– Йди. Йди, внеси до каталогу колекцію Квіґлі. Розвієшся на якийсь час.

Колекцію Квіґлі нещодавно подарували, у ній міститься понад дві тисячі друкованих текстів вікторіанської епохи, переважним чином про мило.

Слухняно киваю та піднімаюсь.

Коли відчиняю двері, Роберто співчутливо запитує:

– Генрі, усе настільки погано, що ти навіть не можеш розповідати про це?

– Так, – вагаючись, відповідаю.

Роберто мовчить. Зачиняю за собою двері та йду до свого кабінету. За моїм столом сидить Мет, переносить інформацію зі свого календаря до мого. Коли заходжу, він піднімає голову.

– Звільнив тебе? – запитує.

– Ні, – відповідаю.

– Чому ні?

– Не знаю.

– Дивно. Між іншим, я прочитав за тебе лекцію для чиказьких майстрів книжок ручної палітурки.

– Спасибі. Поставити тобі завтра обід?

– Авжеж! – Мет звіряє свій календар. – За сорок п’ять хвилин у нас семінар-практикум з історії типографії для групи з Колумбії.

Киваю та починаю порпатися у своєму столі, шукаючи список того, що ми повинні показувати.

– Генрі?

– Га?

– Де ти був?

– Мансі, Індіана, в 1973 році.

– Ага, так, – Мет закочує очі та саркастично скалиться. – Не заморочуйся.

Неділя, 17 грудня 1995 року (Клер двадцять чотири, Генрі вісім)

Клер: Гостюю в Кімі. Грудневий недільний день, падає сніг. Купувала усе до Різдва, а тепер сиджу на кухні Кімі і п’ю гарячий шоколад, грію ноги біля плінтусного радіатора та розважаю її історіями про святкові гірлянди й про те, як торгувалася, купуючи товар. Поки розмовляємо, Кімі грає у солітер. Мені подобаються її відпрацьовані рухи при тасуванні карт, те, як спритно вона кладе червону карту на чорну. На плиті булькає печеня. З їдальні долинає якийсь шум: падає крісло. Кімі підіймає голову та обертається.

– Кімі, – шепочу, – там якийсь хлопчик під столом.

Хтось хихотить.

– Генрі? – кличе Кімі.

Жодного звуку у відповідь. Вона піднімається з крісла та стає у дверях.

– Гей, друже, припини! Одягніться, містере.

Кімі зникає у їдальні. Чутно чийсь шепіт. Ще голосніше хихотіння. Тиша. Раптом маленький голий хлопчик постає у дверному отворі та споглядає мене. І так само раптово зникає. Кімі повертається на кухню, сідає за стіл та знову береться за свою гру.

– Вау! – вражено вигукую.

Кімі всміхається.

– Тепер таке не часто трапляється. Коли він приходить, то вже у дорослому вигляді. Проте не так часто, як колись.

– Ніколи ще не бачила, щоб він потрапляв у майбутнє, так як оце щойно.

– У тебе з ним ще поки небагато майбутнього.

Аби зрозуміти, що вона має на увазі, мені знадобилося лише кілька митей. Коли втямила, мені стає цікаво: а що ж у нас буде за майбутнє? Відтак замислююсь над тим, як це майбутнє поступово розширяється, відкривається достатньо для того, щоби Генрі прийшов до мене з минулого. П’ю шоколад та дивлюся на замерзле подвір’я Кімі.

– Сумуєте за ним? – запитую.

– Так, сумую. Але тепер він уже дорослий. Коли ж приходить маленьким хлопчиком – ніби бачу привид. Розумієш мене?

Ствердно киваю головою. Кімі завершує гру та складає карти в колоду. Дивиться на мене, всміхається.

– А коли у вас буде дитинка, га?

– Не знаю, Кімі. Не впевнена, що ми зможемо мати дітей.

Вона встає, підходить до плити й помішує печеню.

– Ну, хтозна…

– І то правда.

Хто знає.

Пізніше лежимо з Генрі у ліжку. Все ще падає сніг, батареї легенько шиплять. Обертаюся до нього, зустрічаю його погляд і промовляю:

– Зробімо дитинку.

Понеділок, 11 березня 1996 року (Генрі тридцять два)

Генрі: Вийшов на доктора Кендріка. Він працює у Чиказькій університетській лікарні. Мерзенний вологий холодний березневий день. Березень у Чикаґо мав би бути кращим за лютий, утім, це не завжди так. Сідаю в електричку, лицем проти руху. Позаду пролітає Чикаґо, незабаром ми вже на 59-тій вулиці. Виходжу, пробиваючись крізь змішаний із дощем сніг. Сьогодні понеділок, зараз дев’ята ранку. Кожен переймається собою, впираючись початку нового робочого тижня. Мені подобається Гайд-парк. Тут почуваюся, наче я не в Чикаґо, а десь у іншому місті, – Кембріджі, приміром. Сірі кам’яні будинки потемніли від дощу, з дерев жбухають на перехожих великі крижані краплі. На серці – повний спокій: справу зроблено. Зможу переконати Кендріка; хоча у мене й не склалося з багатьма іншими лікарями, намагатимусь переконати саме його. Він стане моїм лікарем, тому що у майбутньому він – мій лікар.

Заходжу до невеликої з фальшивим шиком будівлі, що поблизу лікарні. Підіймаюсь ліфтом на третій поверх, відчиняю скляні двері з золотавою табличкою «Доктори С. П. Слоун та Д. Л. Кендрік». У приймальні називаю своє прізвище та сідаю в одне з глибоких м’яких блідо-бузкового кольору крісел. Приймальня у рожевих та фіолетових тонах – гадаю, щоби урівноважувати пацієнтів. Доктор Кендрік – генетик, і не випадково – філософ, що, мабуть, виступає для нього способом упоратися з суворою практичною реальністю генетика. Окрім мене сьогодні більше нікого немає. Я прийшов на десять хвилин швидше. Шпалери – в широку смужку, колір точнісінько, як на пляшечці «Пепто-Бісмол». Вони дисгармоніюють із картиною з млином, що висить навпроти мене, – на ній переважають коричневий та зелений кольори. Меблі у стилі колоніальної епохи, на долівці – досить непоганий килимок, типу м’якого персидського килима. І мені якось шкода його, що він застряг у цій неприємній приймальні. Секретарка – приємна на вигляд, середнього віку жінка, проте через зловживання засмагою на лиці має глибокі зморшки. Навіть зараз вона дуже засмагла – у березні, тут, у Чикаґо.

О 9:35 чую голоси, що лунають з коридору, і до приймальні заходить русява жінка з маленьким хлопчиком в інвалідному візку. У хлопчика ДЦП, чи щось таке. Жінка всміхається до мене, всміхаюсь їй у відповідь. Коли вона повертається, бачу, що вона – при надії. Секретарка каже:

– Можете заходити, містере Детембл.

Минаючи хлопчика, всміхаюсь до нього. Він поглинає мене своїми величезними очиськами, та не всміхається у відповідь.

Коли заходжу до кабінету доктора Кендріка, він щось записує у блокноті. Сідаю; він продовжує писати. Виглядає молодшим, аніж я думав: йому десь під сорок. Мені завжди здавалось, що лікарі повинні бути старими. Нічого не можу з цим вдіяти, це тягнеться ще з дитинства, з отієї безкінечної вервечки лікарів. У Кендріка руде волосся, худе лице, борода та окуляри з товстими лінзами у дротяній оправі. Він дещо схожий на Д. Г. Лоуренса. На ньому симпатичний, попелястого кольору костюм з вузькою темно-зеленою краваткою та затискачем для краватки кольору райдужної форелі. Попільничка, що біля його ліктя, ущент завалена недопалками, кімната просякнута цигарковим димом, хоча в цю мить він і не палить. Усе дуже сучасне: трубчаста сталь, бежева твідова тканина, світле дерево. Він піднімає на мене очі, дивиться та посміхається.

– Доброго ранку, містере Детембл. Чим можу вам допомогти? – Дивиться у свій календар. – Тут, здається, немає ніякої інформації стосовно вас. У чому ваша проблема?

– Dasein.

– Dasein? – спантеличено перепитує він. – Буття? Як це?

– У мене такий стан, який, як мені кажуть, стане відомим як «хронологічна патологія». Мені важко залишатися у теперішньому часі.

– Перепрошую?

– Я мандрую в часі. Не за власним бажанням.

Кендрік шокований, але не втрачає самовладання. Він мені подобається: намагається спілкуватися зі мною, як з нормальною людиною, хоча, переконаний, подумки він уже розмірковує, до кого зі своїх друзів-психіатрів мене спровадити.

– Але чому ви шукаєте генетика? Може, вам потрібна консультація філософа?

– Це генетичне захворювання. Хоча було би приємно потеревенити з кимось про глибшу сутність цієї проблеми.

– Містере Детембл, ви, очевидно, розумна людина… Я ще ніколи не чув про таку хворобу. Нічим не зможу вам допомогти.