– Так, звичайно, – кажу, аби щось сказати, бо він дивиться на мене так, наче чекає на відповідь.

Кендрік знову підводиться та крокує до дверей, яких до цього я не помічав, відчиняє їх та на якусь мить щезає за ними. Повернувшись, тримає у руках латексні рукавиці та шприц.

– Закотіть рукав, – наказує.

– Що ви збираєтесь робити? – цікавлюсь, закочуючи рукав вище ліктя.

Він мовчки розпечатує шприц, змащує руку, тісно затискає та вміло робить укол. Відводжу погляд. Сонце вже проминуло вікна офісу, і в кімнаті сутеніє.

– У вас є медичне страхування? – запитує, витягуючи голку, знімаючи джгут та прикладаючи ватку і бактерицидний пластир «Бенд Ейд» на місце уколу.

– Немає. Сам сплачу, – кажу, затискаючи пальцями ранку та згинаючи лікоть.

– Ні, ні, – усміхається він. – Ви – мій маленький науковий експеримент, я протягну це своїм ґрантом з Національного Інституту Здоров’я.

– За що: «за це»?

– Тут ми не будемо засиджуватися. – Кендрік замовкає та стоїть, тримаючи рукавички, у яких щойно зробив ін’єкцію, та маленьку пробірку з кров’ю, яку він щойно у мене взяв. – Ми спробуємо секвенувати вашу ДНК.

– Гадаю, на це потрібна купа часу.

– Так і є, якщо брати цілий геном. А ми почнемо з вивчення найбільш придатних місць – з хромосоми сімнадцять, приміром.

Кендрік викидає голку та рукавиці у жерстянку з написом «Біологічно шкідливі відходи» і щось записує на червоній пробірці з кров’ю. Сідає навпроти мене та ставить пробірку на стіл біля цигарок «Кемел».

– Але людський геном не розшифрують аж до двохтисячного року. З чим ви будете його порівнювати?

– До двохтисячного? Так швидко? Ви впевнені? О, так… Гадаю, впевнені. Відповідаю вам на ваше запитання: захворювання, таке руйнівне, як ваше, часто з’являється, як статтер, постійно повторювана поведінка коду, який, по суті, повідомляє вам: «Погані новини!» Хвороба Гантінґтона, наприклад, – це просто набір зайвих коронарних триплетів хромосоми 4.

Вирівнюю спину та потягуюся. Не завадило би випити кави.

– Оце й усе пояснення? Можна вже побігти, щоб відпочити?

– Ну, ще хочу просканувати вашу голову, та не сьогодні. Призначу вам на завтра діагностику, у лікарні. МРТ, тривимірний рентген та флюорографію. Також хочу направити вас до свого друга, Алана Ларсона. У нього тут, у кампусі, лабораторія дослідження сну.

– Прикольно, – вставляю, повільно привстаючи, щоби кров не вдарила мені у голову.

Кендрік повертається до мене лицем. Його очей мені не видно: якраз під цим кутом окуляри відблискують тьмяними дисками.

– Ага, прикольно, – згоджується. – Це чудова головоломка. І нарешті ми маємо засоби, щоби з’ясувати…

– З’ясувати що?

– А що би там не було. Те, чим ви є.

Кендрік усміхається. Зауважую, що його зуби нерівні та якісь жовті. Він устає, протягує мені руку; потискаю її та дякую. Западає якась незручна мовчанка. Після сьогоднішньої близькості ми знову стали чужими одне одному. Виходжу з його кабінету, спускаюся сходами та виходжу на вулицю, де на мене вже давно чекає сонце. «Те, чим я є». А чим я є? Чим я є?

Дуже маленький черевичок

Весна 1996 року (Клер двадцять чотири, Генрі тридцять два)

Клер: Після двох років нашого одруження ми з Генрі вирішили, не надто дискутуючи на цю тему, спробувати завагітніти. Знала, що Генрі не вирізнявся великим оптимізмом щодо наших шансів, і не запитувала його, та й сама не задавалася питанням про причини його песимізму. Просто боялася, що він бачив наше бездітне майбутнє, і не хотіла цього знати. Навіть не хотіла думати про те, що його проблеми з цими подорожами у часі можуть виявитися спадковими чи, так би мовити, якось нашкодять нашій вагітності. Тому просто не думала про усе це. Я геть сп’яніла від самої ідеї про дитину, дитину, яка була би схожа на Генрі: з чорним волоссям та такими ж глибокими очима; можливо, такою ж блідою шкірою, як у мене. Яка би пахнула молоком, тальковою пудрою та собою, така собі маленька пельменька, що аґукає та сміється зі звичних побутових речей, маленьке мавпенятко, маленька воркітлива дитинка. Мені часто снилися діти. Уві сні я залазила на дерево та знаходила у гнізді маленький черевичок. І раптом розуміла, що той кіт/книжка/сандвіч, що, здавалося, тримала в руках, – виявлявся немовлятком. Плавала в озері та наштовхувалась на колонію діток, які росли собі на дні.

Зненацька мені почали скрізь увижатися діти: руда дівчинка в панамці, що постійно пчихала в магазині «Ей-енд-Пі», маленький китайчук, син власників «Ґолден Вок», батьківщини прекрасних вегетаріанських яєчних рулетів, який пильно дивився на мене, сонне, майже лисе немовля у фільмі «Бетмен». У примірочній «Джей-Сі-Пенні» довірлива жіночка дала мені потримати свою тримісячну дівчинку. Я ледве всиділа у тому рожево-бежевому вініловому кріслі, стримувалася, аби не підскочити і не втекти, притискаючи те крихітне м’яке створіння до грудей.

Моє тіло прагнуло дитини. Почувалася спустошеною, хотіла, щоби мене заповнили. Воліла любити того, хто би не щезав, хто би був тут, завжди. І хотіла, щоб ця дитинка мала й частинку Генрі, і коли він щезне, це зникнення було не повним, щоби зі мною залишалася частина його… гарантія на випадок пожежі чи потопу, воля Божа.

Неділя, 2 жовтня 1966 року (Генрі тридцять три)

Генрі: Сиджу на дереві в Еплтоні, штат Вісконсін, у 1966 році. Мені дуже зручно та спокійно, їм сендвіч з тунцем. На мені біла футболка та літні бавовняні штани, поцуплені з чийогось двору зі шнурка, де сохнула білизна. Десь у Чикаґо мені зараз три, мама ще жива, і це паскудство з переміщенням у часі ще не розпочалося. Посилаю вітання собі маленькому. Роздуми про себе у дитячому віці, звісно, призводять до роздумів про Клер і наші спроби зачати. З одного боку, я дуже цього хочу, хочу дати Клер дитину, бачити, як Клер дозріває, наче кавун, славити Деметру, богиню родючості. Хочу мати нормальну дитину, яка робитиме все те, що й інші діти: ссатиме, дриґатиме ручками, какатиме, спатиме, сміятиметься, перевертатиметься, сідатиме, ходитиме, лепетатиме щось нерозбірливе. Хочу бачити, як мій тато незграбно колихатиме свого онука. До сьогодні я не дуже ощасливлював свого батька, і це буде хорошою компенсацією, бальзамом на душу. Та й не лише йому – Клер теж. Коли мене закидає далеко від неї, частинка мене лишатиметься біля неї.

Утім: але. Знаю, хоча й не напевне, що це малоймовірно. Знаю, що дитина від мене, ймовірно, буде «дитиною, схильною до спонтанного зникнення», дивним чином зникаюча дитина, яка випаровуватиметься, наче за допомогою фей. І навіть займаючись сексом, чекаю на диво, важко дихаючи та хапаючи ротом повітря, на піку пристрасті з Клер, прошу якимось дивом нагородити нас дитиною; втім, інша частинка мене так само завзято просить уберегти нас від цього. Пригадується історія про лапку мавпи та три бажання, які так природно, але й так жахливо випливають одне з іншого. Цікаво, чи наше бажання збуватиметься за таким самим порядком.

Я – боягуз. Інший, кращий за мене чоловік, узяв би Клер за плечі та сказав: «Люба, усе це помилка, давай приймемо це та житимемо далі, просто будемо щасливими». Проте знаю, що Клер ніколи не змириться з цим і завжди сумуватиме. Тому сподіваюся, хоча й безнадійно, безпідставно, і кохаюся з Клер, наче з цього може вийти щось хороше.

Перший раз

Понеділок, 3 червня 1996 року (Клер двадцять п’ять)

Клер: Уперше, коли це стається, Генрі немає вдома. Восьмий тиждень вагітності. Дитинка поки розміром зі сливку; у неї вже є личко та ручки, б’ється сердечко. Настає вечір; тільки-но почалося літо. Миючи посуд, милуюсь пурпуровими та оранжевими хмаринками на призахідному небі. Генрі зник майже дві години тому. Пішов полити газон, а півгодини по тому, зрозумівши, що зрошувач усе ще не увімкнений, на задньому дворі я побачила лише характерну купку одягу біля винограднику. Зібрала його джинси, спідню білизну та стару футболку з надписом «Убий свій телевізор». Склала весь цей одяг та поклала на ліжко. Хотіла увімкнути зрошувач, та вирішила не робити цього, подумавши, що Генрі не захочеться змокнути при поверненні.