся сексом з Інґрід. Знаю, що це вона, навіть не бачачи її лиця. Це тіло Інґрід, її довгі гладенькі ніжки. Ми трахаємося на диванчику у вітальні її батьків; телевізор увімкнений на каналі про природу – там біжить стадо антилоп, затим іде парад. Там, на параді, на невеличкій платформі сидить Клер. Вона сумна, а всі люди довкола веселі та життєрадісні. Раптом Інґрід зіскакує, з-за дивана виймає лук зі стрілою та випускає її у Клер. Стріла влучає прямісінько у телевізор, відтак Клер притискає руки до грудей, як Венді у німій версії «Пітера Пена». Зриваюся та починаю душити Інґрід, мої руки обхопили її горло, верещу на неї…

Прокидаюсь у холодному поті, серце вистрибує. Я – у лабораторії сну. Деякий час думаю, чи вони, бува, чогось не приховують від мене; може, вони якимось чином можуть бачити мої сни, читати мої думки. Лягаю на бік та заплющую очі.

Сниться, що ми з Клер ідемо музеєм. Цей музей – це старий палац, усі картини – у золотих рамках у стилі рококо. Усі відвідувачі мають на головах високі напудрені перуки; одягнені у бучні сукні, сюртуки та бриджі. Нас вони не помічають. Ми розглядаємо картини, однак вони виявляються не справжніми картинами, це – вірші, вірші, що якимось чином матеріалізувалися фізично.

– Глянь, – звертаюсь до Клер, – ось вірш Емілі Дікінсон: «Спочатку серце просить задоволення, а потім – звільнення від мук…»

Клер стоїть перед яскравим жовтим віршем і, здається, зігрівається ним. Бачимо Данте, Донна, Блейка, Неруду, Бішопа. Затримуємось у кімнаті з творами Рільке, швиденько минаємо «бітників» та зупиняємося перед Верленом та Бодлером. Раптом усвідомлюю, що загубив Клер. Спершу йду, затим біжу, повертаючись через галереї. Несподівано знаходжу її: вона стоїть перед віршем, коротеньким білим віршем, прикріпленим у куточку. Плаче. Підходжу до неї, стаю поза її спиною і бачу цей вірш: «А зараз я вкладаюсь спати, прошу Бога за душею наглядати, якщо помру я уві сні, прошу Бога душу забрати».

Відтак борсаюсь у траві. Холодно; наді мною свище вітер. Лежу голий у темряві, мені холодно. Земля встелена снігом, стою навколішках, на нього капає кров, протягую руку…

– О Боже, у нього тече кров…

– Якого біса? Як це сталося?

– Лайно, він відірвав усі електроди… Допоможи мені покласти його у ліжко…

Розплющую очі. Наді мною нахилилися Кендрік та доктор Ларсон. У Ларсона засмучений та схвильований вигляд, зате у Кендріка – тріумфальна посмішка на обличчі.

– Записали? – запитую.

– Це було ідеально, – відповідає.

– Чудово, – останнє, що промовляю перед тим, як знепритомніти.

Другий

Неділя, 2 жовтня 1997 року (Генрі тридцять чотири, Клер двадцять шість)

Генрі: Прокидаюся, відчуваю запах металу. Це кров, і вона всюди. Клер згорнулась у ній клубочком, як кошенятко.

Торсаю її, вона промовляє:

– Ні.

– Ну ж бо, Клер, прокидайся! У тебе знову йде кров.

– Мені снилося…

– Клер, будь ласка…

Вона сідає. Її руки, лице та волосся наскрізь просочились кров’ю. Клер простягає руку, а на ній, напівлежачи, примостилося крихітне чудовисько. Вона промовляє, якось так просто:

– Він помер.

Починає ридати. Сидимо на краєчку ліжка, просякнутого кров’ю, обіймаючись та плачучи.