– Що?

– Ти знову бігав поміж стелажами голяка, так?

– Е-е, може, – намагаюсь надати байдужості своєму голосу.

– Ісусе Христе, Генрі! Дай мені візок.

Мет хапає завалений книгами візок та відкочує його до читального залу. Масивні металеві двері відчиняються та зачиняються. Натягую шкарпетки та взуття, зав’язую краватку, струшую пил з піджака та одягаю його. Виходжу до читального залу та бачу Мета, який схилився над довгою партою. Його оточують багаті пані середнього віку. Починаю оповідати про різноманітні типи почерків, які можна побачити у книзі геніального Рудольфа Коха. Мет розкладає течки зі зразками та сипле різними мудрими висловами про Коха. Під кінець семінару розумію, що цього разу він, мабуть, не вбиватиме мене. Втішені пані шкандибають обідати, а ми з Метом метушимося біля столу, складаючи книги до їхніх коробок і на візочок.

– Вибач, що запізнився, – перепрошую.

– Якби ти не був таким професіоналом своєї справи, – відказує він, – ми би вже давно тонували тебе та використали у якості палітурки до «Маніфесту нудистів».

– Такої книжки не існує.

– Хочеш посперечатися?

– Ні.

Повертаємо візок до стелажів і починаємо розкладати на полички течки та книжки. Відтак купую Метові обід у «Б’ю Тай». Навіть якщо мені не забуто, то принаймні усе пробачено.

Генрі: У бібліотеці Ньюбері є один проміжок між сходами, якого я побоююсь. Він розташований у східному крилі довгого коридору й тягнеться через усі чотири поверхи, відділяючи читальні зали від книгосховищ. Не можна сказати, що він величний, на відміну від основних сходів зі своїми мармуровими сходинками та гравірованими балюстрадами. Там немає вікон, лише флуоресцентні лампи, стіни зі шлакобетонних блоків, бетонні сходи з жовтими сигнальними смужками. На кожному поверсі – металеві двері без вікон. Утім, не це мене лякає. Клітка – ось те, від чого мені стає лячно.

Клітка висотою в чотири поверхи простягається у центрі цього отвору. З першого погляду можна подумати, що це – шахта ліфту, але там його немає, і ніколи не було. Здається, у Ньюбері не знайдеться жодної людини, яка би знала, для чого ця клітка, чи хоча би навіщо її встановили. Припускаю, що для того, щоб люди не падали зі сходів і не ламали собі кісток. Клітка пофарбована у бежевий колір та зроблена зі сталі.

Коли вперше прийшов сюди працювати, Кетрін поводила мене по всіх щілинах та закапелках. З гордістю демонструвала мені книгосховище, залу з артефактами, кімнату без цільового призначення у східному крилі, де Мет практикується у співах; страшенно брудний кабінет МакАлістера, приміщення для наукової діяльності аспірантів, їдальню для персоналу.

Коли Кетрін відчинила двері до цього отвору, дорогою до архіву, на якусь мить я запанікував. Побіжно глянув на перехрещені дроти клітки й відсахнувся, як норовистий кінь.

– Що це? – запитав у Кетрін.

– А, та це клітка, – безпечно відповіла вона.

– Це ліфт?

– Ні, просто клітка. Не думаю, що вона виконує якусь функцію.

– А, – протягнув я, підходячи до неї та заглядаючи всередину. – А там, унизу, є двері?

– Ні, всередину неможливо влізти.

– А-а.

Відтак ми піднялися сходами та продовжили оглядини. Відтоді я уникав користуватися тими сходами. Намагаюсь не думати про цю клітку, не хочу забивати собі нею баки; подумаєш, – клітка! Втім, якщо коли-небудь там опинюся під час своїх мандрівок, то не зможу звідти вибратися.

Генрі: Матеріалізуюся на підлозі службової вбиральні для чоловіків, що на четвертому поверсі бібліотеки Ньюбері. Мене вже кілька днів не було, блукав у 1973 році, у якійсь сільській місцині в Індіані. Зараз я втомлений, голодний та неголений. А найгірше – це те, що у мене синець під оком, і я не можу відшукати свій одяг. Піднімаюсь і зачиняюсь у книгосховищі, присідаю та міркую. Поки думаю, хтось заходить, розстібає ширінку та прилаштовується біля пісуару. Зробивши свою справу, застібує ширінку, якусь мить ще стоїть, і саме тоді я примудряюся пчихнути.

– Хто там? – запитує Роберто.

Тихенько сиджу. Крізь шпаринку між дверима та кабінкою бачу, як Роберто повільно нахиляється донизу та дивиться з-під дверей на мої стопи.

– Генрі? – здогадується він. – Попрошу Мета принести тобі одяг. Одягнися, будь ласка, та зайди до мого кабінету.

Прокрадаюся до кабінету Роберто та сідаю навпроти нього. Він розмовляє по телефону, тож крадькома кидаю погляд на його календар. Сьогодні п’ятниця. Годинник над столом показує 14:17. Мене не було трохи більше, ніж двадцять дві години. Роберто акуратно кладе слухавку та повертається до мене.

– Зачини двері, – наказує мені.

Це лише формальність, бо стіни у наших кабінетах не доходять до самої стелі, проте виконую те, що мені наказують.

Роберто Колі – видатний науковець у царині італійського ренесансу, він керує відділенням «Спеціальних зібрань». Зазвичай це дуже оптимістичний чоловік, рум’яний, бородатий та привітний; утім, зараз він дивиться на мене з сумом поверх своїх двофокусних окулярів:

– Ми не можемо з цим миритися, ти розумієш, про що я.

– Так, – погоджуюся, – розумію.

– Можу я тебе запитати, звідки у тебе з’явився отой синець під оком? – його голос стає безрадісним.

– Думаю, не вписався у дерево.

– Ну, звичайно. Який же я дурний, що не здогадався!

Сидимо та дивимося один на одного.

– Учора помітив, – продовжує він, – як Мет заходить до твого кабінету з купою лахів. І це не вперше я таке помічаю. Запитав його, де він узяв цей одяг, а він відповів, що знайшов у чоловічій вбиральні. І я спитав, чому він зобов’язався перенести його до твого кабінету, а він відповів, що це начебто твій одяг, що й було насправді. Оскільки ж ніхто не міг тебе знайти, ми просто залишили його на твоєму столі.

Він витримує паузу, ніби очікуючи, що я щось маю сказати, втім, нічого путнього не зринає у моїй голові, тож він продовжує:

– Сьогодні зранку дзвонила Клер та сказала Ізабель, що у тебе грип і ти не вийдеш на роботу.

Схиляю голову, затуляю лице руками. Почало сіпатися око.

– Поясни, – вимагає Роберто.

Як мені хочеться сказати: Роберто, я застряг у 1973 році і не можу звідти вибратися. Я був у Мансі, штат Індіана, днями жив у корівнику, і мене побив власник ферми, бо подумав, що я хочу згрішити з його вівцями. Звісно, я не можу всього цього розповісти. Тож промовляю лише:

– Роберто, насправді, я не пам’ятаю. Вибачте.

– А, добре; думаю, Мет виграв.

– Що виграв?

Роберто посміхається, і в мене закрадається слабка надія, що, можливо, він мене не звільнить.

– Мет закладався, що ти не робитимеш навіть спроби, щоб усе нам пояснити. Амелія поставила на те, що тебе викрали інопланетяни, Ізабель – що ти вплутався у міжнародний наркокартель, і тебе викрала та вбила мафія.

– А Кетрін?

– О, ми з Кетрін переконані, що все це через твої дивні, якщо не сказати більше, – сексуальні примхи, у тому числі оті твої оголення та книжки.

– Це щось подібне до епілепсії, – глибоко вдихаючи, пояснюю.

Роберто скептично ставиться до моєї відповіді.

– Епілепсія? Ти зник учора після обіду. У тебе синець під оком та порізи по всьому обличчю та руках. Охорона вчора обшукала за тобою все уздовж і впоперек. Кажуть, що у тебе звичка роздягатися за стелажами.

Втуплююсь на свої нігті. Коли піднімаю голову, Роберто дивиться у вікно.

– Не знаю, що з тобою робити, Генрі. Мені не хочеться з тобою прощатися. Коли ти тут і одягнений, ти досить… компетентний. Але це… ну, нікуди не годиться.

Кілька хвилин сидимо та просто дивимось один на одного. Зрештою Роберто промовляє:

– Пообіцяй, що такого більше не повториться.

– Не можу. При всьому моєму бажанні.

Роберто зітхає та махає рукою у напрямку дверей.